Постанова
Іменем України
29 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 328/1788/19
провадження № 61-19271св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Лагідненська сільська рада Токмацького району Запорізької області, головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області,
третя особа - селянське (фермерське) господарство "Пилипчук",
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області на рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 28 травня 2020 року в складі судді Курдюкова В. М. та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Гончар М. С., Маловічко С. В., Подліянової Г. С.
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, який в подальшому уточнив, просивши: визнати за ним право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 50,20 га, яка знаходиться на території Лагідненської (попередня назва - Кіровська) сільської ради, для ведення фермерського господарства згідно державного акта на право довічного успадкованого володіння земельною ділянкою затвердженого рішенням 2 сесії 21 скликання Токмацької районної ради народних депутатів Токмацького району Запорізької області Української РСР 15 грудня 1992 року № 1, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позовна заява мотивована тим, що відповідно до державного акта на право успадкованого володіння земельною ділянкою ОСОБА_2 було надано у довічне успадковуване володіння земельну ділянку площею 50,2 га., що знаходиться у селі Могутнє, Токмацького району Запорізької області, для ведення фермерського господарства. З метою ведення на вказаній земельній ділянці фермерського господарства ОСОБА_2 створив та зареєстрував селянське (фермерське) господарство "Пилипчук" (далі - СФГ "Пилипчук"). ІНФОРМАЦІЯ_1 він помер. Головою СФГ "Пилипчук" є позивач, який обраний згідно з протоколом № 1 загальних зборів членів СФГ "Пилипчук" від 29 квітня 2010 року, у зв`язку зі смертю засновника СФГ ОСОБА_2, як його правонаступник. Позивач ОСОБА_1 є сином померлого ОСОБА_2 . Зазначена земельна ділянка використовується СФГ "Пилипчук". З метою успадкування земельної ділянки позивач звертався до Токмацької районної нотаріальної контори, але нотаріус в усній формі відмовила позивачу в оформленні спадщини, так як позивач не надав правовстановлюючого документа на земельну ділянку, оскільки у позивача є лише документ, що підтверджує право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою його покійним батьком ОСОБА_2 . У зв`язку з тим, що позивач не має можливості успадкувати належне його батькові право користування земельною ділянкою, він не має можливості належним чином користуватись земельною ділянкою, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом. Враховуючи, що спірна земельна ділянка належала на праві довічного успадкованого володіння ОСОБА_2, то така земельна ділянка повинна на тому самому праві перейти до його спадкоємця - позивача. Також позивач зазначав, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону (стаття 23 Закону України "Про фермерське господарство"). Згідно з статутом СФГ "Пилипчук", господарство здійснює володіння, користування і розпорядження майном у відповідності з метою і цілями діяльності, передбаченими цим статутом та в порядку, встановленому засновником (власником) та чинним законодавством України, майно господарства належить членам фермерського господарства. Необхідною умовою для створення і функціонування селянського (фермерського) господарства згідно із Законом України "Про селянське (фермерське) господарство", діючого на день створення СФГ "Пилипчук", була наявність земельної ділянки, що мала перебувати у власності або у постійному користуванні осіб, які виявили бажання створити фермерське господарство. Рішення у цій справі прямо вплине на права та інтереси СФГ "Пилипчук", оскільки саме на спірній земельній ділянці останнє здійснює свою господарську діяльність, а позбавлення такого права (у разі відмови у задоволенні позову) зробить неможливим здійснення господарської діяльності СФГ "Пилипчук".
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 28 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 11 листопада 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 50,20 га, яка знаходиться на території Лагідненської (до перейменування - Кіровської) сільської ради, для ведення фермерського господарства згідно державного акта на право довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, затвердженого рішенням 2 сесії 21 скликання Токмацької районної ради народних депутатів Токмацького району Запорізької області Української РСР 15 грудня 1992 року № 1, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що позивач є спадкоємцем першої черги за законом після смерті його батька ОСОБА_2, тому відповідно до статей 1218, 1225, 1258, 1261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) він має право на довічне успадковуване володіння і користування земельною ділянкою площею 50,20 га, право володіння якою належало спадкодавцю.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
23 грудня 2020 року головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області надіслало засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 28 травня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 листопада 2020 року.
У касаційній скарзі головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області просить суд касаційної інстанції скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року справу № 328/1788/19 призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами допущено неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме, застосування норм права без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17. Крім цього, суди задовольняючи позов, не врахували, що за життя померлого ОСОБА_2 йому було неправомірно видано державний акт на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, оскільки згідно з чинним на час його видачі законодавством такого права вже не існувало. Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиція інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_2 набув у довічне успадковуване володіння земельну ділянку розміром 50,20 га у межах згідно з планом землеволодіння для ведення фермерського господарства на підставі рішення рішенням 2 сесії ХХІ скликання Токмацької районної ради народних депутатів Токмацького району Запорізької області Української РСР 15 грудня 1992 року № 1, згідно з яким йому було видано державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею № 001086, який зареєстровано у Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 30 від 27 липня 1995 року.
Земельна ділянка знаходиться на території Лагідненської (до перейменування - Кіровської) сільської ради Токмацького району Запорізької області.
З метою ведення на вказаній земельній ділянці фермерського господарства 02 квітня 1993 року ОСОБА_2 створив та зареєстрував СФГ "Пилипчук"
Вказана вище земельна ділянка використовується СФГ "Пилипчук".
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.
Головою СФГ "Пилипчук" став позивач ОСОБА_1, який був обраний згідно з протоколом № 1 загальних зборів членів СФГ "Пилипчук" від 29 квітня 2010 року, у зв`язку зі смертю засновника СФГ ОСОБА_2 як його правонаступник.
До позивача, як сина померлого ОСОБА_2 перейшло право на прийняття спадщини, в яку входить спірна земельна ділянка.
З метою успадкування земельної ділянки ОСОБА_1 звертався до Токмацької районної нотаріальної контори, але нотаріус в усній формі відмовила позивачу в оформленні спадщини, так як позивач не надав правовстановлюючого документа на земельну ділянку.
Документ, що посвідчував би право власності спадкодавця ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку відсутній, однак у позивача наявний документ, що підтверджує право довічного успадковуваного володіння землею померлим ОСОБА_2 .
У листі Токмацької районної державної нотаріальної контори від 18 лютого 2020 року № 10 зазначено, що спадкова справа після смерті ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, не заведена.
Відповідно до листа Міськрайонного управління у Токмацькому районі та м. Токмаку головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області від 19 травня 2020 року № 635/120-20 земельною ділянкою площею 50,20 га., яка розташована та території Кіровської сільської ради користується ОСОБА_1 . Згідно із технічною документацією із землеустрою щодо проведення інвентаризації земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності на території Кіровської сільської ради Токмацького району Запорізької області земельна ділянка внесена до Державного земельного кадастру за кадастровим номером 2325281600:11:001:0071. Земельна ділянка нікому не надавалась та не розподілялася між іншими особами.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У статті 396 ЦК України передбачено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно із частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
За змістом статей 6, 50 Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року № 561-XII (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.
Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2201-XII, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.
Земельний кодекс (далі - ЗК) України у редакції від 13 березня 1992 року (на час прийняття рішення про передачу земельної ділянки у довічне успадковуване володіння) не передбачав такого виду права, як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.
При цьому відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2200 "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України.
Пунктом 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (стаття 6). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.
Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до частини другої статті 14, частини другої статті 41 Конституції України. У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.
Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:
- пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;
- пункту 6 Постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року № 563-ХII "Про земельну реформу" з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.
З огляду на викладене, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за законом не може бути позбавлена права на таке володіння.
На правовідносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції та статтею 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид мирного володіння майном в розумінні Конвенції та як речове право, захищене статтею 41 Конституції України), а й обмежують у можливості припинити відповідне право.
ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви у м. Люпені та інші проти Румунії", заява № 76943/11, § 123).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "S. W. проти Сполученого Королівства", заява № 20166/92, § 36).
Отже, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка дозволяла б припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.
Відповідно до частини другої статті 407 ЦК України та частини другої статті 102 Земельного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.
При цьому згідно із частиною другою статті 395 ЦК України законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
Статтею 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Згідно із статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України (стаття 1219 ЦК України).
Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут) (стаття 1225 ЦK України).
Таким чином, враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.
Такий правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, яка конкретизована постановою Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц.
Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України та частини першої статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.
На підставі вказаного суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано визнав за ОСОБА_1 право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 50,20 га, яказнаходиться на території Лагідненської (до перейменування - Кіровської) сільської ради, для ведення фермерського господарства згідно державного акта на право довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, затвердженого рішенням 2 сесії 21 скликання Токмацької районної ради народних депутатів Токмацького району Запорізької області Української РСР 15 грудня 1992 року № 1 в порядку спадкування за законом, після смерті ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Аналогічні правові висновки щодо застосування норм матеріального права у подібних спірних правовідносинах також викладені у постановах Верховного Суду: від 14 квітня 2021 року в справі № 311/706/18 та від 04 серпня 2021 року в справі № 187/1493/19.
Верховний Суд з наведених вище підстав вважає безпідставними доводи касаційної скарги про неврахування судами висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним висновкам Верховного Суду з урахуванням уточнень, зроблених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц.
Колегія суддів не приймає до уваги аргументи касаційної скарги, щодо відсутності підстав для задоволення позову ОСОБА_1, оскільки спадкодавець ОСОБА_2 неправомірно набув право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, так як державний акт, який посвідчує право останнього на довічне успадковуване володіння землею, в установленому законом порядку не оскаржений, не визнаний недійсним, не скасований, тобто є чинним.
Інші аргументи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги відповідача, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і його висновки є достатньо аргументованими. У зв`язку із цим Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили належним чином всі обставини у справі, відхиляються, оскільки зводяться до переоцінки доказів у справі, що за змістом статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
При цьому, колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.