Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Трофименко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 18444/18), яку 12 квітня 2018 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Володимир Всеволодович Трофименко (далі - заявник), 1965 року народження,що проживає у м. Києві, якого представляв п. Н. Кульчицький - юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла виконувач обов’язків Уповноваженого на той момент, пані О. Давидчук, про скарги, зазначені у пункті 1, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 30 березня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скарги заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції на незаконність його затримання без попередньої ухвали суду, за пунктом 4 статті 5 Конвенції - на неналежний розгляд його скарг на незаконне затримання та за пунктом 5 статті 5 Конвенції - на відсутність у нього забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку із зазначеними скаргами.

2. У 2016 році Національне антикорупційне бюро України (далі - НАБУ) порушило кримінальне провадження за фактом стверджуваної розтрати державних коштів в особливо великих розмірах, пов’язаної із завищенням Міністерством оборони України закупівельних цін на паливо, яке постачало підприємство "Т.", інвестором (і згідно з інформацією НАБУ de facto основним власником) якого був заявник.

3. 19 вересня 2017 року стверджувані спільники заявника у цій схемі, Г. і М. (останній був директором підприємства "Т."), втекли з України.

4. 16 жовтня 2017 року декілька осіб, у тому числі заявник, провели пресконференцію у м. Києві, під час якої заперечили обвинувачення у розтраті коштів.

5. Того ж дня о 13 год. 45 хв. детектив НАБУ затримав заявника на підставі пункту 3 частини першої статті 208 Кримінального процесуального кодексу України, яким дозволяється затримання без ухвали суду у випадках, якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності НАБУ.

6. Також детектив вручив заявнику повідомлення про підозру за обвинуваченням у розтраті державних коштів в особливо великих розмірах. Це було вперше, коли заявник отримав офіційний статус у розслідуванні.

7. Того ж дня детектив НАБУ подав до Солом’янського районного суду міста Києва клопотання про обрання заявнику запобіжного заходу у виді тримання під вартою. Детектив стверджував, що існував ризик переховування заявника, оскільки у нього було чотири закордонні паспорти, місцезнаходження яких було невідоме, а також раніше він відвідував декілька конкретних іноземних країн, до яких міг потенційно втекти. Той факт, що заявнику загрожувало можливе покарання у виді позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років, був ще одним фактором, на який посилався детектив, як і на складність відповідної кримінальної схеми та масштаби приховування злочину, які вона передбачала. Заявник мав стійкі зв’язки з представниками правоохоронних органів, Міністерства оборони України та інших органів державної влади. Це свідчило про те, що, перебуваючи на свободі, заявник міг перешкоджати розслідуванню, приховуючи докази або впливаючи на свідків. Якщо суд буде не згоден з обранням запобіжного заходу у виді тримання під вартою, детектив НАБУ пропонував визначити заставу у розмірі 149 338 гривень (приблизно 4 715 євро) та застосувати до заявника низку обмежень.

8. 17 жовтня 2017 року Солом’янський районний суд міста Києва провів засідання, під час якого розглянув клопотання про обрання запобіжного заходу та письмові заперечення заявника. Суд також заслухав сторони. Зокрема, захисник заявника доводив, що затримання заявника без попередньої ухвали суду було незаконним (див. пункт 11).

9. Того ж дня суд залишив без задоволення клопотання про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою та звільнив заявника під особисте зобов’язання не відлучатися з місця проживання і виконувати низку інших обов’язків (зокрема, утримуватися від спілкування з іншими підозрюваними у розслідуванні, здати на зберігання закордонні паспорти та носити електронний засіб контролю). Суд встановив наявність обґрунтованої підозри щодо заявника та доведеність ризиків, які виправдовували обрання запобіжного заходу. Водночас суд не вважав доведеним, що тримання під вартою було необхідним для запобігання цим ризикам.

10. 21 листопада 2017 року Апеляційний суд міста Києва залишив без задоволення апеляційні скарги, подані прокуратурою та заявником, і залишив без змін ухвалу суду першої інстанції. У відповідь на аргумент заявника про незаконність його затримання без попередньої ухвали суду апеляційний суд зазначив, що Кримінальний процесуальний кодекс України передбачав "оскарження в окремому порядку" таких стверджуваних порушень. Суд не навів детальної інформації стосовно того, яким саме був цей порядок.

11. Окремо, 17 жовтня 2017 року, заявник подав клопотання habeas corpus до Шевченківського районного суду міста Києва на підставі статті 206 Кримінального процесуального кодексу України (див. рішення у справах "Вадим Мельник проти України" (Vadym Melnyk v. Ukraine), заяви № 62209/17 та № 50933/18, пункт 57, від 16 вересня 2022 року, і "Куроченко та Золотухін проти України" [Комітет] (Kurochenko and Zolotukhin v. Ukraine) [Committee], заяви № 20936/16 і № 53257/16, пункти 79-82, від 11 лютого 2021 року)-1, в якому він просив визнати тримання його під вартою без ухвали суду незаконним. Зокрема, заявник доводив, що не було ризику його переховування, а тому правові підстави для його затримання без ухвали суду відповідно до пункту 3 частини першої статті 208 були відсутні. Про це свідчить, зокрема, той факт, що, хоча у заявника ще не було офіційного статусу в розслідуванні, він знав про нього і не втік, а публічно захищав своє підприємство від обвинувачень.

__________

-1 Клопотання було подано саме до цього конкретного суду, оскільки заявник тримався під вартою в установі, розташованій у Шевченківському районі міста Києва, а стаття 206 Кримінального процесуального кодексу України передбачала, що на її підставі клопотання habeas corpus (про звільнення з-під варти незаконно затриманої особи та визнаннязатримання незаконним) розглядалися судом, у межах територіальної юрисдикції якого він тримався.

12. Того ж дня Шевченківський районний суд міста Києва відмовив у задоволенні клопотання, вважаючи, що він не був наділений повноваженнями розглядати скарги на затримання особи без ухвали суду, і такі скарги мали розглядатися під час підготовчого провадження у суді у межах кримінального провадження щодо обвинуваченого. Стосовно зобов’язання за статтею 206 доставляти, як стверджується, незаконно затриману особу до суду, то на це положення не можна було посилатися, оскільки заявника затримали саме, аби доставити його до суду, і відповідно до статті 211 затримана без ухвали суду особа мала бути автоматично доставлена до суду упродовж шістдесяти годин. На той момент цей термін ще не сплив. Ця ухвала оскарженню не підлягала.