Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Максименко та Герасименко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (<…>), Голова,

Ангеліка Нусбергер (<…>),

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Енн Пауер-Форд (<…>),

Гелена Єдерблум (<…>),

Алеш Пейхал (<…>), судді,

Мирослава Антонович (<…>), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 9 квітня 2013 року

постановляє таке рішення, яке було ухвалено у той самий день:

1. Справу розпочато за заявою (№ 49317/07), яку 6 листопада 2007 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян України - Микола Васильович Максименко та Володимир Борисович Герасименко (далі - заявники). Після смерті другого заявника 27 листопада 2009 року його вдова, Людмила Петрівна Герасименко, висловила бажання підтримати заяву від його імені.

2. Заявників представляли А. Грищенко та О. Матюшенко - юристи, що практикують у містах Малині та Радомишлі відповідно. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - Н. Кульчицький, Міністерство юстиції України.

3. Заявники стверджували, зокрема, що скасуванням у 2006 році рішення від 1995 року про приватизацію гуртожитку, який вони придбали як добросовісні покупці, та всіх наступних правочинів щодо передачі права власності держава порушила їхнє право на мирне володіння своїм майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. 28 березня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд. Г. Юдківська - суддя, обрана від України, не змогла брати участь у розгляді справи ( правило 28 Регламенту Суду). Голова палати вирішив призначити Мирославу Антонович як суддю ad hoc (підпункт "b" пункту 1 правила 29).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Перший заявник народився у 1958 році і проживає у м. Малині. Другий заявник народився у 1963 році і помер у 2009 році.

6. Рішенням № 492 від 16 листопада 1995 року регіональне відділення Фонду державного майна України в Житомирській області перетворило державне підприємство М. у акціонерне товариство, після чого його було приватизовано. У результаті аудиту активів М. від 1 жовтня 1995 року було виявлено, що у складі нерухомості М. було кілька гуртожитків.

7. 31 січня 2000 року М. було реорганізовано у чотири підприємства, включаючи підприємство С., якому передано право власності на гуртожитки.

8. 19 червня 2003 року господарський суд Житомирської області оголосив підприємство С. банкрутом.

9. Листом від 9 липня 2003 року ліквідатор у справі щодо банкрутства підприємства С. повідомив міського голову м. Малина та голову Малинської районної державної адміністрації, що С. оголошено банкрутом. Оскільки, як стверджував ліквідатор, продаж гуртожитків, власником яких було підприємство С., створив би соціальне напруження, було запропоновано, щоб їх було прийнято в комунальну власність міста.

10. Листом від 30 січня 2004 року міський голова повідомив ліквідатора, що гуртожитки не перебували у державній власності та що комітет кредиторів повинен вирішувати, що з ними робити.

11. 20 липня 2004 року рада кредиторів дозволила продаж одного з гуртожитків заявникам.

12. 21 серпня 2004 року було підписано договір купівлі-продажу. Заявники сплатили 41160 грн (на час подій приблизно 6127 євро) за гуртожиток і стали власниками половини будівлі кожен.

13. 11 січня 2005 року заявники повідомили місцеву енергопостачальну компанію, що вони є новими власниками гуртожитку. Вони попросили компанію припинити постачання електроенергії до укладення нового договору з ними. Заявники виявили, що електропроводка та лічильники обліку електроенергії потребували заміни і що мешканці гуртожитку не платили орендну плату.

14. 19 січня 2005 року енергопостачальна компанія повідомила мешканців гуртожитку, що постачання електроенергії буде припинено з 25 січня 2005 року.

15. 21 січня 2005 року прокурор заборонив відключення електроенергії у гуртожитку, оскільки він мав намір звернутися до суду з позовом в інтересах мешканців гуртожитку.

16. Листом від 21 січня 2005 року заявники повідомили прокуратуру Малинського району, міського голову, підприємство С., яке на той час, як стверджується, перебувало у процесі ліквідації, що вони придбали гуртожиток для власного проживання. Заявники стверджували, що, коли гуртожиток було виставлено на продаж, мешканці відмовилися брати участь у процедурі придбання. Незважаючи на зміну власника гуртожитку та потребу ремонту його мешканці не сплачували орендну плату та комунальні платежі протягом шести місяців. Заявники просили підприємство С. надати нове житло тим мешканцям, у яких вимагалося звільнити гуртожиток до 30 березня 2005 року.

17. 26 січня 2005 року дев’ятнадцятирічна мешканка гуртожитку звернулася по допомогу до прокуратури Малинського району, оскільки вона мала малолітню дитину та була вимушена виселятися з гуртожитку.

18. 18 лютого 2005 року прокурор, діючи в інтересах Г., звернувся до Малинського районного суду, вимагаючи визнання недійсними рішення від 16 листопада 1995 року та всіх наступних правочинів щодо передачі права власності на гуртожиток. Прокурор зазначив, що в січні 2005 року мешканці гуртожитку подали перші скарги до прокуратури. Після розгляду справи прокурор дійшов висновку, що приватизація гуртожитку в 1995 році була незаконною. Він доводив, що частиною 2 статті 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" було заборонено приватизацію кімнат у гуртожитках. Передача права власності на гуртожиток і його наступний продаж порушили Закон, інші положення законодавства та "моральні засади суспільства", оскільки було порушено конституційні права його мешканців на житло. Це також негативно вплинуло на економічні інтереси держави та житлові права Г., яка була одинокою матір’ю малолітньої дитини, а тому не мала можливості самостійно подати позов. Насамкінець прокурор вимагав передати право власності на гуртожиток Малинській міській раді (далі - міська рада).

19. 1 квітня 2005 року заявники подали зустрічний позов. Вони повторювали, що мешканці гуртожитку відмовилися брати участь у процедурі продажу і не сплачували орендну плату та комунальні платежі, що призвело до банкрутства підприємства С. Заявники стверджували, що вони повідомили прокуратуру про проблему і просили підприємство С. надати мешканцям гуртожитку житло. Прокуратура не захистила права нових власників, незважаючи на те, що гуртожиток перебував у аварійному стані, системи водопостачання та каналізації не працювали, а кімнати опалювались печами. Крім того, приміщення не могло більше вважатися гуртожитком, оскільки воно перетворилося на звичайний багатоквартирний будинок. Його мешканці більше не працювали на підприємстві, яке забезпечило їх житлом. Насамкінець заявники вимагали, щоб суд, у випадку відмови у задоволенні їхніх позовних вимог, стягнув з ради відшкодування в сумі 52748 грн, що складалася з вартості гуртожитку та адміністративних витрат, пов’язаних з укладенням договору купівлі-продажу.

20. 11 квітня 2005 року Малинський районний суд залишив зустрічний позов заявників без руху та надав їм час до 1 травня 2005 року для виправлення недоліків їхньої позовної заяви. Зокрема, суд зазначив, що зустрічному позову "бракувало логічної послідовності" в частині надання доказів причинно-наслідкового зв’язку між завданою шкодою і відшкодуванням, яке вимагалося. Ухвалу було надіслано заявникам поштою 23 квітня 2005 року. Невідомо, коли вони її отримали. Видається, заявники не подавали свій зустрічний позов повторно.

21. 20 грудня 2005 року другий заявник надіслав до Малинського районного суду копію рішення апеляційного суду Житомирської області від 26 травня 2005 року, яким було відмовлено в задоволенні позову прокурора щодо визнання недійсним рішень регіонального відділення Фонду державного майна України в Житомирській області про приватизацію одного гуртожитку. Суд дійшов висновку, що немає юридичних норм, які б забороняли приватизацію гуртожитків, оскільки частиною 2 статті 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" заборонено приватизацію кімнат у гуртожитках, а не самих гуртожитків. Суд не послався на статтю 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" , якою було заборонено приватизацію державного житлового фонду.

22. 23 січня 2006 року у справі заявників суд відмовив у задоволенні позову прокурора як необґрунтованого. І знову суд не послався на статтю 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" . У відповідь на заперечення заявників, що прокурор пропустив трирічний строк позовної давності, суд зазначив, що прокурор дізнався про відповідну ситуацію лише після скарги Г.

23. 8 червня 2006 року апеляційний суд Житомирської області скасував це рішення та визнав недійсними рішення від 16 листопада 1995 року та всі наступні правочини щодо передачі права власності. Суд постановив, що згідно зі статтею 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" об’єкти державного житлового фонду, включаючи гуртожитки, не підлягали приватизації. Оскільки на той час відповідний гуртожиток перебував у державній власності, його було приватизовано незаконно. Посилаючись на статтю 216 Цивільного кодексу України, суд зобов’язав підприємство С. сплатити заявникам кошти в сумі 41160 грн. Він також постановив, що право власності на гуртожиток повинно бути передане раді.

24. Заявники оскаржили рішення апеляційного суду від 8 червня 2006 року з тих підстав, що воно суперечило іншому рішенню, ухваленому у аналогічній справі апеляційним судом Житомирської області, а також що суд не звернув увагу на строк позовної давності і на той факт, що підприємство С. було визнано банкрутом.

25. 21 травня 2007 року апеляційний суд Вінницької області як суд касаційної інстанції відмовив у задоволенні касаційної скарги заявників з питань неправильного застосування матеріального законодавства, постановивши без деталізації, що порушення закону не встановлено.

26. 19 липня 2007 року рада погодилася прийняти гуртожиток в комунальну власність.

27. 25 вересня 2007 року у справі за позовом Т. і Г. до Фонду державного майна України, підприємства С. та Малинської міської ради апеляційний суд Житомирської області постановив, пославшись на постанову Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1995 року № 891, що передача права власності на інший гуртожиток у 1995 році була законною, оскільки гуртожитки не належать до державного житлового фонду.

28. Заявники стверджували, що підприємство С. не виконало судове рішення від 8 червня 2006 року, яким його було зобов’язано виплатити їм відшкодування.

29. У період з листопада до грудня 2008 року дванадцять із чотирнадцяти квартир у гуртожитку було приватизовано їх мешканцями відповідно до зміненого Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (див. нижче пункт 34).

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Цивільний кодекс України 2004 року

30. У відповідних частинах статті 216 Кодексу зазначено:

"… У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення… відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.".

"У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною".

31.Статті 257 та 261 Кодексу зазначають, що загальна позовна давність для звернення до суду з цивільним позовом становить три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

B. Закон України від 4 березня 1992 року "Про приватизацію державного майна"

32. У статті 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" зазначено, що об’єкти державного житлового фонду не підлягають приватизації-1.

C. Житловий кодекс України 1983 року

33. У статті 4 Кодексу зазначено, що житловий фонд включає жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі.

D. Закон України від 19 червня 1992 року "Про приватизацію державного житлового фонду"

34. Статті 2 та 3 Закону передбачають безоплатну передачу громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім’ї та додатково 10 квадратних метрів на сім’ю. Надлишкова загальна площа підлягає продажу.

У вересні 2008 року до Закону було внесено зміни, які дозволили приватизацію кімнат у гуртожитках.

E. Постанова Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1995 року № 891

35. Постанова, яка набрала чинності 7 грудня 1995 року, передбачала, що у разі банкрутства, ліквідації чи зміни форми власності підприємства об’єкти державного житлового фонду, які перебували у його повному господарському віданні чи в оперативному управлінні, підлягають передачі в комунальну власність. До внесення змін у 2004 році це положення не застосовувалось до гуртожитків.

F. Закон України від 5 листопада 1991 року "Про прокуратуру"

36.Стаття 35 передбачає, що прокурор може вступити у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього потребує захист інтересів держави або конституційних прав громадян.

I. LOCUS STANDI ВДОВИ ДРУГОГО ЗАЯВНИКА

37. Другий заявник помер 27 листопада 2009 року. 14 жовтня 2010 року його вдова повідомила Суд про своє бажання підтримати заяву.

38. Уряд-відповідач стверджував, що станом на 22 липня 2011 року крім вдови другого заявника його матір, син і дочка також пред’явили претензії на спадок. Уряд зазначив, що другий заявник помер, не залишивши заповіту, і що між його спадкоємцями існував спір стосовно поділу успадкованого майна. Уряд погоджувався, що можна було надати вдові другого заявника можливість підтримувати заяву в Суді від імені її померлого чоловіка; проте він просив Суд мати на увазі вищезазначену інформацію.

39. Суд зазначає, що дана заява стосується права власності, яке, в принципі, може перейти до спадкоємців померлого, і що вдова другого заявника є його найближчим родичем. За цих обставин Суд вважає, що вона має право брати участь у даному провадженні замість нього (див. рішення у справі "Шаренок проти України" (Sharenok v. Ukraine), заява № 35087/02, п. 12, від 22 лютого 2005 року). Однак по тексту даного рішення все ще згадуватиметься другий заявник.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ

40. Заявники скаржилися на те, що їхнє право на мирне володіння майном було порушено і що їх позбавили їхньої власності. Заявники посилались на статтю 1 Першого протоколу , яка зазначає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.".

A. Прийнятність

41. Уряд стверджував, що заявники повинні були вимагати відшкодування шкоди на підставі частини 2 статті 216 Цивільного кодексу України у зв’язку з визнанням недійсним договору купівлі-продажу. Стаття 22 Кодексу визначала як збитки втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням речі, витрати, які особа зробила для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), і втрату доходу. Уряд надав копії судових рішень у двох господарських справах, як видається, приватних підприємств, одному з яких судами було присуджено відшкодування шкоди на підставі статті 216 Цивільного кодексу України. Отже, національне законодавство надавало заявникам можливість одержати не лише відшкодування їхніх витрат, а й відшкодування втрат, яких вони зазнали внаслідок позбавлення їх власності, включаючи втрату доходу. Заявники не надали доказів, що вони вимагали відшкодування такої шкоди у національних судах. На думку Суду, це підтверджувало, що заявники вважали достатнім розмір відшкодування, присудженого їм 8 червня 2006 року. Насамкінець, Уряд зазначив, що наявність сумнівів стосовно перспективи успіху конкретного засобу юридичного захисту, який не був очевидно марним, сама по собі не є належною підставою для невичерпання національних засобів юридичного захисту (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Дзізін проти України" (Dzizin v. Ukraine), заява № 1086/02, від 24 червня 2003 року). Отже, Уряд стверджував, що заявники не вичерпали ефективні національні засоби юридичного захисту, доступні для них на національному рівні.

42. Заявники стверджували, що 1 квітня 2005 року вони подали зустрічний позов про відшкодування шкоди. 11 квітня 2005 року Малинський районний суд залишив їхній позов без розгляду. Цю ухвалу було надіслано заявникам лише 23 квітня 2005 року, тому вони не мали можливості дотриматися встановленого судом строку. Крім того заявники зазначили, що судові рішення у справах, на які послався Уряд, було ухвалено за інших обставин і що вони в основному стосувалися операцій, які підпадали під дію Господарського процесуального кодексу України.

43. Суд зазначає, що Уряд не уточнив, хто мав бути відповідачем у справі за позовом заявників про відшкодування шкоди. Судові рішення, представлені Урядом, стосувалися спорів між приватними підприємствами; проте, як видається, заявники не могли подати такий позов до підприємства С., оскільки його вже було оголошено банкрутом. Крім того виникають сумніви, чи могло підприємство С. вважатися відповідачем у цілях статті 216 Цивільного кодексу . Припускаючи, що Уряд надав приклади успішних судових проваджень за участю двох підприємств, щоб показати, що заявники повинні були вимагати відшкодування шкоди від держави, Суд вважає, що заперечення Уряду тісно пов’язане із суттю скарги заявників за статтею 1 Першого протоколу , і об’єднує їх.

44. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути оголошена прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

45. Уряд повідомив, що в гуртожитку проживали чотирнадцять сімей. Усі вони належали до соціально незахищених верств населення, наприклад Г. була одинокою матір’ю. Уряд зазначив, що стаття 8 Конвенції покладає на державу позитивні обов’язки вживати заходів для захисту прав особи на повагу до її приватного життя і, зокрема, на забезпечення житлом (Уряд навів, mutatis mutandis, рішення у справах "Маркс проти Бельгії" (Marckx v. Belgium), від 13 червня 1979 року, Series A, № 31, та "Ментеш та інші проти Туреччини" (<...>), від 28 листопада 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-VIII). Заявники намагалися створити непридатні житлові умови у гуртожитку (наприклад шляхом припинення електропостачання), щоб домогтися виселення мешканців. Прокуратура дійшла висновку, що заявники порушили право мешканців на повагу до їхнього житла, про що зазначено в позові до суду та апеляції на рішення суду від 23 січня 2006 року. Присудивши заявникам відповідне відшкодування, суди досягли рівноваги між їхніми правами та інтересами суспільства. Уряд також зазначив, що заявників було позбавлено їхнього майна згідно із законом.