Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Якобсон проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Микола Гнатовський (<…>),

Уна Ні Райферті (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 77736/12), яку 29 листопада 2012 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) сім’я з чотирьох осіб, що на момент подання заяви були громадянами України і відповідні відомості про яких наведено в таблиці у додатку (далі — заявники), яким була надана правова допомога і їх представляв п. Р.В. Котик — юрист, який практикує у с. Котиківка,

рішення повідомити про перелічені в пункті 1 скарги Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 24 жовтня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується справедливості та необхідності визнання недійсним права власності першого заявника на будинок і виселення заявників із нього. Заявники також висунули скарги на справедливість та тривалість цивільного провадження й доступ до апеляційного суду. Вони посилалися на статті 6, 8 і 13 Конвенції та на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. У червні 2005 року П.П., колишній власник будинку, який перший заявник придбав у 2003 році на проведених державною виконавчою службою прилюдних торгах, подав позов, вимагаючи повернути йому будинок як незаконно проданий. Згодом до провадження було долучено позовну вимогу про виселення заявників.

3. 02 грудня 2011 року після завершення двох розглядів справи у трьох інстанціях Тисменицький районний суд відмовив у задоволенні позовів П.П., які після його смерті підтримала його донька С.М. Суд зазначив, що перший заявник придбав відповідний будинок у 2003 році за загальну суму у розмірі 15 700 українських гривень (далі — грн)-1. Будинок був виставлений на продаж на прилюдні торги, оскільки М.П., дружина П.П., яка передала будинок приватному банку "П." у заставу у зв’язку з наданим кредитом, не виконала своїх зобов’язань щодо погашення кредиту. Суд постановив, що договір застави був законним, оскільки М.П. мала довіреність від П.П., яка уповноважувала її вчиняти будь-які правочини, пов’язані з будинком. Державні виконавці виставили будинок на продаж за ціною, погодженою сторонами договору застави, і, як такий, продаж також був законним. Перший заявник сплатив купівлю будинку за рахунок продажу попереднього помешкання своєї родини за 17 172 грн-2. Він добросовісно придбав будинок, і його родина оселилася там. На думку суду, відповідачів не могли змусити відмовитися від права власності на будинок або виселити.

__________

-1 Ця сума, яка становила приблизно 2 300 євро на момент подій, складалася з 11 646 грн несплаченої заборгованості, яку вимагав банк, і 4 054 грн, отриманих як винагорода державними виконавцями.

-2 Приблизно 2 500 євро на момент подій.

4. 31 січня 2012 року Апеляційний суд Івано-Франківської області задовольнив апеляційну скаргу С.М. Суд встановив, зокрема, що М.П. не була уповноважена укладати договір застави на будинок П.П. для отримання особистого кредиту; банк порушив процедуру звернення стягнення, оскільки не довів, що П.П. отримав повідомлення про намір звернення стягнення щодо його майна; нотаріус порушив норми щодо звернення стягнення, оскільки не перевірив стан повідомлення П.П.; а виконавча служба встановила несправедливо низьку ціну продажу та не зібрала повної інформації щодо статусу права власності на майно. З огляду на різні недоліки, договір застави, звернення стягнення та продаж будинку повинні були бути визнані недійсними; право власності першого заявника мало бути визнане недійсним; а його сім’я мала бути виселена, оскільки вони втратили право проживати у будинку. Крім того, суд зобов’язав банк відшкодувати першому заявнику 11 646 грн, отриманих від продажу, і зобов’язав виконавчу службу відшкодувати йому 4 054 грн, отриманих в якості винагороди.

5. Заявники подали касаційну скаргу, стверджуючи, що апеляційний суд помилково скасував рішення районного суду, яке, на їхню думку, було справедливим. Вони стверджували, зокрема, що застереження про захист bona fide покупця-3 означало, що їхню сім’ю можна було змусити відмовитися від права власності на майно, лише якщо було б встановлено, що П.П. втратив право власності поза його волею. Відповідний будинок був de facto спільною сумісною власністю подружжя М.П. і П.П. М.П., яка брала кредит на оплату лікування С.М. (дочка подружжя), мала довіреність, що підтверджувала згоду П.П. на укладення нею договору застави. Заявники також стверджували, що позбавлення їх володіння їхнім єдиним житлом і виселення з нього поставило б їх у складне становище.

__________

-3 Стаття 145 Цивільного кодексу 1963 року у редакції, чинній на момент вчинення оскаржуваного правочину.

6. 06 червня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу заявників, підтримавши обґрунтування апеляційного суду, і до січня 2013 року заявників було виселено.

7. У 2014 році Державна казначейська служба України повернула виконавчі листи щодо виконавчої служби без виконання.

8. Згодом заявники подали позов проти С.М. та виконавчої служби щодо різниці між ухваленим судами відшкодуванням та ринковою вартістю будинку у 2012 році. Вони отримали звіт сертифікованого суб’єкта оціночної діяльності, згідно з яким ринкова вартість будинку у 2012 році становила 233 870 грн-4. Це провадження завершилося присудженням 27 355 грн-5, які мала сплатити С.М. в якості відшкодування частини витрат на ремонт будинку, що була підтверджена квитанціями про оплату. Суд першої інстанції залишив позов проти виконавчої служби без задоволення як необґрунтований. Апеляційна скарга заявників не була розглянута, оскільки перший заявник не сплатив судовий збір у розмірі 4 175 грн-6.

__________

-4 Приблизно 22 000 євро станом на січень 2013 року.

-5 Приблизно 1 700 євро станом на червень 2014 року, коли було присуджено відшкодування.

-6 Приблизно 150 євро на момент подій.

9. Згодом троє заявників переїхали до Білорусі, а перший заявник отримав громадянство Білорусі.

10. Заявники скаржилися на те, що вони незаконно і несправедливо були позбавлені їхнього будинку.

11. Суд бере до уваги заперечення Уряду щодо несумісності скарг другої, третього та четвертого заявників за критерієм ratione materiae з цим положенням. Визнаючи, що усі четверо заявників могли мати певний особистий матеріальний інтерес у продовженні проживання у відповідному будинку (див. рішення у справі "Тулешов та інші проти Росії" (Tuleshov and Others v. Russia), заява № 32718/02, пункт 40, від 24 травня 2007 року), Суд зазначає, що згідно з його поточною усталеною практикою право проживати у певній нерухомості, яким особа не володіє, за загальним правилом не становить "майно" (див., серед інших джерел, рішення у справі "Поняєва та інші проти Росії" (Ponyayeva and Others v. Russia), заява № 63508/11, пункт 36, від 17 листопада 2016 року). Суд зазначає, що рішення національного суду щодо визнання недійсним права власності на спірний будинок стосувалося лише першого заявника. Він не вважає необґрунтованим у цій справі діяти як суд першої інстанції щодо аналізу будь-яких майнових інтересів інших заявників, чиї скарги стосовно втрати права проживання найкраще розглядати за статтею 8 Конвенції.

12. Таким чином, Суд вважає цю скаргу прийнятною щодо першого заявника та відхиляє її щодо інших заявників як несумісну за критерієм ratione materiae зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. згадане рішення у справі "Поняєва та інші проти Росії" (Ponyayeva and Others v. Russia), пункти 32–37).

13. Відповідні загальні принципи наведено, зокрема, в рішеннях у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункти 107–111 і 114, ЄСПЛ 2000-I, "Максименко та Герасименко проти України" (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), заява № 49317/07, пункти 49–56 і 60–64, від 16 травня 2013 року, "Пірантіене проти Литви" (Pyrantiene v. Lithuania), заява № 45092/07, пункти 49–73, від 12 листопада 2013 року, і, в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі "Кривенький проти України" (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 42, 43 і 45, від 16 лютого 2017 року.

14. У контексті цих принципів Суд доходить висновку, що визнання недійсним права власності першого заявника становило "позбавлення власності". Суд погоджується, що це позбавлення ґрунтувалося на положеннях національного законодавства, на які посилався апеляційний суд, і переслідувало законну мету, зокрема захист майнових прав С.М.