Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Куроченко та Золотухін проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяви (№ 20936/16 та № 53257/16), які 07 квітня 2016 року та 09 серпня 2016 року відповідно подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян України - п. Володимир Володимирович Куроченко та п. Владислав Вікторович Золотухін (далі - заявники),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги першого заявника за пунктами 1 та 4 статті 5 Конвенції, пунктом 1 статті 6 Конвенції, статтею 13 Конвенції, а також за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції, і визнати решту скарг у першій заяві неприйнятними, та повідомити Уряд про другу заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 21 січня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Розгляд кримінальних проваджень, порушених щодо заявників у зв’язку з вчиненням ними кримінальних правопорушень у тій частині Луганської області, яку Уряд України більше не контролює, триває. Розгляд не може бути закінчений, оскільки органи державної влади не мають доступу до матеріалів справи стосовно цих проваджень. Заявники скаржилися на те, що органи державної влади не вжили достатніх заходів для сприяння розгляду їхніх справ за цих обставин або чіткого врегулювання їхнього статусу у зв’язку з цим. Вони посилалися на пункт 1 статті 6, статтю 13 Конвенції та статтю 2 Протоколу № 7 до Конвенції. Перший заявник також скаржився за пунктами 1 та 4 статті 5 Конвенції на те, що тримання його під вартою у цій ситуації було незаконним і він не мав у своєму розпорядженні ефективної процедури перегляду законності свого тримання. Другий заявник також скаржився за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції на те, що в межах відповідного кримінального провадження було накладено обмеження на його свободу пересування.

2. Перший заявник народився у 1982 році та проживає у м. Южне Одеської області. У Суді його представляли п. М. Тарахкало, пані О. Проценко, пані О. Чилутян, пані А. Салюк, пані А. Мартиновська та п. О. Левицький - юристи, які практикують у м. Києві.

3. Другий заявник народився у 1972 році та проживає у с. Софіївська Борщагівка Київської області. Його також представляли п. Тарахкало, пані Проценко, пані Чилутян і пані Салюк, а також пані В. Лебідь - юристи, які практикують у м. Києві.

4. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

5. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

А. Справа першого заявника

6. 19 вересня 2010 року заявника затримали за підозрою у вчиненні вбивства у м. Перевальську Луганської області. 22 вересня 2010 року Перевальський районний суд для забезпечення його належної процесуальної поведінки обрав заявнику запобіжний захід у виді тримання під вартою.

7. 27 вересня 2013 року Алчевський міський суд обрав заявнику покарання у виді позбавлення волі на строк чотирнадцять років і шість місяців за вчинення вбивства, крадіжки та за незаконне заволодіння транспортним засобом. Він був визнаний винним у вбивстві ножем вночі водія таксі за відсутності свідків.

Висновки суду ґрунтувалися на детальному аналізі численних показань та судово-медичних доказах, інформації з мобільного телефону, порівнянні початкових показань заявника, записаних на відеокамеру, та його подальших відмов, а також інших доказах. На підставі оцінки різних доказів суд дійшов висновку, що первинні зізнавальні показання заявника, надані у присутності захисника та записані на відеокамеру, були більш достовірними та узгодженими з іншими доказами (у тому числі висновками різних судово-медичних експертиз щодо механізму заподіяння тілесних ушкоджень), аніж його подальші заперечення вини.

Суд постановив, що строк позбавлення волі мав обраховуватися з моменту затримання заявника, і він мав залишатися під вартою до розгляду справи апеляційним судом.

8. 11 жовтня 2013 року заявник звернувся до Апеляційного суду Луганської області (далі - апеляційний суд), який на той момент знаходився у м. Луганську. У своїй апеляційній скарзі заявник детально оскаржив оцінку доказів судом першої інстанції, стверджуючи, що докази свідчили про його невинуватість.

В. Справа другого заявника

9. 15 липня 2013 року міліція порушила кримінальне провадження щодо другого заявника у зв’язку з незаконним видобуванням вугілля на території Антрацитівського району Луганської області. Відповідно до національного законодавства відомості про це провадження, у тому числі ім’я заявника та пред’явлені йому обвинувачення, були внесені до електронного національного Єдиного реєстру досудових розслідувань (див. норми національного законодавства стосовно інформації, яку має містити реєстр, у пункті 60).

10. 16 липня 2013 року слідчий суддя Ленінського районного суду міста Луганська обрав запобіжний захід у виді застави в українських гривнях (далі - грн), що еквівалентно 2 125 євро, та поклав на другого заявника обов’язок не відлучатися без дозволу із зареєстрованого місця проживання (на той момент - м. Антрацит). Останній обов’язок був покладений на період до 16 жовтня 2013 року.

11. 25 січня 2014 року обвинувальний акт стосовно другого заявника було направлено до Антрацитівського міськрайонного суду.

12. У результаті подій навесні та влітку 2014 року, описаних в рішеннях у справах "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункти 9-12, від 25 липня 2017 року, та "Цезар та інші проти України" (Tsezar and Others v. Ukraine), заява № 73590/14 та 6 інших заяв, пункти 6-12, від 13 лютого 2018 року, Уряд припинив здійснювати контроль над територією, де були вчинені стверджувані правопорушення і знаходилися суди першої інстанції та апеляційний суд.

13. Матеріали кримінальних справ заявників залишилися на тій території.

14. На момент цих подій перший заявник тримався під вартою у Старобільському слідчому ізоляторі, розташованому у частині області, яка є територією, підконтрольною Уряду України. Він перебував у цій установі до звільнення (див. пункт 33).

15. Під час цих подій або пізніше другий заявник переїхав до Київської області. Він має статус внутрішньо переміщеної особи.

16. 20 серпня 2014 року загальні збори суддів апеляційного суду ухвалили рішення про призупинення роботи суду у зв’язку зі збройним конфліктом в області.

17. У вересні 2014 року відповідно до Закону України № 1632-VII (див. пункт 63) справи, підсудні Алчевському міському суду (суду першої інстанції у справі першого заявника), були передані до Лисичанського міського суду, а підсудні Антрацитівському міськрайонному суду (суд першої інстанції у справі другого заявника) - до Старобільського районного суду.

18. У лютому 2015 року апеляційний суд відновив свою роботу у м. Сєвєродонецьку, у частині Луганської області, яка є територією, підконтрольною Уряду України. Прокуратуру області також було перенесено до м. Сєвєродонецька.

А. Перший заявник

1. Кримінальне провадження щодо заявника та провадження стосовно тримання його під вартою

19. 11 березня 2015 року апарат Лисичанського міського суду (суд, який замінив суд першої інстанції, див. пункт 17) відмовив у реєстрації клопотання першого заявника про зміну його запобіжного заходу на запобіжний захід, не пов’язаний із позбавленням волі (див. відповідні положення національного законодавства у пунктах 55 і 56). Апарат повідомив заявника, що оскільки у суду не було матеріалів його кримінальної справи, він не міг зареєструвати подане у зв’язку з нею клопотання.

20. У квітні 2015 року Апеляційний суд Луганської області повідомив заявника, що він міг звернутися до Старобільського районного суду, в межах територіальної юрисдикції якого він тримався, з клопотанням habeas corpus відповідно до Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (див. відповідне положення національного законодавства у пункті 59).

21. 07 квітня 2015 року заявник звернувся до Старобільського районного суду з таким клопотанням habeas corpus.

22. 04 листопада 2015 року Старобільський районний суд повідомив заявника, що його клопотання habeas corpus знаходилося на розгляді, і для його ефективного розгляду суд звернувся за інформацією до Державної судової адміністрації України (орган, відповідальний за адміністративні та організаційні аспекти роботи судів), Антитерористичного центру при Службі безпеки України (орган, відповідальний за координацію воєнних дій сил України в регіоні на той момент) і Делегації Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) щодо вжиття можливих заходів для передачі справи з території, яка не контролюється Урядом. Клопотання заявника мало бути розглянуте після отримання відповідей.

23. 23 грудня 2015 року Старобільський районний суд, розглянувши клопотання habeas corpus заявника, відмовився звільнити його, встановивши, що його законно тримали під вартою на підставі як ухваленого щодо нього вироку, так і обраного Перевальським районним судом запобіжного заходу 22 вересня 2010 року, який продовжував діяти до розгляду його апеляційної скарги (див. пункти 6 та 7). Апеляційний суд мав повноваження змінити обраний заявнику запобіжний захід.

24. 03 лютого 2016 року заявник подав нову апеляційну скаргу на вирок, стверджуючи у загальних формулюваннях про відсутність допустимих доказів його вини. 19 лютого 2016 року заявник звернувся із клопотанням про продовження строку на апеляційне оскарження. Апеляційний суд дав вказівку новому суду першої інстанції надіслати йому матеріали справи.

25. 22 березня 2016 року Старобільський районний суд відмовив у задоволенні ще одного клопотання habeas corpus заявника, по суті, з тих самих підстав, що були наведені в його ухвалі від 23 грудня 2015 року (див. пункт 23) стосовно його клопотання про звільнення.

26. 01 червня 2016 року апарат Лисичанського міського суду повернув заявнику клопотання про зміну його запобіжного заходу з тримання під вартою під час досудового слідства на запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою. Апарат зазначив, що Лисичанський міський суд не був компетентним розглядати справу, і всі питання мали бути подані до апеляційного суду.

27. 25 липня 2016 року заявник звернувся до Старобільського районного суду зі ще одним клопотанням habeas corpus.

28. 08 або 10 серпня 2016 року, готуючись до розгляду клопотання habeas corpus заявника, Старобільський районний суд направив листи до Лисичанського міського суду, апеляційного суду, прокуратури області та Антитерористичного центру з проханням надати відомості щодо будь-якого можливого прогресу у справі заявника, можливого місцезнаходження матеріалів справи та будь-яких заходів, вжитих для забезпечення передачі матеріалів справи.

29. 15 серпня 2016 року апеляційний суд повідомив Старобільський районний суд, що у нього були відсутні матеріали справи, і справа заявника не була зареєстрована в його електронній базі.

30. 22 серпня 2016 року Лисичанський міський суд направив відновлені матеріали справи (див. пункт 34) апеляційному суду для розгляду апеляційної скарги заявника від 2016 року.

31. 31 серпня 2016 року апеляційний суд відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою на підставі відновлених матеріалів справи, вважаючи наявні відновлені матеріали справи недостатніми.

32. 27 вересня 2016 року Старобільський районний суд звернувся до апеляційного суду з проханням повідомити його про результати розгляду апеляційних скарг заявника, зазначивши, що інформація була потрібна для швидкого розгляду клопотання заявника про звільнення у межах процедури habeas corpus.

33. 12 жовтня 2016 року Старобільський районний суд провів habeas corpus засідання і наприкінці засідання ухвалив звільнити заявника. Суд зазначив, що заявник тримався під вартою законно на підставі його вироку та обраного йому запобіжного заходу, який діяв до розгляду справи апеляційним судом. Водночас суд зазначив, що апеляційний суд не зміг розглянути апеляційну скаргу заявника у зв’язку з недостатністю наявних матеріалів (див. пункт 31), і дійшов висновку, що було невідомо, коли розгляд справи щодо заявника зможе продовжитися.

У зв’язку з цією невизначеністю продовження тримання заявника під вартою суперечило б статті 5 Конвенції та положенню Конституції України, яке гарантує право на свободу (див. пункт 51), і заявник мав бути звільнений. Це було пов’язано з тим, що згідно з Кримінальним процесуальним кодексом України запобіжні заходи, такі як тримання під вартою, застосовувалися з метою досягнення дієвості кримінального провадження, а тримання під вартою фактично за відсутності такого провадження порушувало принцип законності тримання під вартою (див. пункти 54 та 57). Суд посилався на положення Кримінального процесуального кодексу України, які передбачають верховенство міжнародних договорів над положеннями Кодексу, обов’язковість практики Суду та принцип законності (див. пункти 53 та 54).

2. Провадження щодо відновлення матеріалів справи

34. 18 березня 2016 року Лисичанський міський суд задовольнив клопотання заявника та відновив матеріали його кримінальної справи. Відновлені матеріали містили лише копії вироку Алчевського міського суду та апеляційної скарги заявника.

35. 21 липня 2016 року прокуратура Луганської області звернулася до Головного управління Національної поліції в Луганській області щодо пошуку наявних матеріалів стосовно справи заявника.

36. 04 серпня 2016 року у відповідь на зазначений лист поліція повідомила прокуратуру, що встановила особу, яка проводила розслідування справи заявника у 2011 році та зберегла електронні копії певних документів у справі. Поліція направила документи до прокуратури.

37. 17 серпня 2017 року прокуратура області подала заяву про відновлення втрачених матеріалів кримінальної справи заявника на підставі документів, наданих поліцією. Окрім уже наявних в матеріалах справи документів (вирок суду першої інстанції та апеляційна скарга) прокуратура надала постанови щодо порушення, об’єднання та виділення матеріалів кримінального провадження, висновок експертного дослідження відеоматеріалів, висновок за результатами психофізіологічного дослідження з використанням комп’ютерного поліграфу та супровідний лист на апеляційну скаргу.

38. 13 вересня 2017 року суд постановив, що заява про відновлення не відповідає встановленим законодавством вимогам, а саме: у ній не зазначена мета відновлення матеріалів (див. відповідне положення національного законодавства у пункті 60), і суд надав прокуратурі десять днів для усунення недоліків.

39. 29 вересня 2017 року, зазначивши, що недоліки у заяві не були усунуті, а мета відновлення матеріалів досі не була зазначена, суд повернув заяву прокуратурі, не розглянувши її по суті.

В. Другий заявник

40. 22 серпня 2015 року прокуратура області повідомила другого заявника, що м. Антрацит і м. Луганськ більше не перебувають під контролем Уряду. Прокуратура не мала у своєму розпорядженні жодних матеріалів у справі заявника, і не знала, де вони знаходилися.

41. Заявник отримав подібні листи від міліції та апеляційного суду області.

42. Заявник звернувся до Старобільського районного суду (суд, який замінив суд першої інстанції, див. пункт 17) з клопотанням про відновлення втрачених матеріалів справи та закриття кримінального провадження. Він надав зазначені листи та витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.

43. 15 січня 2016 року Старобільський районний суд закрив розгляд заяви у зв’язку з тим, що для відновлення матеріалів справи було недостатньо документів і у справі не ухвалювався вирок, а Кримінальний процесуальний кодекс України передбачав процедуру відновлення матеріалів лише у справах, які завершилися ухваленням судом вироку (див. відповідні положення національного законодавства у пункті 60). В ухвалі Старобільського районного суду зазначено, що її можна було оскаржити в апеляційному порядку.

44. 04 лютого 2016 року апеляційний суд відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою заявника на ухвалу від 15 січня 2016 року, вважаючи, що ця ухвала не підлягала оскарженню в апеляційному порядку.

45. Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що його заява була заявою sui generis у зв’язку з винятковою ситуацією в Луганській області та не могла розглядатися виключно відповідно до положень про відновлення матеріалів. У національному законодавстві не було чітко визначеної процедури для врегулювання такої ситуації, і це порушувало його право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку за статтею 6 Конвенції.

46. 19 квітня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою на тих самих підставах, що й апеляційний суд.

47. 23 жовтня 2017 року заявник звернувся із заявою про визнання втраченими матеріалів кримінального провадження щодо нього, повернення грошових коштів, внесених як застава, та виключення відомостей щодо нього з Єдиного реєстру досудових розслідувань та бази даних Міністерства внутрішніх справ України.

48. 05 січня 2018 року Старобільський районний суд повернув заяву без розгляду, вважаючи, що національним законодавством розгляд такої заяви не передбачався.

49. 22 травня 2018 року Старобільський районний суд постановив ухвалу про скасування застосованого до другого заявника запобіжного заходу у виді застави та ухвалив повернути йому внесені як заставу грошові кошти.

50. Згідно з останніми поданими заявниками зауваженнями (у лютому 2019 р.) кримінальні провадження щодо них усе ще тривали. У базі даних, яка ведеться Міністерством внутрішніх справ України, перший та другий заявники зазначені як обвинувачені у вчиненні вбивства та незаконному видобуванні корисних копалин відповідно. Витяги з бази даних містять уточнення, що інформація, облік якої ведеться ГУМВС України в Луганській області, востаннє оновлювалася 04 вересня 2014 р.

51. Стаття 29 Конституції України гарантує кожному право на свободу та особисту недоторканість і передбачає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

52. 19 листопада 2012 року набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року, який замінив Кодекс 1960 року. Однак за певних обставин до проваджень, порушених до набрання чинності новим Кодексом, продовжував застосовуватися попередній Кодекс.

А. Принципи законності та верховенства права у кримінальному процесі

53. Стаття 9 Кодексу 2012 року гарантує загальний принцип законності, тобто усі органи державної влади, які беруть участь у кримінальному процесі, зобов’язані додержуватися вимог закону. Частина четверта цієї статті передбачає, що у разі якщо норми Кодексу суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України. Частиною п’ятою передбачається застосування кримінального процесуального законодавства з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

54. Стаття 12 Кодексу 2012 року передбачає, що затримання і тримання під вартою можуть ґрунтуватися лише на підставах, передбачених цим Кодексом, та обиратися лише відповідно до порядку, визначеного цим Кодексом. У статті також зазначається, що кожен, хто тримається під вартою понад строки, передбачені Кодексом, має бути негайно звільнений.

В. Запобіжні заходи, у тому числі тримання під вартою

55. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року та Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року передбачають низку "запобіжних заходів", спрямованих на забезпечення належної поведінки обвинуваченого під час провадження. Запобіжні заходи включають тримання під вартою, підписку про невиїзд і заставу. Відповідні положення Кодексу 1960 року наведені в рішенні Суду у справі "Молодорич проти України" (Molodorych v. Ukraine), заява № 2161/02, пункти 56-58, від 28 жовтня 2010 року), а відповідні положення Кодексу 2012 року - в рішенні у справі "Корбан проти України" (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункт 96, від 04 липня 2019 року).

56. Особа, яка тримається під вартою, може бути звільнена, якщо запобіжний захід у виді тримання під вартою буде замінено на запобіжний захід, не пов’язаний з позбавленням волі, наприклад, особисте зобов’язання чи заставу. Відповідно до Кодексу 1960 року клопотання про зміну або скасування запобіжного заходу було єдиним способом для звільнення з-під варти. Окрім цього, у Кодексі 2012 року було введено процедуру habeas corpus (див. пункт 59).

57. Стаття 131 Кодексу 2012 року передбачає, що заходи забезпечення кримінального провадження, у тому числі тримання під вартою, застосовуються з метою досягнення дієвості провадження.

С. Тримання під вартою після засудження

58. І Кодекс 1960 року, і Кодекс 2012 року передбачають, що суд, який постановляє вирок, має вирішити, зокрема, який запобіжний захід слід обрати для обвинуваченого до моменту набрання вироком законної сили. Засуджений до позбавлення волі вважається таким, що відбуває покарання, з дати, коли вирок набуває законної сили, а саме - з дати, коли вирок буде залишений без змін після розгляду апеляційною інстанцією. Однак, якщо засуджений тримається під вартою, цей період зараховується до строку відбуття ним покарання (див. рішення у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункти 38 та 39, від 25 липня 2017 року).

D. Процедура habeas corpus

59. Стаття 206 Кодексу 2012 року передбачає процедуру habeas corpus, згідно з якою суд, в межах територіальної юрисдикції якого тримається особа, зобов’язаний постановити ухвалу, що має зобов’язати орган державної влади, під вартою якого тримається особа, негайно доставити будь-яку особу, стосовно якої існує інформація, що свідчить про тримання її під вартою за відсутності достатніх юридичних підстав. Суддя зобов’язаний звільнити таку особу, якщо встановить, що юридичні підстави для тримання під вартою відсутні, хибні чи недостатні.

Е. Відновлення матеріалів

60. Відповідний порядок викладений у статтях 524-531 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Відповідно до цих положень з метою відновлення втрачених матеріалів будь-яка сторона провадження може звернутися до суду, який ухвалив вирок. Стаття 527 Кодексу вимагає від осіб, які звертаються із заявою про відновлення, пояснити мету відновлення матеріалів, надати детальну інформацію щодо конкретних документів, які були у втрачених матеріалах справи, імен та адрес учасників провадження, можливого місцезнаходження втрачених матеріалів та обставин їхньої втрати, а також надати суду всі наявні документи.

Стаття 529 передбачає, що суд, одержавши заяву, повинен звернутися до прокуратури для отримання відомостей та документів, які можуть допомогти у відновленні матеріалів справи. Згідно зі статтею 530 суд може допитати в якості свідків посадових осіб та інших осіб, що були присутні під час вчинення процесуальних дій, а в необхідних випадках - осіб, які входили до складу суду, що здійснював судовий розгляд. На підставі зібраних таким чином відомостей та документів суд постановляє ухвалу про відновлення матеріалів повністю чи в частині, або, якщо вважатиме наявні відомості недостатніми,- про закриття провадження та роз’яснює сторонам, що вони мають право на повторне звернення з такою ж заявою за наявності необхідних документів (стаття 531).

F. Єдиний реєстр досудових розслідувань

61. На момент подій відповідні норми щодо Єдиного реєстру досудових розслідувань були наведені у Положенні про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженому наказом Генеральної прокуратури України від 17 серпня 2012 року № 69. До Реєстру мали вноситися такі відомості:

(i) час та дата надходження заяви;

(ii) відомості щодо потерпілого або особи, яка звернулася із заявою;

(iii) короткий виклад обставин або інші відомості, на підставі яких порушується провадження;

(iv) правова кваліфікація;

(v) відомості про будь-яку передачу розслідування іншому органу досудового розслідування, зупинення [або] відновлення досудового розслідування, [та будь-яке] об’єднання [або] виділення досудових розслідувань;

(vi) відомості щодо особи, яка внесла відомості до Реєстру;

(vii) відомості щодо затримання, [або] обрання, зміну [або] скасування запобіжного заходу (тримання під вартою, застава, особисте зобов’язання тощо);

(viii) відомості про повідомлення про підозру - відомості про особу, якій повідомлено про підозру [та] правову кваліфікацію кримінального правопорушення;

(ix) оголошення підозрюваного у розшук;

(x) продовження строків досудового розслідування [або] тримання під вартою;

(xi) відомості щодо встановлених матеріальних збитків, сум пред’явлених позовів у зв’язку з цим, [або] вартості арештованого майна у зв’язку з кримінальним провадженням;

(xii) закінчення досудового розслідування.

62. Закон був ухвалений 12 серпня 2014 року та набрав чинності 20 серпня 2014 року. На момент подій воєнні дії, які проводилися урядовими силами України у Донецькій та Луганській областях, визначалися як "антитерористична операція".

63. На момент подій частина перша статті 1 Закону уповноважила Голову Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ визначити суди для розгляду кримінальних справ, підсудних зазвичай розташованим в районі проведення антитерористичної операції судам, які на той момент не могли здійснювати правосуддя.

64. Інші відповідні українські та міжнародні документи наведені в рішенні у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункти 35-55, від 25 липня 2017 року).

65. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

66. Перший заявник скаржився на те, що тримання його під вартою після подій 2014 року, які призвели до втрати матеріалів його справи, було незаконним в сенсі пункту 1 статті 5 Конвенції, що передбачає:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;

... ".

А. Доводи сторін

67. Уряд стверджував, що тримання першого заявника під вартою охоплювалося підпунктом "а" пункту 1 статті 5 Конвенції і, як таке, було законним, оскільки заявнику було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк чотирнадцять років. Той факт, що згідно з національним законодавством таке тримання під вартою розглядалося як запобіжний захід, не мало значення. Крім того, заявник скористався таким визначенням згідно з національним законодавством, оскільки воно дозволило звільнити його після того, як він відбув лише чверть строку свого покарання.

68. Посилаючись на рішення у справі "Крянге проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 29226/03, пункт 120, від 23 лютого 2012 року, перший заявник стверджував, що національне законодавство "чітко не визначало умови тримання під вартою" і залишило його в стані невизначеності стосовно тривалості тримання його під вартою до розгляду справи апеляційною інстанцією. Заявник також посилався на ухвалу національного суду про його звільнення (див. пункт 33). Він вважав, що постановлення такої ухвали вказувало на відсутність достатніх правових підстав для тримання його під вартою.

В. Оцінка Суду

69. Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі, аніж зробленого в рішенні у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine):

"87. Суд, так само як і сторони, визнає, що відповідний період тримання заявника під вартою підпадає під дію підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Ярошовець та інші проти України" (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заяви № 74820/10, № 71/11, № 76/11, № 83/11 та № 332/11, пункти 134 і 135, від 03 грудня 2015 року). Оскільки заявник тримався під вартою після засудження його компетентним судом … не виникає сумнівів, що тримання його під вартою було законним в розумінні національного законодавства, а його тривалість не перевищувала обраний йому строк покарання (див. для порівняння там само, пункт 150). Ніщо більше не вказує, що тримання його під вартою не відповідало цілям позбавлення свободи, передбаченим підпунктом "а" пункту 1 статті 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі "В. проти Сполученого Королівства" [ВП] (V. v. the United Kingdom) [GC], заява № 24888/94, пункт 104, ЄСПЛ 1999-IX).