Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Чередниченко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Микола Гнатовський (<…>),

Уна Ні Райферті (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 33630/17), яку 26 квітня 2017 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Олександр Олександрович Чередниченко (далі — заявник), 1974 року народження, що проживає у м. Свердловську та якого представляли п. М. Тарахкало, пані В. Лебідь та пані О. Проценко — юристи, які практикують у м. Києві,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений — пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 10 жовтня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується тривалого тримання заявника під вартою в психіатричній лікарні після пред’явлення йому обвинувачення у скоєнні вбивства та, зокрема, шістнадцятиденного періоду, який не охоплювався рішенням суду. Заявник посилався на пункти 1 і 4 статті 5 та статті 6 і 13 Конвенції.

2. Заявник, який страждав на шизофренію, перебував у психіатричній лікарні в примусовому порядку з 2011 року, коли було встановлено, що він вчинив убивство у стані недієздатності. Суди періодично переглядали питання тримання його у лікарні та продовжували строк його примусового стаціонарного лікування.

3. Ухвалою Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 11 квітня 2016 року строк примусового стаціонарного лікування заявника було знову продовжено. Суд посилався, inter alia, на статтю 514 Кримінального процесуального кодексу України, яка у редакції, чинній на момент подій, передбачала, що продовження строку застосування примусового лікування в психіатричній лікарні мало здійснюватися на підставі рішення суду.

4. На підставі статті 95 Кримінального кодексу України та статті 19 Закону України "Про психіатричну допомогу", які передбачали, що перегляди питання примусового стаціонарного лікування мали проводитися щонайменше кожні шість місяців, заявник вважав, що його примусове стаціонарне лікування, продовжене ухвалою від 11 квітня 2016 року, закінчилося 11 жовтня 2016 року.

5. 29 вересня 2016 року психіатрична лікарня звернулася до національного суду із заявою про подальше продовження строку примусового стаціонарного лікування заявника. Її заява ґрунтувалася на нещодавніх результатах огляду заявника психіатричною медичною комісією, яка вказала, що заявник потребував подальшого психіатричного лікування.

6. 20 жовтня 2016 року захисник заявника подав клопотання habeas corpus до національного суду, в якому вимагав негайного звільнення заявника. Як вбачається, жодного судового рішення у відповідь на це клопотання ухвалено не було.

7. 27 жовтня 2016 року Красногвардійський районний суд міста Дніпропетровська задовольнив заяву лікарні про продовження строку стаціонарного лікування заявника.

8. Захисник заявника подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що лікарня не виписала заявника 11 жовтня 2016 року, коли закінчився строк дії попередньої ухвали про його психіатричне лікування. 07 грудня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області залишив без змін ухвалу суду першої інстанції, зазначивши, що тримання заявника було законним, оскільки заява про продовження строку його тримання була подана до спливу шестимісячного терміну. 03 березня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ повернув касаційну скаргу, подану захисником заявника, на підставі недотримання захисником процесуальних вимог.

9. Згодом, 06 вересня 2018 року, у зв’язку з поліпшенням стану психічного здоров’я заявника, Самарський районний суд міста Дніпропетровська ухвалив виписати його з лікарні для амбулаторного лікування.

10. Посилаючись на пункти 1 і 4 статті 5 та статті 6 і 13 Конвенції, заявник скаржився на те, що його тримання в психіатричній лікарні в період з 11 по 26 жовтня 2016 року було незаконним, оскільки не було санкціоноване рішенням суду, і він не мав у своєму розпорядженні ефективної процедури, щоб оскаржити його. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі "Радомілья та інші проти Хорватії" [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункт 114, від 20 березня 2018 року), вважає, що скаргу заявника слід розглядати лише за пунктами 1 і 4 статті 5 Конвенції.

А. Прийнятність

11. Уряд стверджував, що, не подавши належним чином свою касаційну скаргу, заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту. Крім того, Уряд доводив, що заявник міг подати позов про відшкодування шкоди проти адміністрації лікарні.

12. Заявник заперечив, стверджуючи, що ці національні засоби юридичного захисту не можна було вважати ефективними, оскільки вони не могли забезпечити його звільнення.

13. Суд повторює, що згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції заявник має зазвичай звертатися до засобів юридичного захисту, які є доступними і достатніми для забезпечення відшкодування за стверджувані порушення. Коли справа стосується законності позбавлення свободи, ретроспективні засоби юридичного захисту, такі як позов про відшкодування шкоди проти держави, зазвичай не вважаються засобами юридичного захисту, які мали бути використані під час позбавлення свободи, оскільки вони не можуть забезпечити звільнення заявника, якщо його тримання під вартою є незаконним, як того вимагає пункт 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справах "Заїченко проти України (№ 2)" (Zaichenko v. Ukraine (no. 2)), заява № 45797/09, пункти 84–88, від 26 лютого 2015 року і, mutatis mutandis, "Селахаттін Демірташ проти Туреччини (№ 2)" [ВП] (Selahattin Demirtas v. Turkey (no. 2)) [GC], заява № 14305/17, пункт 207, від 22 грудня 2020 року).

14. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що ані позов про відшкодування шкоди, ані касаційна скарга заявника на ухвалу національного суду від 27 жовтня 2016 року не надали б заявнику можливості звільнення, поки він був позбавлений свободи з 11 по 26 жовтня 2016 року. Тому Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду.