1. Схвалити Концепцію реформування системи забезпечення населення культурними послугами, що додається.

2. Міністерству культури разом із заінтересованими центральними та місцевими органами виконавчої влади за участю органів місцевого самоврядування та їх всеукраїнських асоціацій у місячний строк розробити та подати в установленому порядку Кабінетові Міністрів України план заходів щодо реалізації Концепції, схваленої цим розпорядженням.

У глобально-історичному контексті суспільного розвитку та еволюції інституцій культура була і залишається важливим інструментом збору та передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від одного народу до іншого, формою самореалізації та самовдосконалення людини, що є основою особистісного самовираження, міжкультурного діалогу, поступального розвитку людства.

Таким чином, як системоутворюючий фактор єднання і розквіту суспільства на регіональному та національному рівнях культура є важливим інструментом його соціального, економічного і політичного розвитку.

Концепція реформування системи забезпечення населення культурними послугами визначає керівні принципи, шляхи і строки формування та реалізації державної політики, спрямованої на створення для населення умов щодо отримання якісних і доступних культурних послуг.

Необхідність реформування системи забезпечення населення культурними послугами узгоджується з такими документами:

Програмою діяльності Кабінету Міністрів України, схваленою постановою Верховної Ради України від 14 квітня 2016 р. № 1099-VIII;

Концепцією реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2014 р. № 333 (Офіційний вісник України, 2014 р., № 30, ст. 831);

середньостроковим планом пріоритетних дій Уряду до 2020 року, затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 квітня 2017 р. № 275;

планом пріоритетних дій Уряду на 2018 рік, затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28 березня 2018 р. № 244.

Україна більшою частиною успадкувала радянську систему функціонування сфери культури, де головним завданням було створення єдиної стандартної соціалістичної культури, а людина розглядалася не як активний суб’єкт, а як об’єкт політики. Більшість нормативно-правових актів з питань культури мали декларативний характер.

Після проголошення незалежності України в умовах економічної та соціальної кризи плани щодо відродження культури перейшли у площину порятунку та забезпечення її виживання.

У 90-х роках ХХ століття припинили своє існування сотні різноманітних закладів культури, постійно скорочувалося українське книговидання, майже припинилося кіновиробництво, суттєво знизився рівень відвідуваності закладів культури. Залишковий принцип фінансування культури, негативний вплив тоталітарної спадщини, невідповідність діяльності закладів культури вимогам сучасності, непідготовленість кадрів до нових економічних умов, інформаційна дискримінація сфери культури, - все це призвело до того, що культура втратила не лише відповідне місце серед пріоритетів державної політики, а і опинилася на периферії державних інтересів. Поступово всю гуманітарну політику в Україні почали ототожнювати із соціальною політикою, спрямованою на вирішення повсякденних проблем громадян, - збільшення зарплат та забезпечення соціальних виплат. Проте усунення матеріальних проблем населення не веде до автоматичного зростання його культурного рівня.

Із середини 90-х років ХХ століття здійснювалися спроби реформувати культурну політику. Зокрема, протягом 1994-1996 років на місцеві бюджети були передані повноваження щодо фінансування закладів культури. Це була перша хвиля процесу децентралізації в сфері культури, яка не отримала позитивних результатів: на всій території держави перестала функціонувати ще більша кількість бібліотек, клубних закладів, в рази знизилося фінансування мистецьких шкіл тощо. Мільйони українців фізично були позбавлені можливості доступу до культурних послуг, якість яких залишалася вкрай низькою.

З 2000 року прояви такої негативної тенденції почали мінімізуватися, однак сфера культури, маючи інституційну пам’ять про колишню адміністративну та фінансову підтримку держави, виявилася не готовою до ринкової боротьби за увагу потенційних споживачів її послуг.

У 2005 році було затверджено Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки, яка передбачала розроблення, затвердження та впровадження державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою (перелік та обсяг послуг, порядок їх надання, показники виконання та якості послуг), а також методики визначення розміру фінансового забезпечення державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою, в розрахунку на душу населення. Водночас згадана Концепція мала декларативний характер, оскільки для визначених нею цілей та пріоритетних завдань не передбачався механізм їх реалізації.

Подальші спроби реформування системи надання культурних послуг населенню, зокрема затвердження Державного стандарту надання безоплатних послуг клубними та бібліотечними закладами культури державної та комунальної форм власності, не забезпечили покращення ситуації в сфері культури на місцях. Крім того, зазначений Державний стандарт в світлі реформаторських процесів в Україні, які набули масштабності з 2014 року, є морально застарілим.

Друга хвиля реформування у сфері культури розпочалася у 2014 році з початком децентралізації влади, первинним результатом якої стало створення об’єднаних громад. Однак, незважаючи на державну фінансову підтримку об’єднаних громад, які займають близько 37,2 відсотка території України, та через тимчасову окупацію Автономної Республіки Крим і частини території Донецької та Луганської областей станом на листопад 2018 року спостерігається зменшення кількості закладів культури, динаміка якого протягом 1991-2017 років наведена у таблиці.

Окремої уваги з боку держави потребує зниження позицій України в світі за індексом людського розвитку, яким вимірюється інтенсивність прогресу держав. Так, Україна серед держав світу за індексом людського розвитку посідала у 1991 році 47 місце, у 2000 році - 75 місце, у 2010 році - 82 місце, у 2013 році - 83 місце, у 2015 році - 84 місце.

Динаміка зниження індексу людського розвитку в Україні яскраво відображає регресію людського капіталу в нашій державі. Дана проблема потребує невідкладного державного втручання для її виправлення, оскільки відсутність нагального реагування може невдовзі призвести до гуманітарної катастрофи в Україні.

Загострює проблемність ситуації щодо погіршення доступності культурних послуг для населення і рівень прожиткового мінімуму в Україні, в структуру якого, зокрема, закладено вартісну величину мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Так, станом на 1 липня 2018 р. законодавчо встановлений прожитковий мінімум за місяць на одну особу становить 1777 гривень. За даними Мінсоцполітики, фактичний розмір прожиткового мінімуму у цінах липня 2018 року в розрахунку на місяць на одну особу становить 3745 гривень, що більше ніж вдвічі перевищує законодавчо встановлений мінімум. Частка видатків на культуру, закладених в даний фактичний прожитковий мінімум, становить 1,7 відсотка, тобто 63 гривні в місяць.

Прожитковий мінімум в Україні вважається і межею бідності, тобто частка населення, що має середньомісячний дохід на одну особу нижче законодавчо встановленого прожиткового мінімуму, є такою, що перебуває за межею бідності. За даними Держстату, в 2017 році за межею бідності перебувало 2,4 відсотка населення України, а частка населення із середньомісячним доходом на одну особу нижче фактичного прожиткового мінімуму становила 34,9 відсотка. Більше третини населення України не в змозі задовольнити власні культурні потреби.