Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Мітсопулос проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Марія Елосегі (<...>),

Катержіна Шімачкова (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 13 липня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. У рішенні, ухваленому 09 грудня 2021 року (далі - основне рішення), Суд постановив, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з переглядом "за нововиявленими обставинами" ухваленого на користь заявника рішення, яке набрало законної сили та підлягало виконанню, і яким було визнано його право власності на будинок, внаслідок чого він не міг користуватися своїм правом власності у період з 20 травня 2009 року до 27 квітня 2016 року.

2. Відповідно до статті 41 Конвенції заявник вимагав різні суми в якості справедливої сатисфакції.

3. Оскільки питання застосування статті 41 Конвенції було не готове до вирішення, Суд відклав його розгляд та запропонував Уряду і заявнику надати свої письмові зауваження з цього питання та, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, якої вони могли досягти (див. пункт 31 основного рішення і пункт 4 резолютивної частини).

4. Жодної угоди сторонами досягнуто не було. Як заявник, так і Уряд надали свої зауваження.

5. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

6. Стосовно матеріальної шкоди заявник вимагав, щоб йому присудили суму рівнозначну орендній платі, яку він міг би отримати в період з вересня 2002 року до липня 2019 року, якби будинок залишався у його власності, а також відсотки, які він міг отримати, якби поклав на депозитний рахунок у банк кошти, зароблені у такий спосіб. У зв’язку з цим він вимагав 3 182 106 євро. На підтвердження він надав аналіз цін на ринку оренди подібного нерухомого майна та середніх депозитних ставок банків; обидва ґрунтувалися на інформації з різних спеціалізованих інтернет-ресурсів і були створені ним самим.

7. Заявник також вимагав 20 688 євро та 25 000 євро в якості відшкодування грошових коштів та інших дорогоцінних речей (а саме: ювелірних виробів і побутової техніки), як стверджувалося, вкрадених з його будинку, коли той не перебував у його власності.

8. Заявник також вимагав 30 000 євро у зв’язку з душевними стражданнями через те, що він не міг користуватися будинком або жити там зі своєю сім’єю, і пов’язаною з цим невизначеністю, яка, як стверджується, досі залишається.

9. Уряд заперечив проти цих вимог. Він зазначив, що заявник міг подати заяву про перегляд його справи Верховним Судом на підставі основного рішення з метою отримання restitutio in integrum, але не зробив цього. У будь-якому випадку Уряд заперечив проти вимог заявника про відшкодування матеріальної шкоди як надмірних і необґрунтованих. Стосовно вимог щодо, як стверджувалося, вкраденого майна Уряд доводив, що вони не були пов’язані з встановленими порушеннями, а тому були повністю необґрунтованими. Уряд наголосив, що заявник ніколи не звертався із заявою про порушення кримінального провадження у зв’язку зі стверджуваною крадіжкою, хоча під час такого провадження можна було б встановити відповідні факти та особу злочинця. Уряд також заперечив проти вимог заявника у зв’язку з відшкодуванням моральної шкоди.

10. Стосовно аргументу Уряду, що заявник мав подати заяву про перегляд його справи, Суд повторює, що, як правило, вимога вичерпання національних засобів юридичного захисту, у тому числі можливість відновлення провадження, не застосовується до вимог про справедливу сатисфакцію, поданих до нього за статтею 41 Конвенції (див. рішення у справі "С.Л. та Дж.Л проти Хорватії" (справедлива сатисфакція) (S.L. and J.L. v. Croatia) (just satisfaction), заява № 13712/11, пункт 15, від 06 жовтня 2016 року з подальшими посиланнями). У будь-якому випадку Уряд не зміг довести, що перегляд справи заявника Верховним Судом міг призвести до надання йому компенсації за шкоду, завдану встановленими порушеннями, які чітко ґрунтуються на неможливості заявника користуватися своїм правом власності на будинок у період з дати ухвалення рішення Оболонським районним судом міста Києва від 20 травня 2009 року, яким було скасовано рішення від 22 січня 2007 року про визнання його права власності на будинок та відновлено розгляд справи, та рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, яким було визнано його право власності.

11. З огляду на це Суд погоджується, що заявник мав зазнати як матеріальної, так і моральної шкоди у зв’язку з цим.

12. Стосовно вимог про відшкодування матеріальної шкоди, пов’язаної з, як стверджується, вкраденими речами, Суд погоджується з Урядом, що ці вимоги не мають стосунку до порушення, встановленого в основному рішенні, і є необґрунтованими.