Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Калугін проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 25688/12), яку 11 квітня 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олександр Олександрович Калугін (далі - заявник), 1971 року народження, який проживає у м. Кривий Ріг і якого представляли п. В.П. Романов - юрист, який практикує у м. Кривий Ріг, та пані Д.П. Коваленко - юрист, яка практикує у м. Дніпро,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, про скарги за пунктами 1, 3 та 4 статті 5 Конвенції та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 16 березня 2023 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується стверджуваної незаконності та тривалості тримання заявника під вартою під час досудового розслідування, а також неналежного розгляду судом першої інстанції його клопотань про звільнення всупереч пунктам 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції.

2. 11 січня 2011 року заявника затримали в межах кримінального провадження за фактами зловживання службовими повноваженнями, порушення недоторканості житла та підробки документів. Того ж дня Центрально-Міський районний суд міста Кривого Рогу обрав йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у зв’язку з неодноразовою неявкою до слідчого. Хоча суд не встановив строк тримання його під вартою, згідно з чинним на той момент національним законодавством воно не могло тривати понад два місяці, тобто після 11 березня 2011 року. 14 січня 2011 року постанова суду про тримання під вартою була залишена без змін в апеляційному порядку.

3. Згідно з твердженнями заявника 10 березня 2011 року розслідування було закінчено, а обвинувальний акт і матеріали справи направлено до суду першої інстанції для розгляду по суті. До 11 березня 2011 року, коли закінчився строк дії постанови про тримання під вартою від 11 січня 2011 року, нове рішення суду щодо подальшого тримання заявника під вартою ухвалено не було, але його продовжували тримати під вартою. 27 квітня 2011 року суд першої інстанції постановив тримати заявника під вартою під час судового розгляду, не встановивши конкретного строку.

4. 13 грудня 2011 року суд першої інстанції визнав заявника винним за усіма пунктами обвинувачення і звільнив його від відбування покарання з випробуванням. Того ж дня заявника звільнили з-під варти. За скаргами заявника вирок було переглянуто судами вищих інстанцій, у результаті чого вирок від 13 грудня 2011 року було скасовано, а обвинувальний акт повернуто слідчому для внесення змін. 26 серпня 2014 року кримінальне провадження щодо заявника було зрештою закрито у зв’язку з відсутністю достатніх доказів його вини.

5. Під час тримання під вартою заявник подавав клопотання про звільнення, стверджуючи про відсутність поважних причин для тримання його під вартою та про погіршення стану його здоров’я. 27 квітня, 01 і 22 червня та 31 жовтня 2011 року суд першої інстанції відмовляв у задоволенні цих клопотань, не розглядаючи конкретних аргументів заявника.

6. Після повідомлення про заяву у цій справі Уряд поінформував Суд, що 14 березня 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області присудив заявнику 150 000 українських гривень (далі - грн, приблизно 5 000 євро) відповідно до Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон України "Про відшкодування шкоди") 1994 року (див. рішення у справі "Дубовцев та інші проти України" (Dubovtsev and Others v. Ukraine), заява № 21429/14 та 9 інших заяв, пункт 48, від 21 січня 2021 року). Цю суму було сплачено 23 серпня 2019 року. Однак 19 травня 2021 року, після подання заявником касаційної скарги, Верховний Суд збільшив суму компенсації до 750 000 грн (приблизно 25 000 євро). У всіх цих рішеннях суди різних інстанцій присуджували заявнику відшкодування відповідно до Закону України "Про відшкодування шкоди" та визнавали, що в результаті закриття кримінальної справи стосовно заявника притягнення його до кримінальної відповідальності, його перебування під вартою та під підпискою про невиїзд, а також втрата ним заробітної плати внаслідок відсторонення від роботи були незаконними. Згідно з твердженнями обох сторін станом на грудень 2021 року присуджена Верховним Судом сума усе ще не була сплачена у зв’язку з браком коштів.

7. Заявник скаржився на те, що тримання його під вартою у період з 11 березня по 27 квітня 2011 року було свавільним, оскільки не було санкціоновано судовим рішенням, а постанова суду першої інстанції від 27 квітня 2011 року про тримання його під вартою під час судового розгляду була необґрунтованою і не містила конкретний строк усупереч пункту 1 статті 5 Конвенції.

8. Уряд стверджував, що з огляду на виконання рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 березня 2017 року про присудження заявнику 150 000 грн він втратив статус потерпілого у зв’язку зі стверджуваними порушеннями. Заявник заперечив, стверджуючи, що присуджене апеляційним судом відшкодування було недостатнім для позбавлення його статусу потерпілого, а присуджене Верховним Судом відшкодування виплачено не було.

9. Як раніше встановлював Суд, ухвалення рішення або вжиття заходів на користь заявника, в принципі, не є достатнім для того, щоб позбавити його статусу "потерпілого", якщо тільки національні органи влади прямо або по суті не визнали наявність порушення Конвенції та не надали відшкодування шкоди (див. рішення у справі "Вадим Мельник проти України" (Vadym Melnyk v. Ukraine), заяви № 62209/17 та № 50933/18, пункт 91, від 16 вересня 2022 року, та подальші наведені в ньому посилання).

10. У цій справі Суд зазначає, що після закриття кримінального провадження щодо заявника національні суди визнали притягнення його до кримінальної відповідальності та тримання під вартою незаконними та присудили йому відшкодування. Однак суди не оцінили конкретні обставини справи заявника, які призвели до стверджуваного порушення його конвенційних прав. Вбачається, що єдиною підставою для присудження заявнику відшкодування було закриття кримінального провадження щодо нього, а не які-небудь стверджувані процесуальні порушення упродовж тримання його під вартою. В згаданому рішенні у справі "Дубовцев та інші проти України" (Dubovtsev and Others v. Ukraine), пункт 68) Суд встановив, що присудження відшкодування шкоди у зв’язку із закриттям кримінального провадження щодо заявників не могло забезпечити відшкодування шкоди за порушення статті 5 Конвенції, де така дія не могла передбачати або не передбачала оцінки та/або достатнє визнання конкретних скарг заявників за цим положенням.