Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Леонтьєв та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Марія Елосегі (<…>), судді,

та Вікторія Марадудіна (<…>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 14 вересня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою, поданою 19 березня 2014 року до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Про заяву було повідомлено Уряд України (далі - Уряд).

3. Перелік заявників та відповідні деталі щодо заяви наведені у таблиці в додатку.

4. Заявники скаржилися на необґрунтованість або недостатню вмотивованість судового рішення. Вони посилалися, прямо чи по суті, на пункт 1 статті 6 Конвенції.

5. Суд нагадує, що відповідно до його тривалої та усталеної практики він не має діяти як суд четвертої інстанції, а тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів за пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо тільки їхні висновки не вважаються свавільними або явно необґрунтованими (див. рішення у справі "Бочан проти України (№ 2)" [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2)) [GC], заява № 22251/08, пункт 61, ЄСПЛ 2015 з подальшими посиланнями).

6. Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов’язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання дотримання цього зобов’язання має вирішуватись виключно з огляду на обставини справи (див. рішення у справах "Руіз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), від 09 грудня 1994 року, пункт 29, Серія A № 303A та "Гарсія Руіз проти Іспанії" [ВП] (Garcia Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999-I). Ці принципи застосовувалися у низці справ проти України (див., наприклад, рішення у справах "Бендерський проти України" (Benderskiy v. Ukraine), заява № 22750/02, пункти 42-47, від 15 листопада 2007 року, "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, пункт 25, від 18 липня 2006 року та "Богатова проти України" (Bogatova v. Ukraine), заява № 5231/04, пункти 18 і 19, від 07 жовтня 2010 року).

7. Розглядаючи факти цієї справи у контексті зазначених принципів, Суд вважає, що національні суди не виконали свого обов’язку обґрунтувати свої рішення та не розглянули відповідні та важливі аргументи, висунуті заявниками. Конкретні процесуальні недоліки вказані у таблиці в додатку, і вони дають підстави Суду дійти висновку, що заявники були позбавлені свого права на вмотивоване судове рішення.

8. Отже, ці скарги є прийнятними та свідчать про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

9. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію."

10. З огляду на наявні в нього документи та свою практику (див., зокрема, згадане рішення у справі, "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), пункт 29) Суд вважає за доцільне присудити суму, зазначену у таблиці в додатку.