Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Дишук та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Вікторія Марадудіна (<…>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 02 лютого 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявами, поданими у різні дати, зазначені в таблиці у додатку, до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція).

2. Про заяви було повідомлено Уряд України (далі — Уряд).

3. Перелік заявників і відповідні деталі заяв наведені в таблиці у додатку.

4. Заявники скаржилися на незаконне тримання під вартою. У заявах № 19336/20 і № 1302/21 заявники також висунули інші скарги за положеннями Конвенції.

5. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

6. Заявники скаржилися, головним чином, на незаконне тримання під вартою. Вони посилалися, прямо чи по суті, на пункт 1 статті 5 Конвенції.

7. Суд повторює, що стаття 5 Конвенції разом зі статтями 2, 3 та 4 Конвенції гарантує основні серед фундаментальних прав, які захищають фізичну недоторканність особи, і тому важливість цієї статті є першочерговою. Її головною метою є запобігання свавільному або несправедливому позбавленню свободи (див. рішення у справі "Бузаджі проти Республіки Молдова" [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункт 84, ЄСПЛ 2016 (витяги), з подальшими посиланнями).

8. Коли постає питання про "законність" взяття під варту, у тому числі, чи було дотримано "порядок, встановлений законом", Конвенція по суті посилається на національне законодавство та встановлює зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріальних і процесуальних норм. Однак лише дотримання національного законодавства недостатньо: окрім того, пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, щоб будь-яке позбавлення свободи відповідало меті захисту особи від свавілля (див. рішення у справі "С., В. та А. проти Данії" [ВП] (S., V. and A. v. Denmark) [GC], заяви № 35553/12, № 36678/12 та № 36711/12, пункт 74, від 22 жовтня 2018 року, з подальшими посиланнями).

9. У керівних справах, зазначених у таблиці в додатку, Суд уже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

10. Розглянувши всі надані йому матеріали, Суд не вбачає жодних фактів чи аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо прийнятності та суті цих скарг. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тримання заявників під вартою не відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції.

11. Отже, ці скарги, наведені в таблиці у додатку, є прийнятними та свідчать про порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

12. У заяві № 1302/21 заявник також подав інші скарги, які теж порушували питання за Конвенцією з огляду на відповідну усталену практику Суду (див. таблицю в додатку). Ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними. Розглянувши всі наявні у нього матеріали, Суд доходить висновку, що вони також свідчать про порушення Конвенції у контексті його висновків в рішеннях у справах "Тимошенко проти України" (Tymoshenko v. Ukraine), заява № 49872/11, пункти 286 і 287, від 30 квітня 2013 року, "Котій проти України" (Kotiy v. Ukraine), заява № 28718/09, пункт 55, від 05 березня 2015 року, і "Нечай проти України" (Nechay v. Ukraine), заява № 15360/10, від 01 липня 2021 року.

13. У заяві № 19336/20 заявник висунув також інші скарги за різними статтями Конвенції.

14. Суд розглянув ці скарги та вважає, що у контексті всіх наявних у нього матеріалів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції вони не відповідають критеріям прийнятності, передбаченим статтями 34 та 35 Конвенції, або не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї.

З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена на підставі пункту 4 статті 35 Конвенції.

15. Стаття 41 Конвенції передбачає: