Постанова
Іменем України
29 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 759/9229/19
провадження № 61-11242св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Святошинська районна у місті Києві державна адміністрація,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 березня 2020 року у складі судді Петренко Н. О. та постанову Київського апеляційного суду від 13 липня 2020 року у складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Лівінського С. В., Нежури В. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації про визнання права користування жилим приміщенням, визнання членом сім`ї наймача, встановлення факту спільного проживання.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив з урахуванням уточнених позовних вимог визнати за ним право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 ; визнати його членом сім`ї наймача вказаної квартири; встановити факт спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, у період із серпня 2003 року до 05 серпня 2011 року.
Позовні вимоги обґрунтував тим, що позивач з серпня 2003 року проживав однією сім`єю разом із своїм батьком ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 у квартирі АДРЕСА_1 . Разом вони вели спільне господарство, забезпечували утримання квартири у належному стані, несли інші видатки, пов`язані з користуванням житлом. Право користування квартирою № 174 батько позивача ОСОБА_2 отримав на підставі ордера на жиле приміщення та зареєстрував своє місце проживання (прописку). Тобто, батько позивача, отримавши ордер на жиле приміщення - квартиру АДРЕСА_1, вселився до неї у передбаченому на той момент порядку та зареєстрував своє місце проживання у квартирі і набув прав наймача в розумінні ЖК Української РСР. Позивач, як син наймача та за його згодою, фактично був вселений до квартири і в силу приписів ЖК Української РСР, набув нарівні з наймачем прав, що виникають з підстав користування квартирою. З моменту початку користування квартирою ОСОБА_2 в повному обсязі виконував зобов`язання наймача. 05 серпня 2011 року батько позивача ОСОБА_2 вийшов з дому за місцем свого проживання і не повернувся. З приводу зникнення батька позивач неодноразово звертався до органів внутрішніх справ щодо його розшуку.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 03 вересня 2015 року у справі № 759/8388/15-ц ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженця с. Іванків Бориспільського району Київської області, зареєстрованого: АДРЕСА_1 оголошено померлим. На виконання вказаного рішення суду 05 січня 2016 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві видано свідоцтво про смерть ОСОБА_2 .
З моменту зникнення батька, позивач продовжує проживати у вищевказаній квартирі та виконує обов`язки як наймач за договором, зокрема своєчасно і у повному обсязі оплачує вартість наданих комунальних послуг, вживає заходів для усунення виявлених у квартирі несправностей шляхом проведення поточного ремонту. Вказане підтверджується квитанціями, чеками про оплату за надані комунальні послуги (утримання будинку, прибудинкової території, послуг з водопостачання і водовідведення, постачання електроенергії тощо) та на проведення поточного ремонту (закупівля матеріалів і обладнання).
19 квітня 2019 року відділ з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації відмовив позивачу у реєстрації місця проживання за вказаною адресою у зв`язку з відсутністю згоди наймача житлового приміщення на реєстрацію місця проживання третіх осіб в об`єкті нерухомості. Таким чином, право позивача, як користувача та наймача за адресою: АДРЕСА_1 не визнається, тому він звернувся до суду за захистом своїх прав.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 13 березня 2020 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 липня 2020 року, позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Визнано ОСОБА_1 членом сім`ї наймача квартири АДРЕСА_1, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 . Встановлено факт спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, у період із серпня 2003 року до 05 серпня 2011 року.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_1 вселився у спірну квартиру за усною згодою батька, на законних підставах, як член сім`ї наймача у 2003 році, вів спільне господарство з батьком, постійно проживав з ним та проживає у спірній квартирі по теперішній час, сплачує комунальні послуги, доглядає за житлом.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду, Святошинська районна у місті Києві державна адміністрація, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Святошинського районного суду міста Києва.
07 вересня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 22 вересня 2021 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не повно з`ясовано обставини справи та досліджено докази. Заявник зазначає, що позивачем не доведено ні факт його вселення до спірної квартири, ні отримання на це згоди наймача, а також факту постійного проживання в квартирі на правах члена сім`ї наймача та ведення з ним спільного господарства.
В матеріалах справи відсутня письмова згода наймача ОСОБА_2 та його дружини ОСОБА_3, яка була зареєстрована у спірній квартирі та мала право користування житлом, на вселення позивача.
ОСОБА_1 був зареєстрований у двокімнатній квартирі АДРЕСА_4 з 1985 року та в 1994 році реалізував своє право на приватизацію житла. 21 травня 2002 року ОСОБА_1 разом з малолітньою дочкою ОСОБА_4 зареєструвалися за адресою: АДРЕСА_5 .
Станом на 2003 рік, коли зі слів позивача він вселявся до спірної квартири, його батько перебував у шлюбі та проживав у квартирі спільно з дружиною ОСОБА_3 . Позивач фізично не міг проживати як член сім`ї у різних родинах.
Вказані факти спростовують твердження позивача про спільне проживання з батьком за адресою: АДРЕСА_1 .
В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 760/8122/17 та постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12.
Відзив на касаційну скаргу
У вересні 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд установив, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, є батьком ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а. с. 25).
10 червня 1991 року ОСОБА_2 було видано ордер на жиле приміщення за адресою: АДРЕСА_1 на одну особу (т. 1 а. с. 33).
11 грудня 2003 року між ЖЕО-808 КП УЖГ Святошинського району м. Києва та ОСОБА_2 було укладено договір найму жилого приміщення (т. 1 а. с. 34, 35).
Відповідно до відомостей відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської райдержадміністрації ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 27 серпня 1991 року (т. 1 а. с. 219, 236).
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 03 вересня 2015 року ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, оголошено померлим (т. 1 а. с. 30, 31).
Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві видано свідоцтво про смерть ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 32).
19 квітня 2019 року при зверненні позивача до відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської райдержадміністрації з приводу реєстрації у спірній квартирі, йому було відмовлено, оскільки відсутня згода наймача житлового приміщення на реєстрацію місця проживання третіх осіб в об`єкті житлової нерухомості (т. 1 а. с. 36).
Відповідно до листа № 107-56/2925 від 09 квітня 2019 року за інформацією сектору з питань приватизації житлового фонду Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, документи щодо приватизації квартири АДРЕСА_1 не оформлялись (т. 1 а. с. 52).
Згідно поквартальної картки форми Б встановлено, що у спірній квартирі була зареєстрована дружина померлого ОСОБА_2, яка померла (т. 1 а. с. 240).
ОСОБА_1 був зареєстрований з 21 травня 2002 року до 02 квітня 2019 року за адресою: АДРЕСА_5 (т. 1 а. с. 220).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частин першої, третьої статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Частинами першою та другою статті 61 ЖК Української РСР закріплено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.
Відповідно до статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
Згідно з положеннями статті 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача (частина перша статті 106 ЖК Української РСР).
Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Однак відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.
Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК Української РСР, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом із наймачем. За змістом статті 65 ЖК Української РСР за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Житлові права охороняються законом за винятком випадків, коли вони здійснюються всупереч із призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, на підставі квитанцій про оплату комунальних послуг та показань свідків встановив, що ОСОБА_1 вселився у спірну квартиру на законних підставах, як член сім`ї наймача (син) у 2003 році, вів спільне господарство з батьком, постійно проживав з ним, проте суди зробили передчасний висновок про наявність підстав для задоволення позову.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Статтею 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки.
Відповідно до висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12, на яку відповідач посилається у касаційній скарзі, під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
У постанові від 24 жовтня 2019 року у справі № 760/8122/17, на яку відповідач посилається у касаційній скарзі, Верховний Суд відхилив доводи позивача про те, що наймач при житті бажав зареєструвати його у спірній квартирі, однак не встиг, так як раптово помер, оскільки доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Отже, належними та допустимими доказами для встановлення факту спільного проживання є, зокрема, докази ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, наявність взаємних прав та обов`язків, інших обставин, які засвідчують реальністьспільного проживання.
Вказані обставини при вирішення зазначеного спору судами не встановлено.
Зокрема, зазначивши в оскаржуваних судових рішеннях про факт смерті ОСОБА_3 (дружини ОСОБА_2 ), суди не вказали точної дати, що має виняткове значення для з`ясування факту наявності її згоди на вселення повнолітнього сина наймача (стаття 65 ЖК Української РСР).
Крім того, вирішуючи вказаний спір про право користування жилим приміщенням суди попередніх інстанцій не з`ясували статус житлового приміщення, у якому позивач був зареєстрований з 2002 року по 2019 рік та не встановили, чи зберігав позивач постійне місце проживання в цьому жилому приміщенні.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
За змістом частини п`ятої статті 13 ЦПК України на суд покладені обов`язки зі створення для сторін змагального процесу, а саме суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій.
Дотримання вказаного принципу є надзвичайно важливим при розгляді справ, оскільки він гарантує, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме змогу забезпечити захист своїх інтересів.
Отже, не встановивши обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, та допустивши зазначені порушення норм матеріального і процесуального права, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасного висновку про задоволення позову.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи дають підстави для часткового її задоволення.