Постанова
Іменем України
20 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 629/340/19
провадження № 51-1707км21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Чистика А. О.,
суддів Єремейчука С. В., Мазура М. В.,
за участю:
секретаря судового засідання Слободян О. М.,
прокурора Чабанюк Т. В.,
засудженого ОСОБА_1,
захисників (у режимі відеоконференції) Головінова В. О., Остапенко С. Ю.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисників Головінова Вячеслава Олексійовича та Остапенко Світлани Юріївни, які діють в інтересах засудженого ОСОБА_1, на вирок Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 18 вересня 2020 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 12 січня 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018220380002140 від 07 грудня 2018 року, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Лозова Харківської області, який згідно матеріалів кримінального провадження зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1, раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 18 вересня 2020 року ОСОБА_1 визнано винуватим за ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь потерпілого ОСОБА_2 26 772,12 грн та 30 000 грн відповідно у рахунок відшкодування витрат на лікування та моральної шкоди, а на користь Комунального закладу охорони здоров`я "Лозівське територіальне медичне об`єднання" - 10 532,55 грн у рахунок відшкодування витрат на лікування потерпілого.
Вирішено питання щодо речових доказів.
Згідно з цим вироком 06 грудня 2018 року близько 22:00 в кафе за адресою: АДРЕСА_2, ОСОБА_1 разом зі знайомими ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 розпивали спиртні напої. Через деякий час ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вирішили вийти на перекур, однак у коридорі між останніми двома виник словесний конфлікт, для припинення якого ОСОБА_3 почав виводити ОСОБА_2 з приміщення. У цей час у ОСОБА_1 на ґрунті особистих неприязних стосунків раптово виник умисел на вбивство ОСОБА_2, реалізуючи який ОСОБА_1 наніс потерпілому розкладним ножем удар у спину, а саме в ліву лопатку, та другий удар у грудну клітку справа, спричинивши ОСОБА_2 тяжке тілесне ушкодження у виді колото-різаного поранення грудної клітки з ушкодженням внутрішніх органів, а також легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я. Після цього ОСОБА_2 відбіг від ОСОБА_1, у зв`язку із чим останній не довів свій умисел на вбивство потерпілого до кінця з причин, які не залежали від його волі.
Харківський апеляційний суд ухвалою від 12 січня 2021 рокувирок Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 18 вересня 2020 року стосовно ОСОБА_1 залишив без змін, а апеляційні скарги обвинуваченого та захисників Остапенко С. Ю., Крижановського М. В. - без задоволення.
Вимоги та узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги
У касаційній скарзі захисник Головінов В. О., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого внаслідок суворості, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасувати, а кримінальне провадження стосовно ОСОБА_1 закрити у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення. Вважає, що судові рішення не відповідають нормам Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Посилається на упередженість Лозівського міськрайонного суду, який в основу вироку поклав припущення, на порушення ст. 94 КПК України надав неправильну оцінку доказам, а деяким доказам не дав оцінки взагалі. Вважає, що суд першої інстанції помилково дійшов до висновку про винуватість ОСОБА_1 у скоєнні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України. Вказує, що показання потерпілого є непослідовними, а показання свідків ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_5 не могли використовуватися судом при ухваленні обвинувального вироку. Також суд не зазначив підстав відхилення показань свідка в частині невинуватості ОСОБА_1 та не допитав свідка ОСОБА_7, проте обґрунтував свої висновки поясненнями обвинуваченого, потерпілого та свідка, які були надані ними під час проведення слідчого експерименту. Вказує, що потерпілий та свідки не бачили, що саме ОСОБА_1 наносив ножові поранення ОСОБА_2, при цьому потерпілий у судовому засіданні також не зміг показати на своєму тулубі точні місця поранення, а знаряддя злочину (ніж) правоохоронцями знайдено не було. Висновок судово-медичної імунологічної експертизи від 01 січня 2019 року № 14/2797-Дм/18 також не доводить винуватість обвинуваченого у вчинені вказаного злочину, судово-імунологічна експертиза речей потерпілого не проводилася, а належність крові експертом не встановлювалася. Куртка ОСОБА_1 також не має доказового значення, тому що наявність крові на куртці та антигени не виявлені. Ножові поранення, з якими звернувся до лікарні ОСОБА_2, та ножові поранення за результатами судово-медичної експертизи, а також вказані у витягу з ЄРДР, не співпадають щодо їх розташування. Вважає, що висновок експерта від 22 січня 2019 року № 12-14/6-ЛЗ/19 не відповідає вимогам ст. 102 КПК України та не міг бути врахований судом як доказ по цій справі, оскільки є недопустимим доказом. Вказує, що суд не звернув увагу на те, що пошкодження на одязі та на тілі потерпілого мають різну ширину. Висновки експерта не відповідають обставинам справи, тому висновок судово-медичної експертизи від 22 січня 2019 року № 12-14/6-413/19 неможна вважати належним та допустимим доказом по справі. Суд першої інстанції необґрунтовано визнав доказом куртку потерпілого, оскільки під час судового засідання куртку було замінено на іншу. Порушуючи норми КПК України, слідчі Лозівського ВП ГУ НП в Харківській області не долучили до матеріалів справи відео з камер відеоспостереження, на яких будь-якого конфлікту на місці події не зафіксовано. Не було призначено та проведено судову криміналістичну трасологічну експертизу речей потерпілого. Суд першої інстанції не зазначив, чому він відхиляє одні докази та враховує інші. Твердження суду, що обвинувачений мав гострий предмет, яким було нанесено потерпілому ушкодження, як і твердження про те, що ОСОБА_1, завдавши ударів вищевказаним предметом потерпілому, припинив свої дії лише з причин, які не залежали від його волі, не відповідають дійсності. Безпідставними є твердження суду першої інстанції про наявність прямого умислу обвинуваченого на завдання смерті потерпілому, оскільки знаряддя злочину під час досудового слідства не виявлено. Протокол огляду місця події від 10 грудня 2018 року не відповідає вимогам чинного законодавства. Також ця слідча дія проведена без відеофіксації, що є порушенням вимог ч. 2 ст. 104 КПК України. Суд першої інстанції не звернув увагу на той факт, що відомості до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) були внесені о 09:02 07 грудня 2018 року, хоча обвинуваченого ОСОБА_1 було затримано приблизно о 07:00 07 грудня 2018 року та проведено обшук у його квартирі, що є порушенням вимог КПК України. Відомості, внесені до ЄРДР на підставі рапорту, не співпадають з повідомленням від чергової медсестри Лозівської центральної районної лікарні. Допит ОСОБА_1 у якості підозрюваного був проведений до того, як особі було повідомлено про підозру. Органи досудового розслідування в порушення КПК України не здійснили збору доказів в необхідному обсязі. Вказує, що проголошення вироку по даній справі звершилося за три хвилини до закінчення робочого дня у Лозівському міськрайонному суді Харківської області. Також зазначає, що 18 вересня 2020 року суддя Ткаченко О. А. встиг прийняти дванадцять процесуальних рішень по інших справах, тоді як суддя Мицик С. А. - дев`ять, а Смірнова Н. А. - сім, а тому вважає, що судом порушено таємницю нарадчої кімнати. Стверджує, що ОСОБА_1 було затримано та проведено обшук в квартирі до внесення відомостей у ЄРДР; працівники поліції провели обшук без дозволу суду; протокол обшуку не складався та не проводилась відеозйомка; незаконно вилучили куртку ОСОБА_1 . Вказує, що працівники поліції застосували до ОСОБА_1 моральний тиск з метою отримання зізнання. Судами не взято до уваги те, що ОСОБА_1 раніше не судимий, вперше притягується до кримінальної відповідальності, завжди був законослухняним, має постійне місце проживання, 18 років пропрацював на Лозівському ковальсько-механічному заводі, позитивно характеризується у трудовому колективі, має стійкі соціальні зв`язки, є неповнолітній син та джерела для існування. Вважає, що судом призначене покарання є суворим, внаслідок чого ОСОБА_1 не зможе допомагати своєму неповнолітньому сину, а також матері, яка є пенсіонеркою. Вказує, що судом не взято до уваги стан здоров`я ОСОБА_1, який значно погіршився. Вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано частково задовольнив цивільний позов потерпілого. Вирок суду є немотивованим та необґрунтованим. Апеляційний суд належним чином не розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_1 та повторно фактичних обставин не дослідив, безпідставно відхиливши клопотання захисника Крижановського М. В. про повторне дослідження доказів по справі. Ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 370 КПК України.
У касаційній скарзі захисник Остапенко С. Ю., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. Зазначає, що висновки суду першої інстанції ґрунтуються на доказах, які не доводять винуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочину. Посилається на неправильну кваліфікацію дій обвинуваченого ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України, оскільки дії обвинуваченого не були спрямовані на вчинення убивства ОСОБА_2 . У діях ОСОБА_1 відсутній об`єкт та об`єктивна сторона складу злочину, відсутні належні та допустимі докази, які б вказували, що він діяв з прямим умислом на вбивство потерпілого. ОСОБА_1 своїми діями проявив небажання настання смерті потерпілого, що також підтверджується іншими доказами. Фактичні обставини справи обґрунтовуються лише показаннями потерпілого, який має неприязні стосунки із засудженим. Вважає, що показання потерпілого, свідків щодо кількості ножових поранень є суперечливі та недостатньо обґрунтовані, а в матеріалах справи відсутній речовий доказ - знаряддя злочину. Суд проігнорував доводи сторони захисту, що докази вказують на відсутність у діях ОСОБА_1 складу злочину. Зазначає, що у витягу з ЄРДР не вказано групи прокурорів, слідчих, не має підпису реєстраторів та дати реєстрації злочину. Вказує, що під час внесення відомостей до ЄРДР реєстратор не міг стверджувати про тяжкість тілесних ушкоджень та вносити відомості за ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України. Огляд місця події проводився без понятих, а протокол не має підпису слідчого. Вказує, що сліди крові на куртці підозрюваного могли утворитися від будь-якої людини, а не тільки від потерпілого. Висновок експерта від 22 січня 2019 року № 12-14/6-ЛЗ/19 повністю підтверджує показання обвинуваченого та невинуватість останнього. Проте показання, надані потерпілим під час проведення слідчого експерименту 08 січня 2019 року, не відповідають ані локалізації, ані механізму спричинення тілесних ушкоджень. Водночас показання підозрюваного, надані під час проведення слідчого експерименту 07 грудня 2018 року, відповідають судово-медичним даним у частині кількості нанесених ударів, механізму їх спричинення і частково відповідають локалізації тілесних ушкоджень. Харківський апеляційний суд, переглядаючи вирок Лозівського міськрайонного суду Харківської області, не звернув увагу на допущені порушення, а також на те, що стороною обвинувачення не було доведено подію злочину. Ухвала Харківського апеляційного суду від 12 січня 2021 року є незаконною, необґрунтованою і невмотивованою.
Позиції учасників судового провадження
Захисники Головінов В. О., Остапенко С. Ю. та засуджений ОСОБА_1 підтримали подані касаційні скарги, просили їх задовольнити.
Прокурор Чабанюк Т. В. вважала касаційні скарги захисників необґрунтованими і просила залишити їх без задоволення, а оскаржені судові рішення - без зміни.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційній скарзі, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Отже, касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.
Натомість зазначені обставини, на які, зокрема, посилаються у касаційних скаргах захисники Головінов В. О. та Остапенко С. Ю., були предметом перевірки у судах першої та апеляційної інстанцій.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, органом досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст.115 КК України.
Розглянувши це кримінальне провадження, суд першої інстанції визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення та призначив відповідне покарання.
Так, свої висновки щодо доведеності винуватості засудженого ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст.115 КК України, суд першої інстанції обґрунтував показаннями, наданими в суді потерпілим ОСОБА_2, свідками ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, даними протоколів слідчих дій, висновками судових експертиз та іншими письмовими і речовими доказами.
Дослідивши вказані докази, надавши кожному з них оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст.115 КК України.
При цьому суд першої інстанції, спростовуючи твердження сторони захисту, визнав показання потерпілого та свідків послідовними й такими, що узгоджуються між собою, не містять істотних суперечностей, і підстав не довіряти їм у суду першої інстанції не було. Разом з тим, суд урахував показання свідків про наявність конфлікту обвинуваченого з потерпілим, а той факт, що свідки не бачили, як ОСОБА_1 наносив тілесні ушкодження потерпілому, не свідчить про неналежність їх показань. Суд оцінив показання свідків у сукупності з іншими доказами, зокрема з висновком експерта про характер, механізм, локалізацію й тяжкість заподіяних потерпілому тілесних ушкоджень та висновком судово-медичної імунологічної експертизи, згідно якого на куртці ОСОБА_1 було виявлено кров.
Необґрунтованим є доводи касаційної скарги захисника Головінова В. О. про те, що суд першої інстанції неправильно відобразив у вироку показання потерпілого та свідків. Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що показання свідків, викладені у вироку, відповідають показанням, наданим потерпілим та свідками під час судових засідань у суді першої інстанції, що видно з технічного запису судових засідань.
Були предметом перевірки в судах першої та апеляційної інстанції й доводи сторони захисту щодо відсутності у ОСОБА_1 умислу на вбивство потерпілого та вчинення ним менш тяжкого кримінального правопорушення, а саме спричинення тяжкого тілесного ушкодження, за що передбачена відповідальність за ч. 1 ст. 121 КК України.
Спростовуючи зазначені доводи, суд першої інстанції зазначив, що спосіб вчинення кримінального правопорушення, ступінь здійснення злочинного наміру, активна поведінка та послідовність дій обвинуваченого ОСОБА_1 свідчать про спрямованість умислу, направленого саме на вбивство потерпілого ОСОБА_2, який не був доведений до кінця з причин, які не залежали від його волі.
Також суд першої інстанції дійшов висновку, що замах на вбивство ОСОБА_2 з боку ОСОБА_1 був незакінченим, оскільки останній, завдавши двох ножових ударів, один з яких в область 5-го ребра по лопатковій лінії зліва, в напрямку життєво-важливого органу - серця, не вчинив усі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, і злочин не було закінчено з причин, які не залежали від його волі, оскільки потерпілий, після нанесення йому тілесних ушкоджень, відбіг від ОСОБА_1 та знаходився поряд із ОСОБА_3, після чого останні одразу на таксі поїхали до лікарні та звернулися за медичною допомогою, яка була надана ОСОБА_2 . При цьому колегія суддів врахувала, що зазначена в судово-медичній експертизі довжина ранового каналу до 15 см, натомість потерпілому спричинено поранення іншого життєво-важливого органу - селезінки, яку в ході подальшого надання медичної допомоги було видалено, що свідчить про розмір гострого (колючо-ріжучого) предмета типу клинка ножа, який у разі досягнення мети міг спричинити миттєву смерть потерпілого.
Погоджуючись із вищезазначеними висновками, колегія апеляційного суду зазначила, що зі змісту показань як потерпілого ОСОБА_2, так і свідка ОСОБА_3, що не суперечать один одному, даних, що містяться у висновках судово-медичних експертиз, речових доказах - одягу потерпілого з наскрізними механічними пошкодженнями та плямами крові, убачається, що обвинувачений ОСОБА_1, після словесного конфлікту з потерпілим, гострим (колючо-ріжучим) предметом типу клинка ножа наніс декілька ударів ОСОБА_2 та припинив вказані дії лише після того, як потерпілий відбіг від нього до іншої особи, тобто вчинив активні дії по супротиву. Завдавши ударів вищевказаним предметом потерпілому, ОСОБА_1 повинен був і міг усвідомлювати небезпечний характер своїх дій, їх локалізацію в життєво-важливі органи, передбачав їх суспільно небезпечні наслідки та мав умисел на вбивство потерпілого. Припинив свої дії обвинувачений з причин, які не залежали від його волі, саме цей факт і є визначальним для кваліфікації його дій саме як незакінчений замах на вбивство.
Суди також дійшли висновку, що про наявність прямого умислу в обвинуваченого ОСОБА_1 на заподіяння смерті потерпілому свідчать також індивідуальні особливості знаряддя злочину, посилання на яке містить висновок судово-медичної експертизи від 22 січня 2019 року № 12-14/6-ЛЗ/19, від застосування якого довжина раневого каналу склала до 15 см, це знаряддя було взято обвинуваченим з метою нанесення ударів, удари були проникаючими, кількість завданих обвинуваченим колото-різаних поранень два, одне з яких направлено в область розташування життєво-важливих органів і з достатньою силою, яка обумовила вказані поранення.
За таких обставин апеляційний суд обґрунтовано визнав неспроможними доводи захисників та обвинуваченого про відсутність умислу в останнього на позбавлення життя потерпілого, оскільки ОСОБА_1, наносячи удари гострим (колючо-ріжучим) предметом типу клинка ножа, діяв усвідомлено, цілеспрямовано і бажав настання смерті ОСОБА_2 . Власне кількість заподіяних ножових поранень, їх локалізація та ступінь тяжкості в цьому конкретному випадку дали апеляційному суду підстави зробити висновок про спрямованість умислу ОСОБА_1 саме на умисне вбивство потерпілого, який він не довів до кінця у зв`язку з тим, що ОСОБА_2 відбіг від нього до свідка ОСОБА_3, з яким потерпілий відразу ж поїхали до лікарні, де останньому своєчасно була надана медична допомога.
Доводи захисника Головінова В. О. про те, що суд необґрунтовано поклав в основу вироку протокол слідчого експерименту з обвинуваченим, який побудований на поясненнях останнього, чим порушено заборону, передбачену ч. 4 ст. 95 КПК України, є безпідставними.
Так, відповідно до висновку, викладеному об`єднаною палатою Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 14 вересня 2020 року у справі № 740/3597/17, приписи ч. 4 ст. 95 КПК про те, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або які отримано в порядку, передбаченому ст. 225 цього Кодексу, мають застосовуватися лише до відомостей, що відповідають ознакам показань як самостійного процесуального джерела доказів згідно зі ст. 95 КПК України. Показання необхідно розмежовувати з іншим самостійним процесуальним джерелом доказів - протоколом слідчого експерименту. Заперечення обвинуваченим у судовому засіданні відомостей, які слідчий, прокурор перевіряв або уточнював за його участю під час слідчого експерименту, не може автоматично свідчити про недопустимість як доказу протоколу слідчого експерименту. Легітимна мета слідчого експерименту за участю підозрюваного, обвинуваченого досягається дотриманням встановленого порядку його проведення, забезпеченням реалізації прав особи як процесуальних гарантій справедливого судового розгляду та кримінального провадження в цілому. Проведення слідчого експерименту у формі, що не містить ознак відтворення дій, обстановки, обставин події, проведення дослідів чи випробувань, а посвідчує виключно проголошення підозрюваним зізнання у вчиненні кримінального правопорушення з метою його процесуального закріплення, належить розцінювати як допит, що не має в суді доказового значення з огляду на зміст ч. 4 ст. 95 КПК України.
Протокол слідчого експерименту з ОСОБА_1, проведеного 07 грудня 2018 року, відповідає вимогам кримінального процесуального закону (статті 104, 105 КПКУкраїни), а також іншим критеріям цього процесуального джерела доказів, які визначені об`єднаною палатою Касаційного кримінального суду Верховного Суду у вищезазначеному судовому рішенні. Вказана слідча дія проведена за правилами, передбаченими ст. 240 КПК України, а тому суд першої інстанції у своєму рішенні обґрунтовано послався на вищезазначений протокол та відеозапис проведення слідчого експерименту (т. 1, а.п. 199-201).
Доводи захисників про те, що протоколи огляду місця події складено з порушеннями, без понятих, у них відсутній підпис слідчого, додані до протоколу фотознімки нерозбірливі, відеозапис огляду не доданий до протоколу, що є порушенням вимог ч. 2 ст. 104 КПК України, також є безпідставні.
Так, у матеріалах справи наявні протоколи огляду місця події від 06 грудня 2018 року, згідно якого оглянуто відкриту ділянку місцевості біля входу в кафе "ФОП ОСОБА_10" (т. 1, а.п. 191-193), та від 10 грудня 2018 року, відповідно до якого було здійснено огляд гардеробу Лозівської центральної районної лікарні, з якого вилучено належні потерпілому штани, кофту та куртку з механічними пошкодженнями і слідами крові (т. 1, а.п. 202-208). Обидва наведені процесуальні документи відповідають вимогам статей 104, 105 КПК України, підписані особами, які їх склали (відповідно слідчими Августовою Ю. М. та Сухоребрим А. С.), до них долучені кольорові фотознімки належної якості.
Посилання Головінова В. О. на те, що ненадання відеозапису огляду місця події, який є невід`ємним додатком до протоколу, стороною обвинувачення під час судового розгляду становить порушення вимог ч. 2 ст. 104 КПК України, на чому наголосила колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 334/5670/18, є необґрунтованим.
У зазначеній справі колегія дійшла відповідного висновку виходячи з того, що хід огляду місця події фіксувався технічними засобами, у зв`язку із чим відеозапис огляду місця події був невід`ємним додатком до протоколу відповідно до ч. 2 ст. 104 КПК України.
У кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_1 під час проведення вищезазначених оглядів місця події відеозйомка не проводилася, а тому відеозапис слідчої дії відсутній і до протоколів не долучався. Також не передбачено обов`язкового проведення відеофіксації огляду місця події і правилами ст. 237 КПК України (окрім огляду житла чи іншого володіння особи), як і обов`язкової участі в зазначеній слідчій дії понятих.
Останнє випливає, зокрема, із положень ч. 7 ст. 223 КПК України, згідно якої слідчий, прокурор зобов`язаний запросити не менше двох незаінтересованих осіб (понятих) для проведення таких слідчих дій: пред`явлення особи, трупа чи речі для впізнання, огляду трупа, в тому числі пов`язаного з ексгумацією, слідчого експерименту, освідування особи. Поняті можуть бути запрошені для участі в інших процесуальних діях, якщо слідчий, прокурор вважатиме це за доцільне.
Тобто запрошувати понятих для участі в інших процесуальних діях, зокрема в огляді місця події, є правом, а не обов`язком слідчого або прокурора.
Нічим не підтвердженими є і доводи захисника Головінова В. О. про те, що суд першої інстанції необґрунтовано визнав доказом куртку потерпілого, яка на стадії дослідження доказів начебто була замінена на іншу, з трьома механічними пошкодженнями.
Вказана куртка, сфотографована та вилучена під час огляду гардеробу Лозівської центральної районної лікарні, визнана речовим доказом постановою слідчого Сухореброго А. С. від 10 грудня 2018 року (т. 1, а.п. 221-222), а ухвалою слідчого судді Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 11 грудня 2018 року на неї накладено арешт (т. 1, а.п. 224). Як речовий доказ куртка потерпілого була безпосередньо досліджена судом першої інстанції в судовому засіданні 08 листопада 2019 року. При цьому будь-яких зауважень щодо порушення цілісності упакування цього доказу або ж його підміни у сторони захисту не виникло, що також підтверджується журналом та аудіозаписом вказаного судового засідання (т. 3., а.п. 32-34). Отже, суд обґрунтовано поклав цей доказ в основу вироку.
Безпідставними є доводи захисника Головінова В. О. щодо необхідності визнання недопустимим доказом висновку експерта від 22 січня 2019 року № 12-14/6-ЛЗ/19 (т. 1, а.п. 215-217).
Так, вищезазначений висновок з дотриманням положень статей 101, 102 КПК України склав судово-медичний експерт Лозівського міжрайонного відділення Харківського обласного бюро судово-медичної експертизи Дубовик І. А., який є кваліфікованим експертом із відповідною освітою та стажем роботи, згідно вимог Закону України "Про судову експертизу", ст. 69 КПК України, внесений до реєстру атестованих судових експертів Міністерства юстиції України, будучи попередженим про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК України.
Доводи сторони захисту про те, що слідчі Лозівського ВП ГУ НП в Харківській області не долучили відео з камер відеоспостереження до матеріалів справи, не провели судово-імунологічну, криміналістично-трасологічну експертиз речей потерпілого, є необґрунтовані.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
Питання, які виникають на досудовому розслідуванні відносяться до компетенції слідчого судді.
Як вбачається з кримінального провадження, у ході його досудового розслідування сторона захисту не була позбавлена можливості звертатися до слідчого з клопотаннями про призначення експертиз, отримання відповідних доказів, збирати такі докази самостійно в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом тощо, а також оскаржувати дії до слідчого судді. Це ж стосується доводів захисника Головінова В. О. щодо здійснення працівниками поліціїморального тиску на ОСОБА_1, який під час досудового розслідування був представлений захисником Малуновим В. В.
Згідно зі ст. 214 КПК України слідчий невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення, зобов`язаний внести відповідні відомості до ЄРДР, розпочати розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з ЄРДР.
Як зазначено у пунктах 2, 3 глави 4 розділу I Положення про порядок ведення ЄРДР (далі - Положення), затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 06 квітня 2016 року № 139, котре діяло на час вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, витяг з Реєстру - це документ, який засвідчує факт реєстрації в Реєстрі відомостей про кримінальне правопорушення, отриманих за параметрами, визначеними в пункті 3 цієї глави. До витягу з Реєстру включається, зокрема, інформація про номер та дату реєстрації кримінального провадження (виділення матеріалів досудового розслідування); дату надходження заяви, повідомлення та дату і час внесення відомостей про заяву, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення до Реєстру, правову кваліфікацію кримінального правопорушення, наслідок розслідування кримінального правопорушення; прізвище, ім`я, по батькові потерпілого, заявника (найменування юридичної особи та ідентифікаційний код Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР)); короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення; прізвище, ім`я, по батькові та дату народження особи, яку повідомлено про підозру, наслідки розслідування щодо особи та відомості про здійснення спеціального досудового розслідування щодо неї; найменування, код ЄДР, юридичну адресу, розрахунковий рахунок, місце та дату державної реєстрації юридичної особи, щодо якої здійснюється кримінальне провадження, а також анкетні дані її представника; орган досудового розслідування; прізвище, ім`я, по батькові слідчого (слідчих) органів досудового розслідування, працівника (працівників) підрозділів детективів та внутрішнього контролю Національного бюро, які здійснюють досудове розслідування, та прокурора (прокурорів), який (які) здійснює(ють) процесуальне керівництво.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, наявний у ньому витяг містить передбачену вищезазначеними нормами інформацію, а також, всупереч доводам захисника Остапенко С. Ю., і дані про слідчих (Сухоребрий А. С., Гангур О. С., Акименко С. В., Зігуля О. С., Лук`яненко В. П.) та прокурорів (Черкас О. С., Шкребець А. Є.) у кримінальному провадженні, у витягу є підпис реєстратора (Сухоребрий А. С.) та дата реєстрації злочину (07 грудня 2018 року) (т. 1, а.п. 189-190).
Доводи цього ж захисника про те, що під час внесення відомостей до ЄРДР реєстратор не міг стверджувати про тяжкість тілесних ушкоджень, однак незважаючи на це кваліфікував подію за ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України, а також доводи захисника Головінова В. О. про те, що у витязі з ЄРДР відомості про ножові поранення не співпадають з висновком судово-медичної експертизи щодо розташування ножових поранень, є безпідставними, оскільки згідно п. 1 глави 2 розділу І Положення, до Реєстру вносяться відомості, зокрема, короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, наведених потерпілим, заявником чи виявлених з іншого джерела; попередня правова кваліфікація кримінального правопорушення із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність.
Тобто, на виконання ст. 214 КПК України до ЄРДР вноситься інформація, в тому числі попередні відомості про вчинення кримінального правопорушення, яка в подальшому уточняється з урахуванням зібраних в ході досудового розслідування фактичних даних.
Згідно з ч. 3 ст. 214 КПК України у невідкладних випадках до внесення відомостей до ЄРДР може бути проведений огляд місця події (відомості вносяться невідкладно після завершення огляду).
Той факт, що відомості про вчинення кримінального правопорушення були внесені до ЄРДР через 2 години після затримання ОСОБА_1 у порядку ст. 208 КПК України, не свідчить про порушення вимог цього Кодексу.
Будь-яких інших слідчих дій, окрім огляду місця події та особистого обшуку ОСОБА_1, до внесення відомостей в ЄРДР у кримінальному провадженні не проводилось. Доводи сторони захисту про незаконне проведення обшуку житла ОСОБА_1 не підтверджуються матеріалами кримінального провадження.
Водночас, доводи захисника про те, що ОСОБА_1 було допитано слідчим до повідомлення йому про підозру не свідчить про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, оскільки у силу передбаченої ч. 4 ст. 95 КПК України заборони суду обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, зазначених показань, зокрема і явки з повинною ОСОБА_1, не було покладено судом першої інстанції в основу обвинувального вироку.
Таким чином, істотних порушень у ході проведення досудового розслідування цього кримінального правопорушення допущено не було.
Зміст ухвали апеляційного суду свідчить про те, що під час апеляційного розгляду були ретельно перевірені доводи сторони захисту, аналогічні тим, що викладені у касаційних скаргах, із наведенням в ухвалі докладних мотивів прийнятого рішення, та не встановлено неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би перешкодили суду першої інстанції повно і всебічно розглянути кримінальне провадження та дати правильну юридичну оцінку вчиненому. Мотиви суду, з яких доводи сторони захисту було визнано безпідставними, є обґрунтованими і такими, що відповідають дослідженим у судовому засіданні доказам.
Згідно з ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
За змістом цієї норми процесуального закону учасник судового провадження має право не лише формально заявити клопотання про повторне дослідження обставин або доказів, а й повинен зазначити, які конкретно обставини (докази) потрібно дослідити, та обґрунтувати, чому вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями чи взагалі не досліджені. Сама по собі незгода захисника із висновками суду, зробленим на підставі досліджених доказів, не може бути безумовною підставою для повторного дослідження тих самих доказів апеляційним судом за відсутності обставин, передбачених ч. 3 ст. 404 КПК України.
З матеріалів кримінального провадження убачається, що в судовому засіданні 12 січня 2021 року апеляційний суд розглянув клопотання захисника Крижановського М. В. про повторне дослідження доказів та відмовив у його задоволенні, оскільки захисник не обґрунтував, чому відповідні докази були досліджені судом першої інстанції неповністю чи з порушеннями. Отже, вимог ч. 3 ст. 404 КПК України, всупереч доводам у касаційній скарзі захисника Головінова В. О., апеляційний суд не порушив (т. 5, а.п. 202-204).
Апеляційним судом були перевірені та обґрунтовано відхилені доводи сторони захисту про порушення таємниці нарадчої кімнати.
При цьому колегія суддів апеляційного суду врахувала правовий висновок, викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 24 лютого 2020 року у справі № 128/2455/15-к, згідно якого з урахуванням положень ст. 367 КПК України, вчинення процесуальних дій та ухвалення суддями (суддею) під час перебування в нарадчій кімнаті по кримінальному провадженні судових рішень по інших справах, слід вважати порушенням таємниці наради суддів, яке на підставі ч. 1 ст. 412 КПК України може бути визнано істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону у разі коли воно за своїм характером та з огляду на обставини конкретної справи перешкодило або могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, тобто в тих випадках, коли вказане порушення обґрунтовано ставить під сумнів незалежність і неупередженість суддів (судді) при обговоренні та ухваленні відповідного судового рішення.
Перевіряючи доводи сторони захисту, апеляційний суд встановив, що суддями Смірновою Н. А., Мицик С. А та Ткаченко О. А., які здійснювали розгляд кримінального провадження стосовно ОСОБА_1, 18 вересня 2020 року розглядались й інші справи, проте їх розгляд відбувався вже після проголошення вироку стосовно обвинуваченого ОСОБА_1, тобто після 15:42 (т. 3, а.п. 224, т. 5, а.п. 189-196). Крім того, вищевказаними суддями того ж дня були постановлені ухвали про відкриття провадження, про відмову у видачі судового наказу, про повернення позову по цивільним справам, постанови про закриття провадження у справах про адміністративні правопорушення без проведення судового засідання, тобто зазначені дії суду за своїм характером не могли перешкодити ухваленню законного рішення.
Тому, з урахуванням наведеного, а також висновку в постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 128/2455/15-к, апеляційний суд не встановив порушення таємниці нарадчої кімнати судом першої інстанції.
За результатом апеляційного розгляду цього кримінального провадження апеляційним судом не було встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би перешкодили суду першої інстанції повно і всебічно розглянути кримінальне провадження та дати правильну юридичну оцінку вчиненому. Не встановив суд апеляційної інстанції і обставин, передбачених ст. 284 КПК України, а тому доводи захисників про те, що судом були допущені порушення КПК України, оскільки провадження у справі підлягало закриттю, є необґрунтованими. Мотиви суду, з яких доводи сторони захисту було визнано безпідставними, є обґрунтованими і такими, що відповідають дослідженим у судових засіданнях доказам.
Матеріалами кримінального провадження підтверджено те, що висновки судів обох інстанцій про доведеність винуватості засудженого зроблені з дотриманням вимог ст. 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено та перевірено під час судового розгляду, а також оцінено відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Вирок суду належним чином умотивований і відповідає вимогам ст. 374 КПК України. У ньому вказано формулювання обвинувачення, визнане судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення, диспозиції статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, у вчиненні якого засудженого визнано винним, та об`єктивні докази на підтвердження встановлених судом обставин.
Призначаючи ОСОБА_1 покарання, суд першої інстанції дотримався загальних засад, передбачених статтями 50, 65 КК України, оскільки врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, що є особливо тяжким злочином, дані про особу обвинуваченого, який не судимий, позитивно характеризується. Обставин, що пом`якшують та обтяжують покарання обвинуваченого, суд першої інстанції не встановив.
Врахувавши вищезазначені обставини, суд першої інстанції призначив ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років, тобто мінімальне покарання згідно із санкцією ч. 1 ст. 115 КК України.
З висновками місцевого суду в частині призначення покарання погодився й апеляційний суд.
Спростовуючи доводи обвинуваченого про те, що суд першої інстанції при призначенні покарання не врахував даних про особу ОСОБА_1, а саме те, що він раніше не судимий, має постійне місце проживання, 18 років працював на Лозівському ковальсько-механічному заводі, позитивно характеризується у трудовому колективі та серед сусідів, має неповнолітнього сина та матір-пенсіонерку, погіршення стану його здоров`я, апеляційний суд зазначив, що стороною захисту не надано жодних нових відомостей, ніж ті, що вже були враховані судом першої інстанції під час розгляду даного кримінального провадження.
Погоджується з такими висновками судів і колегія суддів касаційного суду, вважаючи, що призначене ОСОБА_1 покарання є справедливим і таким, що відповідає принципу індивідуалізації призначеного покарання, достатнім та необхідним для виправлення засудженого й попередження вчинення ним нових злочинів.
Надані захисником під час касаційного розгляду документи на підтвердження встановлення факту визнання батьківства ОСОБА_1 стосовно неповнолітнього ОСОБА_12 згідно рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 09 квітня 2021 року не вказують на наявність нової обставини, яка пом`якшує покарання. Як уже було зазначено вище, судами попередніх інстанцій при призначенні ОСОБА_1 покарання було враховано, що він має неповнолітнього сина.
Отже, доводи в касаційній скарзі захисника Головінова В. О. щодо невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого внаслідок суворості є необґрунтованими.
Цивільні позови у справі вирішено судом відповідно до вимог статей 127-129 КПК України. Розмір відшкодування матеріальної та моральної шкоди, визначений судом з урахуванням вимог статей 22, 23, 1166, 1167 Цивільного кодексу України, є обґрунтованим. У матеріалах кримінального провадження наявні докази на підтвердження понесених потерпілим витрат (т. 1, а.п. 29-65). Доводи захисника Головінова В. О. про те, що у чеках до цивільного позову зазначено дві куртки, необґрунтовані, оскільки чеками підтверджено факт придбання потерпілим куртки вартістю 2350 грн та толстовки за 600 грн, що узгоджується з матеріалами кримінального провадження, з яких вбачається, що внаслідок ударів ножем було пошкоджено саме куртку та кофту потерпілого (т. 1, а.п. 55).
Вимогами кримінального процесуального закону передбачено, що рішення суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом з точки зору його законності й обґрунтованості, тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону, фактичним обставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні.
Вказані вимоги закону дотримано апеляційним судом під час постановлення ухвали за наслідками апеляційного розгляду в цьому кримінальному провадженні.
Переглянувши вирок в апеляційному порядку, апеляційний суд відповідно до ст. 419 КПК України дав належну оцінку доводам обвинуваченого та захисників Остапенко С. Ю., Крижановського М. В., які є аналогічними доводам касаційних скарг, та обґрунтовано визнав їх неспроможними. З наведеними в ухвалі апеляційного суду висновками щодо законності та обґрунтованості вироку суду першої інстанції погоджується й колегія суддів касаційного суду.
Решта доводів касаційної скарги захисника висновків судів першої та апеляційної інстанцій також не спростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених у справі обставин, що на підставі ст. 433 КПК України не може бути предметом оцінки суду касаційної інстанції.
Враховуючи те, що під час касаційного розгляду не встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були безумовними підставами для скасування або зміни судових рішень, касаційні скарги захисників задоволенню не підлягають.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд