Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Ритіков проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Жорж Раварані (<...>), Голова,

Ладо Чантурія (<...>),

Карло Ранцоні (<...>),

Мартіньш Мітс (<...>),

Стефані Моро-Вікстром (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>),

Микола Гнатовський (<...>), судді,

та Віктор Соловейчік (<...>), Секретар секції,

з огляду на:

заяву (№ 52855/19), яку 07 жовтня 2019 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Михайло Сергійович Ритіков (далі — заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд) про скарги за пунктами 1 і 5 статті 5 та пунктом 2 статті 6 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 26 березня та 16 квітня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено в останню зазначену дату:

1. Справа стосується скарг заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції на те, що його затримання без попередньої ухвали суду було незаконним, за пунктом 5 статті 5 Конвенції, що у нього не було забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з його незаконним затриманням і триманням під вартою, а також за пунктом 2 статті 6 Конвенції, що було порушено його право вважатися невинуватим.

2. Заявник народився у 1987 році та проживає у с. Крижанівка. Його представляла пані В. Кіріна — юрист, яка практикує у м. Києві.

3. Уряд представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук з Міністерства юстиції.

4. Факти справи можуть бути узагальнені таким чином.

5. 25 січня 2019 року органи державної влади порушили кримінальне провадження за фактом несанкціонованого втручання в роботу інформаційно-комунікаційних систем і створення, зберігання й розповсюдження шкідливого програмного забезпечення та матеріалів порнографічного характеру.

6. 11 липня 2019 року о 06 год. 22 хв. у межах зазначеного провадження органи державної влади провели обшук у номері готелю, в якому на той момент проживали заявник та його бізнес-партнер. Згідно з протоколом обшуку було вилучено ноутбук і мобільні телефони.

7. Після закінчення обшуку слідчий затримав заявника за підозрою у зберіганні, збуті та розповсюдженні матеріалів порнографічного характеру, вчиненому за попередньою змовою групою осіб. Його затримали без передньої ухвали суду.

8. У протоколі затримання було наведено посилання на частину першу статті 208 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі — КПК України) і вказано, що заявника затримали, оскільки "після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказували на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин". Жодних інших деталей у протоколі затримання наведено не було.

9. Згідно з повідомленням про підозру, врученим заявнику 12 липня 2019 року, він створив та організував функціонування так званого "абузостійкого хостингу" та вчинив декілька кіберзлочинів, поширюючи "шкідливе програмне забезпечення" та матеріали порнографічного характеру. Його також вважали відповідальним за декілька розподілених атак на відмову в обслуговуванні на державні органи України. Того ж дня прокурор звернувся до місцевого суду з клопотанням про обрання запобіжного заходу у виді тримання заявника під вартою.

10. 12 липня 2019 року Печерський районний суд міста Києва (далі — районний суд) відмовив у задоволенні клопотання слідчого та помістив заявника під домашній арешт у нічний період доби. Проаналізувавши надані матеріали, суд встановив, що існувала обґрунтована підозра у вчиненні ним злочинів, в яких він підозрювався, але достатніх підстав, які виправдовували б тримання його під вартою, не було.

11. 28 листопада 2019 року районний суд вирішив змінити запобіжний захід заявника на звільнення під особисте зобов’язання.

12. Сторони не повідомили Суд про результати кримінального провадження щодо заявника.

13. 16 липня 2019 року посадові особи Служби безпеки України (далі — СБУ) провели пресконференцію у зв’язку з кримінальним провадженням щодо заявника, на якій зробили такі заяви:

"... це — наявні судові вироки [щодо заявника], які є у США, … сукупна цих судових вироків на 50 років ув’язнення. Бачите, вироки 2012, 2014 року...";

"... відповідно, враховуючи те, що є вироки суду [щодо заявника], [на нього] стоїть відповідна карточка в Інтерполі...";

"... тобто, у нього два паспорти [на різні прізвища]...";

"... як бачите, тут схема протиправної діяльності, [організованої заявником]".

14. 22 липня 2019 року заявник подав цивільний позов проти посадових осіб СБУ, які проводили пресконференцію, вимагаючи захистити його честь, гідність та ділову репутацію і спростувати недостовірну інформацію.

15. 15 квітня 2021 року Шевченківський районний суд міста Києва задовольнив цивільний позов заявника, встановивши, що всі твердження, згадані у пункті 13, були недостовірними та такими, що ганьбили його честь і гідність. Також суд зобов’язав СБУ опублікувати відомості про ухвалене рішення суду та спростувати поширену нею недостовірну інформацію про заявника.

16. Зазначене рішення було залишено без змін Київським апеляційним судом 21 вересня 2021 року. СБУ подала касаційну скаргу до Верховного Суду. У своїх зауваженнях у відповідь заявник стверджував, inter alia, що посадові особи СБУ визнали його винним у вчиненні злочинів. 24 травня 2022 року Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу, конкретно не розглянувши скаргу заявника, що працівники СБУ "визнали його винним".

17. Заявник не вимагав відшкодування шкоди у зазначеному провадженні та не повідомив Суд, чи ініціював він окреме провадження щодо відшкодування шкоди у зв’язку із зазначеними висновками.

18. Стаття 29 Конституції України передбачає

"Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою...".

19. Стаття 208 КПК України санкціонує затримання без ухвали суду за таких обставин і передбачає такі вимоги:

"1. [За відсутності ухвали суду] уповноважена службова особа має право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках:

(1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; або

(2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або [поєднання] очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин...

...

4. Службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, негайно повідомити [третіх] осіб про його затримання і місце перебування..., вимагати перевірку обґрунтованості затримання та інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.

5. Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, складається протокол, в якому [зокрема,] зазначаються: місце, дата і точний час (година і хвилини) затримання...; підстави затримання; результати особистого обшуку; клопотання, заяви чи скарги затриманого, якщо такі надходили; повний перелік процесуальних прав та обов’язків затриманого. Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим. Копія протоколу негайно під розпис вручається затриманому...".

20. Заявник скаржився на те, що його затримання 11 липня 2019 року без попередньої ухвали суду було незаконним і свавільним, а також суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції. Окрім того, він не мав забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з його незаконним затриманням і триманням під вартою всупереч пункту 5 статті 5 Конвенції. Відповідні положення статті 5 Конвенції передбачають:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування".

А. Прийнятність

21. Суд зазначає, що ці скарги не є ні явно необґрунтованими, ні неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

В. Суть

1. Стверджуване порушення пункту 1 статті 5 Конвенції

22. Заявник стверджував, що протокол затримання не містив чітких причин, які могли б виправдати його "несанкціоноване" затримання. Він додав, що спав, коли працівники поліції увійшли до номера готелю, і тому його не могли затримати за обставин, описаних у протоколі затримання (див. пункт 8).

23. Уряд доводив, що затримання заявника відбулося згідно з національним законодавством і його законність перевірялася національним судом під час розгляду клопотання слідчого про тримання заявника під вартою.

24. Суд зазначає, що загальний правовий стандарт затримання підозрюваного в Україні вимагає участі судді у провадженні до фактичного затримання шляхом надання дозволу на таке затримання. Сторонами не оскаржується, що затримання заявника відбулося з посиланням на статтю 208 КПК України, яка разом зі статтею 29 Конституції України (див. пункт 18) містить вичерпний перелік винятків і формує в українській правовій системі законні підстави для затримання підозрюваного без попередньої ухвали суду.

25. Хоча "законність" позбавлення свободи згідно з національним законодавством є основним фактором, але не завжди вирішальним. Крім того, Суд повинен переконатися, що таке затримання відповідало меті пункту 1 статті 5 Конвенції, яка полягає у запобіганні свавільному позбавленню осіб свободи (див. рішення у справі "Олексій Михайлович Захаркін проти України" (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, пункт 84, від 24 червня 2010 року). Крім того, аби позбавлення свободи не вважалося свавільним, недостатньо, щоб цей захід було здійснено відповідно до букви національного законодавства; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справах "Хайредінов проти України" (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, пункт 27, від 14 жовтня 2010 року, та "Корнейкова проти України" (Korneykova v. Ukraine), заява № 39884/05, пункт 34, від 19 січня 2012 року).