Державна пенітенціарна служба України як правонаступник Державного департаменту України з питань виконання покарань нині перебуває на новому етапі свого становлення. У її підпорядкуванні перебуває 141 кримінально-виконавча установа, 33 слідчих ізолятори, 8 виховних колоній, 703 підрозділи кримінально-виконавчої інспекції та 5 навчальних закладів, де здійснюється професійна підготовка персоналу. Загальна чисельність засуджених та ув'язнених, складає близько 300 тисяч осіб, з яких: 153,8 тисячі тримається в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань, 145,2 тисяч перебуває на обліку кримінально-виконавчої інспекції.

Пенітенціарна служба як самостійна і відокремлена від Міністерства внутрішніх справ структура функціонує лише 14 років. Це незначний час для становлення і формування відповідно до сучасних вимог такої складної і багатопрофільної соціальної системи.

Стратегічно значимим для становлення вітчизняної пенітенціарної служби було прийняття Верховною Радою України 11 липня 2003 року Кримінально-виконавчого кодексу України та 23 червня 2005 року Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" . У цих законодавчих актах вперше в історії незалежної української держави на основі вивчення міжнародного досвіду було виписано законодавчо-нормативні основи виконання кримінальних покарань, утримання під вартою та функціонування всієї вітчизняної пенітенціарної системи. Міжнародні експерти та наукові кола відмічають, що в ці документи вмістили ряд передових ідей та правових норм, які є більш прогресивними ніж їх аналоги в ряді країн СНД.

На нинішньому етапі розвитку перед пенітенціарною службою постало ряд важливих проблем, які залишились у спадок і потребують негайного вирішення. Найбільш резонансними у ЗМІ і, потребуючими значних фінансових затрат, є проблеми забезпечення належних умов утримання осіб, узятих під варту.

Невирішених питань накопичилось багато, тому новою командою Президента та Урядом України прийнято рішення щодо проведення практичних і дієвих реформ.

Принципові зміни в пенітенціарній службі закладено у реорганізацію Державного департаменту України з питань виконання покарань в Державну пенітенціарну службу України згідно з Указом Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади".

Фундаментальна концепція, яка покладена в основу нового етапу розвитку системи органів виконання покарань в пенітенціарну службу, не просто зміна назви, а переорієнтація всієї суті діяльності кримінально-виконавчої служби з покарання злочинця на убезпечення суспільства шляхом створення умов для його виправлення та ресоціалізації. Тобто рішення щодо оновлення назви та оптимізації діяльності пенітенціарної служби передбачає відхід від каральної суті в'язниці та переорієнтацію на європейські стандарти організації соціальної роботи з засудженими на основі безумовного дотримання прав і свобод особистості, організацію корисності відбування покарання і ефективності підготовки засудженого до життя в суспільстві. У першу чергу важливо домогтись чіткого усвідомлення персоналом органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів нових визначених державою завдань, що в свою чергу потребує змін у підходах організації роботи з персоналом, його професійній підготовці.

Домогтися практичних результатів у реорганізації можливо лише за умови здійснення системних, виважених, поступових і планових кроків.

З цією метою розпочато роботу із оновлення всієї нормативно-правової бази, розробки нової Концепції державної політики у сфері реорганізації кримінально-виконавчої системи, формування повноцінної системи безперервної професійної підготовки кадрів за всіма освітньо-кваліфікаційними рівнями.

Відбір і якісна професійна підготовка персоналу пенітенціарної служби є ключовою складовою проведення будь-яких реформ. Концептуальні засади формування кадрового потенціалу, як для пенітенціарної служби, так і для всіх інших органів виконавчої влади, закладено в Стратегії державної кадрової політики на 2012 - 2020 роки , затвердженій Указом Президента України від 1 лютого 2012 року № 45/2012. У розробці Стратегії активну участь взяли і працівники пенітенціарної служби, долучившись до громадського обговорення та подавши ряд своїх важливих пропозицій. Чіткість прописаних параметрів державної кадрової політики дозволяє здійснити конкретні заходи щодо більш якісного забезпечення персоналом органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів.

Особлива актуальність кадрового забезпечення пенітенціарної служби обумовлена специфікою роботи, принциповою відмінністю від інших професій, значною кількістю автентичних особливостей служби персоналу.

У цілому, штатна чисельність персоналу пенітенціарної служби станом на 1 травня 2012 року становить 52183 одиниць. Фактична чисельність персоналу становить 46848 осіб. Загальний некомплект кадрів складає біля 5012 осіб, тобто відсутній кожен 10-й працівник. Наявна також плинність кадрів. Зокрема упродовж 2011 року звільнилось 6303 особи (16,3 %), а на роботу прийнято 6587 осіб (17,1 %), що не дозволяє в повній мірі укомплектувати персоналом органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори.

Разом з тим, сьогодні, як ніколи, пенітенціарна служба потребує високопрофесійного, високоморального, духовно і фізично підготовленого працівника, здатного виконувати покладені на нього непрості функції виховання і ресоціалізації злочинця на основі найсучасніших підходів і методів роботи.

Дане завдання не можливо вирішити без належної професійної підготовки персоналу служби, якість якої можна забезпечити лише шляхом організації адекватного сучасним вимогам безперервного навчання у спеціалізованих навчальних закладах за відповідними освітньо-професійними програмами.

Проте в українському суспільстві існує не досить виважена думка, що пенітенціарним працівником може бути хто завгодно, достатньо лише пройти спеціальне навчання упродовж декількох місяців. Звичайно для підготовки рядового і молодшого начальницького складу пенітенціарної служби, які займаються переважно наглядом і охороною засуджених, можливо цього і достатньо. А втім, у багатьох європейських країнах навіть найнижчу ланку персоналу в'язниць вчать упродовж 2-х років.

Проблема України в даному питанні полягає в тому, що українська громадськість не в повній мірі розуміє і поважає професію пенітенціарного працівника, а також саму функцію держави щодо покарання у виді обмеження волі злочинців і їх реабілітації. На противагу у більшості європейських країн ця професія є досить шанованою і престижною. Злочинець, перебуваючи за гратами, не втрачає статусу члена суспільства, держави, тому пенітенціарна служба несе повну відповідальність за нього. Сучасну ідею в'язниці вдало сформулював відомий реформатор, член англійської Комісії із справ тюрем Олександр Патерсон, який стверджував "Тюремне ув'язнення - це покарання, а не засіб для покарання".

Перш за все, українській громадськості слід зрозуміти і переконатись у важливості та значимості роботи пенітенціарного персоналу. Це робота, яка покликана убезпечити суспільство від злочинців, захистити громадян від проявів їх агресії, насилля, пограбувань, убивств. Вона щоденно пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, необхідністю постійного спілкування з людьми які мають проблеми із вихованістю і мораллю, вона вимагає постійного психологічного концентрування уваги і пильності. Це призводить до емоційного виснаження персоналу, порушень його здоров'я як фізичного, так і психічного. Крім ризику проявів насильства з боку засуджених, їх родичів та близьких, для персоналу існує підвищена загроза інфікування такими захворюваннями як ВІЛ/СНІД, туберкульоз тощо.

Тільки за останні 3 роки інвалідами від захворювання, пов'язаного з виконанням службових обов'язків, стало 60 осіб. Особливо турбують факти самогубств скоєних офіцерами і рядовими. У 2010 році таких випадків було - 5, у 2011 році - 2, у 2012 році - 4.

На жаль, є приклади загибелі співробітників від рук злочинців, засуджених. Під час безпосереднього виконання своїх службових обов'язків за післявоєнні часи загинув 21 співробітник. Наприклад, у 2011 році 7 працівників отримали серйозні поранення від рук злочинців, у тому числі засуджених або колишніх засуджених.

По-друге, до пенітенціарного персоналу ставляться досить високі вимоги у професійній підготовленості до роботи, що обумовлено вищеназваними особливостями та необхідністю оволодіння певним набором професійних компетентностей для реалізації основної мети покарання - реабілітації засуджених.

Зокрема, концептуальною вимогою оновлених у 2006 році Європейських пенітенціарних правил є визначення високих професійних і особистих стандартів для персоналу, етичних норм, гуманності і поваги до гідності людини, відходу від обов'язків простих охоронців до необхідності надання допомоги і сприяння поверненню ув'язнених до суспільства.

Разом з тим, в європейських і вітчизняних науковців та пенітенціаріїв існує суперечлива думка щодо реабілітаційних можливостей в'язниці. Ця думка викликає певну критику щодо визначення мети кримінально-виконавчого законодавства України, а саме: виправлення і ресоціалізації засуджених. Так, Вівьєн Стерн у книзі "Гріх проти майбутнього. В'язничне утримання у світі" говорить: "…віра в реабілітаційні можливості в'язниці була значно підірвана результатами досліджень. Виявилось, що більшість програм, які, здавалось би, повинні були сприяти реабілітації засуджених, насправді дуже мало впливали на поведінку засуджених після виходу з в'язниці.... насильно людину реабілітувати не можливо. …В'язниці повинні допомагати людям самим реабілітувати себе.". Надання соціальної допомоги, що визначено нинішньою державною політикою пенітенціарної служби, значно складніше завдання, ніж використання прописаних у Кримінально-виконавчому кодексі України основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених: встановленого порядку виконання та відбування покарання (режиму), суспільно корисної праці, соціально-виховної роботи, загальноосвітнього і професійно-технічного навчання, громадського впливу. Канадські колеги, з якими співпрацює пенітенціарна служба в проекті "Підтримка в'язничної реформи в Україні" у рамках реалізації Плану дій Рада Європи - Україна на 2011 - 2014 роки, стверджують, що ефективність реабілітаційних програм на пряму залежить від якості направленості наданих послуг у формі реабілітаційних програм, акцентують увагу на необхідності високої якості врахування індивідуальних особливостей засуджених (оцінки ризиків, криміногенних потребах злочинця) і використання методик пізнавальної (когнітивної) поведінки.

По-третє, не до кінця залишається вирішеним питання впровадження, притаманного лише пенітенціарній службі та визнаного у світі, підходу в управлінні в'язницею, заснованого на дотриманні прав людини, який має назву "динамічна безпека". Суть даного поняття, як стверджує Ендрю Койл в книзі "Підхід до управління в'язницею з позицій прав людини. Посібник для в'язничного персоналу", полягає втому, що режимна безпека основана на замках і ключах, повинна бути доповнена безпекою основаною на всеохоплюючому знанні персоналом своїх засуджених і їх можливої поведінки. Персонал, навчання якого основане на понятті динамічної безпеки, повинен чітко усвідомити, що запобігання безладдям, у т. ч. масовим безчинствам і бунтам, - це завжди краще, чим боротьба з уже виниклими безпорядками. Належним чином підготовлений співробітник помітить ознаки назріваючого конфлікту і прийме компетентні міри по запобіганню загострення конфліктних ситуацій, порушень безпеки, режиму та порядку. Крім того провідним лозунгом узагальненого Ендрю Койлом у 2002 році досвіду 5 різних європейських країн є зміна у ході в'язничної реформи моделі відношення керівництва і персоналу тюрем до своїх обов'язків, а саме суть цієї моделі полягає в таких ключових позиціях: 1) пенітенціарні системи перестають бути статистичними ієрархічними організаціями, а являються динамічними інститутами, які постійно змінюються і розвиваються; 2) до співробітників всіх рівнів ставиться вимога бути направляючою і рушійною силою таких змін, що повинні охопити всю організаційну структуру тюрми і пенітенціарної системи; 3) старша ланка керівництва повинна навчитись довіряти молодшому персоналу, який повинен хотіти прийняти на себе відповідальність за власні дії і там, де це доцільно, використовувати ініціативу.