Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправлення.

У справі "Л.Т. проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Маттіас Гуйомар (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Мартіньш Мітс (<…>),

Стефані Моро-Вікстром (<…>),

Марія Елосегі (<…>),

Катержіна Шімачкова (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Віктор Соловейчік (<…>), Секретар секції,

з огляду на:

заяву (№ 13459/15), яку 07 березня 2015 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Л.Т. (далі - заявниця),

рішення не розголошувати особу заявниці громадськості ( пункт 4 правила 47 Регламенту Суду),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за підпунктом "е" пункту 1 та пунктом 4 статті 5, статтею 6 Конвенції і статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження, подані Урядом держави-відповідача, та зауваження, подані заявницею у відповідь,

письмові коментарі, подані неурядовою організацією "Validity Foundation - Mental Disability Advocacy Center", якій тогочасний голова п’ятої секції надав дозвіл вступити у провадження в якості третьої сторони,

після обговорення за зачиненими дверима 14 травня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа, головним чином, стосується скарги заявниці за статтею 6 Конвенції на несправедливість кримінального провадження щодо неї, яке призвело до ухвалення рішення про поміщення її до психіатричного закладу.

2. Заявниця народилася у 1982 році та проживає в м. Полтаві. Її представляв п. О. Левицький - юрист, який практикує у м. Києві.

3. Уряд представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції.

4. Факти справи можуть бути узагальнені таким чином.

5. 13 листопада 2013 року Н., дружина чоловіка, якого, як стверджувалося, переслідувала заявниця, подала заяву до міліції, стверджуючи, що заявниця напала на неї на вулиці, внаслідок чого вона отримала синці на обличчі та страждала від болю в шиї. Було порушено кримінальне провадження.

6. 30 січня 2014 року в присутності К. (безоплатного захисника, якого залучив слідчий) заявниці було пред’явлено обвинувачення в умисному нанесенні Н. легких тілесних ушкоджень, а також допитано. Вона заперечила нанесення будь-яких тілесних ушкоджень Н.

7. Під час розслідування слідчий допитав потерпілу та свідків, а також провів відтворення обстановки та обставин події без участі заявниці. Він також склав постанову про призначення судово-психіатричної експертизи психічного стану заявниці на момент вчинення кримінального правопорушення та необхідності її примусового психіатричного лікування.

8. 05 червня 2014 року після проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи заявниці комісія психіатрів комунального закладу "Дніпровська клінічна психіатрична лікарня" Дніпровської обласної ради" склала акт № 120, в якому зазначила, що заявниця страждала на параноїдну шизофренію, що проявлялася у формі еротичного марення, яке супроводжувалося еротичним тлумаченням подій, що відбувалися; аномальними емоційними реакціями зі зниженням порогу агресії; і підпорядкуванням всього її укладу життя маячним ідеям і реалізації цих ідей. Експерти дійшли висновку, що заявниця була нездатною усвідомлювати та контролювати свої дії, а також була недієздатною як під час вчинення кримінального правопорушення, так і під час оцінки її стану, і за станом здоров’я потребувала поміщення до психіатричного закладу зі звичайним наглядом. Згідно з твердженнями заявниці вона не отримала копію акту і дізналася про висновок експертів лише під час подальшого судового розгляду.

9. 24 червня 2014 року у клопотанні, поданому до Київського районного суду міста Полтави (далі - районний суд), прокурор висунув заявниці обвинувачення в умисному нанесенні легких тілесних ушкоджень і просив районний суд ухвалити рішення про застосування примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації заявниці до психіатричного закладу, як передбачалося статтею 94 Кримінального кодексу України.

10. Того ж дня слідчий надав К. дозвіл на ознайомлення з матеріалами справи.

11. 03 липня 2014 року районний суд провів підготовче засідання у справі. Заявниця і К. були присутні. Згідно з твердженнями заявниці вона дізналася про це засідання і передання справи до суду з повістки, отриманої нею 02 липня 2014 року. Тоді вона безуспішно намагалася зв’язатися з К. Після засідання, під час якого вона дізналася, що К. ознайомився з матеріалами справи за її відсутності і не повідомив її про це, вона спробувала обговорити з ним цю ситуацію, але він відмовився співпрацювати, зазначивши, що вона могла найняти приватного захисника, якщо була незадоволена його поведінкою.

12. Того ж дня, 03 липня 2014 року, заявниця звернулася до районного суду із заявою про надання їй дозволу на доступ до матеріалів кримінального провадження, які знаходилися у суді, у тому числі до клопотання прокурора та будь-яких супровідних матеріалів. Вона не отримала відповіді.

13. 04 липня 2014 року заявниця звернулася до Полтавського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги з клопотанням про заміну К. іншим захисником, стверджуючи, що він діяв всупереч її інтересам.

14. Того ж дня заявниця звернулася до прокуратури з клопотанням дозволити їй ознайомитися з матеріалами кримінального провадження щодо неї та надати можливість зробити фотокопії документів, які в ньому містилися. У відповіді від 07 липня 2014 року прокуратура Полтавської області зазначила, що заявниця мала діяти через свого захисника, оскільки вона була особою, щодо якої було подано клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру.

15. 08 липня 2014 року заявниця поскаржилася до районного суду на бездіяльність К. і відсутність співпраці, а також клопотала про призначення їй іншого захисника. Вона також подала заяву, оскаржуючи висновок судово-психіатричної експертизи та вимагаючи проведення нової судово- психіатричної експертизи.

16. 09 липня 2014 року районний суд провів засідання у справі. Заявницю представляла новий захисник Д., що була призначена 08 липня 2014 року замість К., який захворів. Згідно з наданим Суду офіційним аудіозаписом засідання на початку засідання прокурор просив суд розглянути справу за відсутності заявниці у зв’язку з тим, що неповнолітній свідок боявся прийти до суду для надання показань, оскільки побоювався за своє життя та здоров’я. Посилаючись на статтю 512 Кримінального процесуального кодексу України (див. пункт 39), прокурор стверджував, що присутність заявниці не була обов’язковою. Д. зазначила, що вона не могла висловити свою думку з цього питання, оскільки ще не бачила матеріалів справи, а тому просила суд надати їй час для ознайомлення зі справою. Районний суд задовольнив клопотання прокурора та зобов’язав заявницю залишити зал суду. Суд ухвалив, що оскільки у справі брали участь неповнолітні свідки та справа стосувалася застосування примусових заходів медичного характеру, провадження мало проводитися за відсутності заявниці, а її інтереси мала представляти її захисник.

17. Потім суддя вирішив відкласти засідання до 14 липня 2014 року, аби надати Д. час для ознайомлення з матеріалами провадження. Водночас суддя просив Д. не повідомляти заявницю про дату наступного засідання. У відповідь Д. стверджувала, що це був її обов’язок повідомити свого клієнта про засідання, суддя ж запевнив Д., що він не буде заперечувати, якщо заявницю не буде повідомлено про засідання.

18. 10 липня 2014 року заявниця подала письмове клопотання до районного суду про доступ до документів з матеріалів справи, у тому числі акту судово-психіатричної експертизи. Посилаючись на своє клопотання від 04 липня 2014 року, вона зазначила, що прокурор відмовив їй у наданні доступу, і вказала, що вона бажала б оскаржити цей акт до суду. В матеріалах справи відсутня відповідь на це клопотання.

19. 14 липня 2014 року районний суд провів судове засідання у присутності прокурора, потерпілої та Д. Заявницю не повідомили про засідання. Районний суд заслухав показання потерпілої та свідків сторони обвинувачення. Він також вивчив акт судово-психіатричної експертизи від 05 червня 2014 року та розглянув інші документи. Д. не оскаржувала допустимість жодного з доказів і не висувала жодних заперечень чи зауважень. У своїй заключній промові, яка тривала приблизно двадцять чотири секунди, Д. стверджувала, що вона не мала чого додати і також зазначила, що з огляду на її особистий досвід спілкування із заявницею та висновок судово-психіатричної експертизи, вона залишала ухвалення рішення на розсуд суду.

20. Того ж дня районний суд постановив ухвалу. Він встановив, що заявниця вчинила злочин у виді умисного нанесення Н. тілесних ушкоджень. На підставі акту судово-психіатричної експертизи від 05 червня 2014 року суд також встановив, що заявниця не могла бути притягнута до відповідальності за відповідне кримінальне правопорушення і потребувала примусового лікування у психіатричному закладі зі звичайним наглядом. Ухвала підлягала оскарженню протягом тридцяти днів.

21. Д. не подала апеляційну скаргу на ухвалу від 14 липня 2014 року.

22. 16 липня 2014 року заявниця звернулася до районного суду зі скаргою, що вона не була повідомлена про час і дату засідання, і просила надати копію ухвали від 14 липня 2014 року. Зокрема, заявниця стверджувала, що не знала про постановлення ухвали у її справі до 15 липня 2014 року, до телефонного дзвінка від Д., яка пояснила їй, що захисник сама не знала заздалегідь про дату засідання, а тому не могла повідомити заявницю про засідання. За клопотанням заявниці їй була надіслана копія ухвали.

23. Як випливає з вимоги заявниці за статтею 41 Конвенції (див. пункт 86), 23 липня 2014 року вона уклала договір про надання правової допомоги з обраним нею захисником, п. Левицьким (який пізніше став її представником у Суді (див. пункт 2)). Згідно з вимогами заявниці щодо справедливої сатисфакції, цей захисник надавав їй допомогу у складанні апеляційної скарги на ухвалу від 14 липня 2014 року. У своїх зауваженнях у відповідь на вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції, Уряд поставив під сумнів суму, яка вимагалася, зазначивши, inter alia, що захисник не виставляв їй рахунку за таку допомогу до 2023 року, тобто упродовж дев’яти років після стверджуваного надання послуги, тоді як договір про надання правової допомоги від 23 липня 2014 року передбачав, що він мав надавати щорічний акт виконаних робіт.

24. 28 липня 2014 року заявниця знову звернулася до районного суду з клопотанням про надання їй доступу до матеріалів провадження, зазначивши, що її попередні клопотання залишилися без відповіді. Вочевидь, це було безуспішно.

25. 12 серпня 2014 року заявниця особисто подала апеляційну скаргу на ухвалу від 14 липня 2014 року. Вона стверджувала, inter alia, що її було визнано винною у злочині, якого вона не вчиняла, а районний суд свавільно видалив її із залу судового засідання та розглянув справу за її відсутності, позбавивши її можливості подати свої зауваження, допитати свідків і захистити себе особисто. Заявниця також скаржилася на те, що вона була позбавлена доступу до матеріалів справи, у тому числі клопотання прокуратури про застосування до неї примусових заходів медичного характеру та акту судово-психіатричної експертизи, на яких ґрунтувалася ухвала про її поміщення до психіатричного закладу. Заявниця оскаржила висновки цього акту та спосіб проведення її судово- психіатричної експертизи. Насамкінець вона стверджувала, що призначені державою захисники, які представляли її, були явно неефективними та відмовилися вжити заходів для захисту її інтересів, у тому числі подати апеляційну скаргу на ухвалу від 14 липня 2014 року. На свій захист вона подала низку доказів, у тому числі позитивні характеристики з місця свого проживання та роботи.

26. 02 вересня 2014 року за клопотанням заявниці Апеляційний суд Полтавської області (далі - апеляційний суд), який розглядав апеляційну скаргу заявниці, надав їй повний доступ до матеріалів провадження та звукозаписів судових засідань.

27. Під час засідання 09 вересня 2014 року, яке відбулося в присутності заявниці, прокурор висловив думку, що провадження слід було закрити, оскільки заявниця не мала права подавати апеляційну скаргу. Д. підтримала позицію прокурора. Апеляційний суд ухвалив закрити апеляційне провадження без розгляду справи по суті. Суд встановив, що згідно з українським законодавством у таких справах лише захисник або законний представник заявниці мав право подавати апеляційну скаргу.

28. Заявниця подала касаційну скаргу, підтримавши свої скарги та пославшись, серед іншого, на статтю 6 Конвенції. Вона також просила в якості тимчасового заходу зупинити виконання ухвали від 14 липня 2014 року.

29. 22 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ повернув касаційну скаргу заявниці без розгляду з тих же підстав, що й апеляційний суд, зазначивши, що відповідно до чинного законодавства заявниця не мала права подавати касаційну скаргу особисто.

30. 22 вересня 2014 року районний суд направив копію ухвали від 14 липня 2014 року до Полтавського обласного психоневрологічного диспансеру та місцевого відділу міліції для виконання.

31. 03 жовтня 2014 року заявницю, яка до цієї дати залишалася на волі, викликали до відділу міліції, а потім примусово доставили до психоневрологічного диспансеру.

32. Ухвалою районного суду від 02 квітня 2015 року заявниці було замінено лікування у психіатричному закладі амбулаторною примусовою психіатричною допомогою. Ухвала ґрунтувалася на заяві диспансеру, у якій зазначалося, що психічне здоров’я заявниці покращилося та залишалося стабільним.

33. 17 листопада 2015 року районний суд припинив застосування примусових психіатричних заходів за заявою психіатра заявниці, який вважав, що її примусове психіатричне лікування більше не було необхідним.

34. Відповідні положення Кримінального кодексу України щодо відповідальності осіб, які вчиняють кримінальні правопорушення в стані неосудності, наведені в рішенні у справі "Анатолій Руденко проти України" (Anatoliy Rudenko v. Ukraine), заява № 50264/08, пункт 54, від 17 квітня 2014 року).

35. Глава 39 (статті 503-516) Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у редакції, чинній на момент подій, встановлювала процесуальні межі розгляду кримінального провадження щодо особи, якій було пред’явлено обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення у стані неосудності, або яка після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу та не могла нести кримінальну відповідальність і відбувати покарання.

36. Відповідно до статті 506 особа, стосовно якої передбачалося застосування примусових заходів медичного характеру або стосовно якої було порушено провадження у справі про застосування таких заходів, користувалася правами підозрюваного та обвинуваченого в обсязі, який визначався характером розладу психічної діяльності відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи, та здійснювала їх через законного представника або захисника.

37. Стаття 506 також передбачала, що, якщо характер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби перешкоджав проведенню процесуальних дій за її участю, відповідний прокурор або суд мали право приймати рішення про проведення відповідних процесуальних дій без участі такої особи.

38. Стаття 507 передбачала обов’язкову участь захисника у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

39. Згідно зі статтею 512 КПК України участь особи, щодо якої порушено відповідне провадження, не була обов’язковою, і особа могла брати участь, якщо цьому не перешкоджав характер її психічної хвороби.

40. Згідно зі статтею 513 КПК України під час постановлення ухвали, відповідний суд повинен був з’ясувати такі питання: (i) чи мало місце кримінальне правопорушення; (ii) чи було кримінальне правопорушення вчинене особою, кримінальне провадження щодо якої розглядається; (iii) чи вчинила особа кримінальне правопорушення у стані неосудності; (iv) чи хворіла ця особа на психічну хворобу, яка виключала застосування кримінального покарання; та (v) чи слід було застосувати до особи примусовий захід медичного характеру і який саме захід слід було застосувати.

Якщо суд визнавав доведеним вчинення кримінального правопорушення особою в стані неосудності або після вчинення кримінального правопорушення особа захворіла на психічну хворобу, яка виключала застосування покарання, суд повинен був постановити ухвалу про застосування примусових заходів медичного характеру.

Якщо суд не встановив, що кримінальне правопорушення було вчинено або вчинено іншою особою, він мав постановити ухвалу про відмову в застосуванні примусових заходів медичного характеру та закрити кримінальне провадження.

Якщо було встановлено, що особа вчинила кримінальне правопорушення у стані неосудності, але на момент судового розгляду видужала або внаслідок змін у стані її здоров’я відпала потреба у застосуванні примусових заходів медичного характеру, суд мав постановити ухвалу про закриття кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

Насамкінець стаття 513 передбачала, що кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру могло бути закрито судом, якщо неосудність особи на момент вчинення правопорушення не була встановлена або якщо особа, яка після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічне захворювання, видужала. У такому випадку прокурор мав розпочати кримінальне провадження в загальному порядку.

41. Статті 393 і 425 Кодексу визначали законного представника або захисника особами, які мали право оскаржувати постанову про застосування примусових заходів медичного характеру.

42. 14 листопада 2017 року Законом України № 2205-VIII було внесено зміни до КПК України, якими було встановлено обов’язкову участь у відповідному засіданні осіб, щодо яких розглядалося застосування примусових заходів медичного характеру. Зміни також дали право особам, до яких застосовувалися примусові заходи медичного характеру, особисто звертатися до суду із заявою про припинення або зміну застосування примусового заходу медичного характеру.

43. У відповідних частинах зазначено:

"З метою правильного й однакового застосування судами законодавства про примусові заходи медичного характеру і примусове лікування та усунення недоліків у судовій практиці Пленум Верховного Суду України постановляє:

...

3....примусові заходи медичного характеру мають застосовуватися лише за наявності у справі обґрунтованого висновку експертів-психіатрів про те, що особа страждає на психічну хворобу чи має інший психічний розлад, які зумовлюють її неосудність або обмежену осудність і викликають потребу в застосуванні щодо неї таких заходів …

Суди повинні критично оцінювати зазначені висновки [і оцінювати] з точки зору їх наукової обґрунтованості, [їхньої] переконливості й мотивованості … Ці висновки є доказами у справі, які не мають наперед установленої сили, не є обов’язковими для суду, але незгода з ними має бути вмотивована у відповідних ухвалі, вироку, постанові суду.

...

10. З урахуванням положень ст. 419 КПК, статей 3 і 25 [ Закону України "Про психіатричну допомогу"], а також п. 5 принципу 18 додатка до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 18 лютого 1992 року "Захист осіб із психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги" …, якими передбачено, що пацієнт і його представник мають право бути присутніми на будь-якому слуханні, брати в ньому участь та бути вислуханими, суди повинні забезпечувати участь у судовому засіданні захисника та особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру (за винятком випадків, коли цьому перешкоджає характер її захворювання), [або ж, якщо вона не бере участі] отримувати письмову відмову … бути присутньою...".

44. Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю спрямована на заохочення, захист і забезпечення повного та рівного здійснення особами з інвалідністю всіх прав людини й основоположних свобод, та заохочення поважання до притаманної їм гідності. Україна ратифікувала її 16 грудня 2012 року. Відповідне положення цієї Конвенції передбачає:

"1. Держави-учасниці забезпечують особам з інвалідністю нарівні з іншими ефективний доступ до правосуддя, зокрема передбачаючи процесуальні та відповідні вікові корективи, які полегшують виконання ними своєї ефективної ролі прямих і опосередкованих учасників, у тому числі свідків, на всіх стадіях юридичного процесу, зокрема на стадії розслідування та інших стадіях попереднього провадження.

2. Щоб сприяти забезпеченню особам з інвалідністю ефективного доступу до правосуддя, держави-учасниці сприяють належному навчанню осіб, які працюють у сфері здійснення правосуддя, зокрема в поліції та пенітенціарній системі."

45. Заявниця скаржилася на несправедливість кримінального провадження щодо неї. Вона посилалася на статтю 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

"1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи... судом, який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника -одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя".

А. Прийнятність

46. Уряд не висловив заперечень щодо прийнятності.

47. Стосовно застосовності статті 6 Конвенції Суд зазначає, що у зв’язку з ухвалою національних органів влади щодо її психічного стану заявниця не могла нести кримінальну відповідальність (див. пункт 20), а призначені щодо неї примусові заходи не становили "покарання". Проте Суд уже встановлював, що кримінальний аспект статті 6 Конвенції був застосовний до провадження щодо обвинувачення заявника у вчиненні кримінального правопорушення, яке призвело до застосування примусових заходів медичного характеру (див. рішення у справах "Валерій Лопата проти Росії" (Valeriy Lopata v. Russia), заява № 19936/04, пункти 119 і 120, від 30 жовтня 2012 року, та "Васенін проти Росії" (Vasenin v. Russia), заява № 48023/06, пункт 130, від 21 червня 2016 року). Суд не вбачає підстав дійти іншого висновку у цій справі: незалежно від його результату, оскаржуване провадження справді стосувалося обвинувачення заявниці у вчиненні кримінального правопорушення, а завдання українських судів у справі заявниці включало встановлення, чи вчиняла заявниця кримінальне правопорушення, та з’ясування, чи мала вона з огляду на свій психічний стан нести кримінальну відповідальність за вчинені дії (див. пункт 40). З цього випливає, що є застосовним кримінальний аспект статті 6 Конвенції.

48. Суд вважає, що скарга за пунктом 1 статті 6 Конвенції не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

(а) Заявниця

49. Заявниця стверджувала, що рішення районного суду про видалення її із зали судового засідання не мало законних підстав і було свавільним. У зв’язку з тим, що вона була видалена із залу судового засідання і не отримала доступу до матеріалів справи, вона не змогла взяти ефективну участь у судовому розгляді справи та представити свою версію подій, оскаржити докази та допитати свідків.