Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Мітсопулос проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Йован Ілієвський (<...>),

Івана Джеліч (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 62006/09), яку 15 листопада 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Греції п. Атанасіос Георгіос Мітсопулос (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції та за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо відновлення провадження у справі заявника і скасування ухваленого на його користь рішення, яке набрало законної сили і підлягало виконанню, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

той факт, що Уряд Греції не висловив бажання скористатися своїм правом брати участь у провадженні (пункт 1 статті 36 Конвенції),

після обговорення за зачиненими дверима 18 листопада 2021 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. У цій справі заявник скаржився на те, що перегляд "за нововиявленими обставинами" та подальше скасування ухваленого на його користь рішення, яке набрало законної сили і підлягало виконанню, у завершеному цивільному провадженні були невиправданими, а тому суперечили пункту 1 статті 6 Конвенції. Він також стверджував про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку зі скасуванням рішення суду, оскільки втратив визнане право власності на спірне майно.

2. Заявник народився у 1959 році та проживає у м. Києві. Заявника представляв п. В. Тетерський - юрист, який практикує у м. Києві.

3. Уряд України представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 23 вересня 2002 року заявник придбав будинок у приватної особи.

6. У січні 2003 року ця особа звернулася до Оболонського районного суду міста Києва з цивільним позовом, оскаржуючи дійсність договору купівлі-продажу.

7. У березні 2003 року заявник подав зустрічний позов до того ж суду, по суті вимагаючи визнання його права власності на спірний будинок.

8. Згодом до провадження приєдналися декілька інших осіб, у тому числі М., у власності якої будинок перебував щонайменше до 07 листопада 2007 року (див. пункт 9).

9. Після декількох повторних розглядів справи 22 січня 2007 року Оболонський районний суд частково задовольнив позов заявника, визнавши його право власності на будинок з господарчими та побутовими будівлями і спорудами. 07 листопада 2007 року Верховний Суд України залишив це рішення без змін, і, таким чином, у цей день воно набрало законної сили та стало обов’язковим для виконання.

10. У квітні 2009 року М. звернулася до Оболонського районного суду із заявою про перегляд рішення від 22 січня 2007 року "за нововиявленими обставинами" (див. пункт 14). М. стверджувала, що під час первинного судового розгляду не знала, що будинок був реконструйований настільки, що більше не міг розглядатися як предмет спірного договору купівлі-продажу. Вона додала, що ремонт проводився під наглядом її представника.

11. Заявник оскаржив цю заяву, стверджуючи, що під час провадження будинок перебував у власності та під контролем М., а тому вона знала про реконструкцію. Крім того, її заява про перегляд рішення від 22 січня 2007 року була подана після закінчення встановленого строку.

12. 20 травня 2009 року Оболонський районний суд задовольнив заяву М., скасувавши рішення від 22 січня 2007 року, та відновив розгляд справи по суті. Суд встановив, що "дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення сторін, вважає можливим задовольнити заяву". Суд не надав додаткових обґрунтувань у зв’язку з цим.

13. Відновлене провадження включало у себе декілька повторних розглядів справи по суті і зрештою закінчилося ухваленням остаточного рішення Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ 27 квітня 2016 року, яким було залишено без змін рішення Апеляційного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року про часткове задоволення вимог заявника. Зокрема, було визнано його право власності на будинок, але таке визнання не поширювалося на прибудови та надбудови, а також усі поліпшення, проведені у всьому будинку після 23 вересня 2002 року. Крім того, його опонентів зобов’язали не чинити перешкод у користуванні ним своїм правом власності на будинок.

14. Згідно з відповідними процесуальними положеннями (статті 361 і 362 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року) у редакції, чинній на момент подій, рішення та ухвали судів першої інстанції, апеляційних і касаційних судів могли бути переглянуті "у зв’язку з нововиявленими обставинами". Було визначено чотири підстави для такого перегляду, а саме: (i) істотні обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звернулася із заявою про перегляд справи, на час розгляду справи; (ii) встановлені вироком суду у кримінальній справі, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необґрунтованого рішення; (iii) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду; і (iv) встановлення Конституційним Судом України неконституційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосовного судом під час вирішення справи, якщо рішення суду ще не виконане. Заяви про перегляд справи у зв’язку з нововиявленими обставинами мали бути подані до суду протягом трьох місяців з дня, коли заявнику стало відомо або він мав дізнатися про обставини, що були підставою для такого перегляду.

15. Після повідомлення про заяву Уряд держави-відповідача у жовтні 2018 року заявник, посилаючись, по суті, на статті 6 і 8 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, подав нові скарги щодо невиконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року (див. пункт 13), стверджуваної відсутності доступу до відповідного майна та процесу розгляду інших пов’язаних з цим проваджень, деякі з яких все ще тривали.

16. На думку Суду, ці нові скарги не є уточненням первинних скарг заявника до Суду, щодо яких сторони вже надали зауваження. Отже, Суд вважає неналежним розгляд зазначених скарг у контексті цієї справи (див. рішення у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

17. Заявник скаржився на те, що перегляд і скасування рішення Оболонського районного суду від 22 січня 2007 року, яке набрало законної сили та підлягало виконанню, не ґрунтувалися на "особливих і непереборних обставинах" та не стосувалися "сумлінної спроби виправити судову помилку". Він також скаржився на те, що оскаржуване скасування призвело до незаконного позбавлення його майна. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідні положення яких передбачають:

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...".