Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Купінський проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (<…>), Голова,

Стефані Моро-Вікстром (<…>),

Лятіф Гусейнов (<…>),

Ладо Чантурія (<…>),

Арнфінн Бордсен (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Віктор Соловейчік (<…>), Секретар секції,

з огляду на:

заяву (№ 5084/18), яку 15 січня 2018 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Сергій Онісієвич Купінський (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги на неможливість скоротити покарання заявника у виді довічного позбавлення волі за статтями 3 і 7 Конвенції, а також рішення визнати інші скарги у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 04 жовтня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заявник скаржився на те, що українські суди замінили обране йому угорськими судами покарання у виді довічного позбавлення волі, яке можна було скоротити, таким, яке de facto було неможливо скоротити, всупереч статті 7 Конвенції. Він також скаржився, що його покарання у виді довічного позбавлення волі, яке було неможливо скоротити, суперечило статті 3 Конвенції.

2. Заявник народився у 1973 році і відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі в Ізяславській виправній колонії в Україні. Заявника представляли пані О.О. Проценко, пані А.Г. Козьменко, пані В.П. Лебідь та п. М.О. Тарахкало - юристи, які практикують у м. Києві, Україна.

3. Уряд представляла виконувач обов’язків Уповноваженого, пані О.В. Давидчук з Міністерства юстиції.

4. Факти справи можуть бути узагальнені таким чином.

5. 08 грудня 1999 року заявника затримали в Республіці Угорщина за підозрою у вчиненні подвійного вбивства разом з паном К.

6. 21 березня 2002 року Окружний суд округу Бекес (Угорщина) визнав заявника та його спільника К. винними у вчиненні умисного подвійного вбивства за попередньою змовою групою осіб з корисливих мотивів; злочин було вчинено 11 листопада 1999 року. Заявнику було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі з можливістю умовного звільнення на поруки після відбуття двадцяти років покарання з обов’язковим видворенням з країни.

7. 21 серпня 2003 року Вищий суд міста Сегед (Угорщина) залишив без змін вирок від 21 березня 2002 року.

8. 06 травня 2004 року Міністерство юстиції Угорщини ініціювало процедуру передачі заявника до України, його рідної країни, для відбування покарання на підставі Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року (далі - Конвенція 1983 року). Ця процедура, яка вимагала згоди заявника, не відбулася у зв’язку з відсутністю такої згоди.

9. 23 січня 2006 року Міністерство юстиції Угорщини ініціювало ще одну процедуру передачі заявника до України на підставі Додаткового протоколу до Конвенції 1983 року . Ця процедура не вимагала згоди особи, яка підлягала передачі (див. пункт 34).

10. 08 травня 2007 року заявника передали до України.

11. 14 червня 2007 року запит про виконання вироку заявника надіслали до Верховного Суду України.

12. 26 вересня 2007 року Апеляційний суд Закарпатської області визнав вирок, ухвалений щодо заявника угорськими судами. Апеляційний суд зазначив, що кваліфікація дій заявника повністю відповідала диспозиції статті 93 Кримінального кодексу України 1960 року і передбачала покарання у виді смертної кари, що було більш суворим покаранням, ніж довічне позбавлення волі. Суд також зазначив, що на момент розгляду питання про приведення вироку заявника у відповідність із законодавством України набрав чинності новий Кримінальний кодекс України 2001 року, а стаття 115 цього Кодексу передбачала покарання у виді довічного позбавлення волі за той самий злочин. Отже, суд вирішив, що заявника слід було вважати винним за пунктами 1, 6 і 12 частини другої статті 115 Кримінального кодексу України 2001 року, яка передбачала покарання у виді довічного позбавлення волі. Суд також зауважив, що, хоча згідно з пунктом 6 частини другої статті 115 передбачалося додаткове покарання у виді конфіскації майна, таке покарання не було обрано в первинному вироку. Тому апеляційний суд також не обрав такого покарання заявнику, оскільки воно могло погіршити його становище. Таким чином, остаточним обраним покаранням було довічне позбавлення волі без конфіскації майна з можливістю умовного звільнення на поруки не раніше ніж через двадцять років.

13. 20 грудня 2007 року Верховний Суд України залишив без змін постанову від 26 вересня 2007 року, внісши незначні зміни. Він підтвердив, що заявнику було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі без конфіскації майна з можливістю умовного звільнення на поруки не раніше ніж через двадцять років.

14. Ухвалою від 11 листопада 2016 року Ізяславський районний суд Хмельницької області (далі - районний суд) відмовив заявнику у задоволенні заяви про умовно-дострокове звільнення. Суд зазначив, що заявник відбував покарання згідно із законодавством України, яке не передбачало умовно-дострокового звільнення для засуджених до довічного позбавлення волі.

15. 17 січня 2017 року Апеляційний суд Хмельницької області (далі - апеляційний суд) частково задовольнив апеляційну скаргу заявника на ухвалу від 11 листопада 2016 року у зв’язку з порушенням процесуального закону і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

16. 11 травня 2017 року районний суд відмовив у задоволенні заяви заявника про умовно-дострокове звільнення. Додатково до свого первинного обґрунтування (див. пункт 14) суд зазначив, що згідно з наданою працівниками виправної колонії інформацією заявник не довів своє виправлення, а також національне законодавство не передбачало процедуру для його умовно-дострокового звільнення.

17. 17 липня 2017 року апеляційний суд залишив ухвалу суду першої інстанції без змін. Суд вказав, зокрема, на твердження заявника, що суд першої інстанції діяв всупереч Конвенції 1983 року, якою було заборонено "посилювати вирок". Суд не надав відповіді на цей аргумент, зосередивши своє обґрунтування на тому, що заявник не довів своє виправлення.

18. 14 травня 2018 року районний суд відмовив у задоволенні заяви заявника про умовно-дострокове звільнення з тих самих підстав, що й у своїй попередній ухвалі. 26 липня 2018 року апеляційний суд залишив без змін ухвалу від 14 травня 2018 року у зв’язку з тим, що заявник не довів своє виправлення.

19. Ухвалами районного суду від 17 серпня 2016 року та 26 червня 2018 року періоди попереднього ув’язнення заявника в Угорщині (з 08 грудня 1999 року по 21 серпня 2003 року) та в Україні (з 08 травня 2007 року по 20 грудня 2008 року) відповідно було зараховано із розрахунку один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі згідно з чинним на той момент законодавством.

20. 08 лютого 2019 року районний суд розглянув клопотання заявника про його звільнення на підставі відбуття ним покарання у повному обсязі. Суд відмовив у задоволенні клопотання на тій підставі, що у первинному вироку, ухваленому угорськими судами, не було встановлено максимальний строк відбування заявником покарання, а лише передбачалася можливість клопотати про звільнення на поруки не раніше ніж через двадцять років відбуття покарання. 09 квітня 2019 року апеляційний суд залишив цю ухвалу без змін.

21. 23 вересня 2019 року районний суд відмовив у розгляді повторного клопотання заявника про звільнення, оскільки воно було аналогічним розглянутому 08 лютого 2019 року. 19 листопада 2019 року апеляційний суд залишив ухвалу суду першої інстанції без змін.

22. 11 грудня 2019 року районний суд знову закрив провадження за повторною заявою заявника про звільнення, а 20 травня 2020 року апеляційний суд залишив цю ухвалу без змін.

23. 27 квітня 2021 року районний суд залишив без задоволення клопотання заявника про умовно-дострокове звільнення або заміну невідбутої частини покарання більш м’яким. 29 липня 2021 року апеляційний суд залишив ухвалу суду першої інстанції без змін, нагадавши, що відповідне національне законодавство не передбачало умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким для засуджених до довічного позбавлення волі.

24. Закон № IV 1978 року про Кримінальний кодекс Угорщини (у редакції, чинній з 01 березня 1999 року по 30 червня 2013 року, замінений Законом № C 2012 року про Кримінальний кодекс Угорщини) передбачав:

"1. Може встановлюватися покарання у виді довічного позбавлення волі або позбавлення волі на визначений строк.

...".

"1. У разі обрання покарання у виді довічного позбавлення волі суд у вироку визначає найбільш ранню дату виникнення права на умовне звільнення на поруки або виключає право на умовне звільнення на поруки.

2. Якщо передбачається право на умовне звільнення на поруки, найбільш рання дата умовного звільнення на поруки може бути визначена через двадцять років відбуття покарання або не раніше, ніж через тридцять років, якщо було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі за кримінальне правопорушення, яке не передбачає строку давності притягнення до кримінальної відповідальності".

25. Відповідні частини Закону № C 2012 року про Кримінальний кодекс Угорщини (у редакції, чинній з 01 липня 2013 року) передбачають:

"1. Може встановлюватися покарання у виді позбавлення волі на визначений строк або довічного позбавлення волі.

...".

"У разі обрання покарання у виді довічного позбавлення волі суд визначає найбільш ранню дату виникнення права на умовне звільнення на поруки або виключає право на умовне звільнення на поруки".

А. Кримінальний кодекс України 1960 року

26. Відповідні положення Кодексу (у редакції, чинній до 29 грудня 1999 року) передбачали:

"Умисне вбивство: (a) з корисливих мотивів... (d) двох або більше осіб... (j) вчинене за попереднім зговором групою осіб або організованою групою

карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років або смертною карою, з конфіскацією, крім того, майна у випадках, передбачених пунктом "а" цієї статті".

27. Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року смертну кару було скасовано, а Верховна Рада України прийняла Закон України № 1483 від 22 лютого 2000 року про внесення змін до Кримінального кодексу України; смертна кара, як вид покарання за деякі злочини, була замінена довічним позбавленням волі. Зміни набрали чинності 29 березня 2000 року (див. детальні відомості в рішенні у справі "Рубан проти України" (Ruban v. Ukraine), заява № 8927/11, пункти 20-22, від 12 липня 2016 року).

В. Кримінальний кодекс України 2001 року

28. 05 квітня 2001 року Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний кодекс України, який набрав чинності 01 вересня 2001 року. Відповідні положення Кодексу у початковій редакції передбачали:

"1. Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість...".

"1. До осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі [на визначений строк], може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання...

2. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення...".

"1. Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині,- карається позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років.

2. Умисне вбивство... (1) двох або більше осіб;... (6) з корисливих мотивів;... (12) вчинене за попередньою змовою групою осіб;... карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна [у випадку], передбаченому пунктом 6 частини другої цієї статті".

С. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року

29. Кодекс 1960 року, чинний на момент передачі заявника, не передбачав жодної конкретної процедури виконання вироків іноземних держав. У статті 31 містилося загальне положення про міжнародне співробітництво, яке передбачало:

"Порядок зносин судів, прокурорів, слідчих і органів дізнання з відповідними установами іноземних держав, а також порядок виконання взаємних доручень визначається законодавством України і міжнародними договорами України".

D. Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року

30. Кодекс 2012 року містив окрему главу про міжнародну правову допомогу, яка передбачала, inter alia:

"... 2. Виконання покарання в Україні стосовно переданої особи, засудженої вироком суду іноземної держави, здійснюється згідно з кримінально-виконавчим законодавством України. Щодо засудженого, переданого для відбування покарання в Україні, настають такі самі правові наслідки, як і щодо осіб, засуджених в Україні за вчинення такого ж кримінального правопорушення.

3. До особи, переданої в Україну для подальшого відбування покарання, може бути застосовано умовно-дострокове звільнення, амністію або здійснено помилування у порядку, передбаченому законом...".

Е. Рішення Конституційного Суду України від 16 вересня 2021 року про перегляд вироку особі, караній на довічне позбавлення волі

31. Посилаючись, серед іншого, на практику Суду, Конституційний Суд України визнав неконституційною частину першу статті 81 Кримінального кодексу України (див. пункт 28), оскільки вона не передбачала застосування цієї статті до осіб, що відбували покарання у виді довічного позбавлення волі.

F. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 1-42/2004

32. У 2019 році Суд встановив порушення статті 3 Конвенції в рішенні у справі "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov v. Ukraine (no. 2)), заява № 41216/13, від 12 березня 2019 року, у зв’язку з наданою п. Петухову недостатньою медичною допомогою і неможливістю скоротити його покарання у виді довічного позбавлення волі. Пан Петухов домагався перегляду його справи у Верховному Суді на підставі рішення Суду. Велика Палата Верховного Суду залишила його заяву без задоволення. Зокрема, стосовно неможливості скоротити його покарання у виді довічного позбавлення волі Велика Палата Верховного Суду послалася на висновки Суду за статтею 46 Конвенції (див. цитату з рішення у справі "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov v. Ukraine (no. 2)), у пункті 40) і зазначила:

"78. В національному законодавстві України, як зазначив ЄСПЛ, існує суттєва законодавча прогалина, що стосується врегулювання можливості звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Однак, вдосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, внесення до них змін і доповнень є прерогативою законодавчої гілки влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Адже варто розрізняти повноваження щодо нормотворення, які належать саме законодавчому органу, та повноваження щодо правозастосування, що реалізуються судовими органами в процесі здійснення правосуддя.

79. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України [парламент України]...

80. З урахуванням тієї обставини, що на момент розгляду [справи] Великою Палатою Верховного Суду необхідних змін до національного законодавства на виконання рішення ЄСПЛ [у справі] "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov v. Ukraine (no. 2)) законодавчим органом не внесено, [і] порядок та умови перегляду призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі нормативно не визначені, Верховний Суд позбавлений можливості розглянути питання про перегляд призначеного покарання [пану] В.С. Петухову у виді довічного позбавлення волі, як про це просить заявник".

А. Конвенція про передачу засуджених осіб (Серія європейських договорів № 112)

33. Відповідні положення Конвенції передбачають:

"1. Компетентні органи влади держави виконання вироку:

(a) продовжують виконання вироку одразу або на основі судової чи адміністративної постанови згідно із положеннями статті 10; або

(b) визнають вирок з використанням судової або адміністративної процедури своєї держави і таким чином замінюють міру покарання, призначену в державі винесення вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством держави виконання вироку за такий самий злочин, згідно з положеннями статті 11.

...

3. Виконання вироку регулюється законодавством держави виконання вироку, і тільки ця держава має право приймати всі відповідні рішення...".

"1. У разі продовження виконання вироку держава виконання вироку дотримується характеру і тривалості покарання, призначеного державою винесення вироку.

2. Однак, якщо це покарання за своєю природою або тривалістю є несумісним із законодавством держави виконання вироку або якщо її законодавство цього вимагає, ця держава може на основі судової або адміністративної постанови співвіднести призначену міру покарання з покаранням чи заходом, передбаченим її власним законодавством за вчинення аналогічного злочину. За своїм характером таке покарання або такий захід повинні у міру можливості відповідати покаранню або заходу, призначеному у вироці для виконання. Покарання чи захід за своїм характером або своєю тривалістю не може бути більш суворим, ніж міра покарання, призначена в державі винесення вироку, і не може перевищувати максимальні строки позбавлення волі, передбачені законодавством держави виконання вироку".

"1. У випадку заміни вироку застосовуються процедури, передбачені законодавством держави виконання вироку. Замінюючи вирок, компетентний орган:

(a) повинен врахувати зроблені щодо фактів висновки, які ясно викладені або припускаються в рішенні, ухваленому державою винесення вироку;

(b) не може замінювати міру покарання, що передбачає позбавлення волі, грошовим штрафом;

(c) повинен зарахувати у строк покарання весь період, впродовж якого засуджена особа була позбавлена волі; і

(d) не повинен посилювати кримінальне покарання засудженої особи і не повинен вважати обов’язковими жодні мінімальні строки позбавлення волі, які законодавство держави виконання вироку може передбачати за вчинення злочину або злочинів …".

В. Додатковий протокол до Європейської Конвенції про передачу засуджених осіб (Серія європейських договорів № 167)

34. Відповідні положення Протоколу передбачають:

"1. Після отримання запиту від Держави винесення вироку, Держава виконання вироку може згідно з положеннями цієї статті погодитися на передачу засудженої особи без згоди цієї особи в тих випадках, коли вирок, винесений щодо останньої, або адміністративне рішення як результат вироку містить у собі наказ про висилку або депортацію, або ж будь-який інший захід, результатом якого є те, що такій особі більше не буде дозволено залишатися на території Держави винесення вироку після того, як вона буде звільнена з в’язниці...".

35. Заявник скаржився на те, що його покарання у виді довічного позбавлення волі, яке неможливо було скоротити, було несумісним зі статтею 3 Конвенції, яка передбачала:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

А. Прийнятність

36. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

37. Заявник посилався на практику Суду щодо несумісності покарання у виді довічного позбавлення волі, яке неможливо було скоротити, з вимогами статті 3 Конвенції (він посилався на рішення у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Vinter and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 66069/09 та 2 інші заяви, пункти 124-130, ЄСПЛ 2013 (витяги)) та висновки Суду стосовно того ж питання в українському контексті (він посилався на згадане рішення у справі "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov v. Ukraine (no. 2)), пункти 169-187). Заявник стверджував, що відсутність нормативно-правової бази стосовно застосування процедури умовно-дострокового звільнення до засуджених до довічного позбавлення волі була визнана Великою Палатою Верховного Суду у рішенні від 08 липня 2020 року перешкодою для розгляду українськими судами таких клопотань про умовно-дострокове звільнення (див. пункт 32). Він також доводив, що Рішення Конституційного Суду України від 16 вересня 2021 року, в якому відповідне положення Кримінального кодексу України було визнано неконституційним у частині, що не передбачала його застосування до осіб, які відбували покарання у виді довічного позбавлення волі, саме собою було недостатнім для вирішення проблеми за відсутності внесення подальших законодавчих змін з метою запровадження відповідної процедури та норм. Насамкінець, він стверджував, що подання клопотання про умовне звільнення на поруки в Угорщині не могло вважатися практичним і ефективним засобом юридичного захисту з низки причин, зокрема у зв’язку з фактом, що згідно з відповідним положенням Конвенції 1983 року Україна як держава виконання покарання була відповідальною за виконання його вироку (пункт 3 статті 9 Конвенції 1983 року, цитований у пункті 33).

38. Уряд доводив, що органи державної влади України лише виконували вирок угорських судів, а не вирішували питання про вину заявника. Уряд стверджував, що передача заявника відбулася згідно з іншими міжнародними договорами, а не за Конвенцією, і Суд не був компетентним розглядати відповідність передачі заявника згідно з цими договорами. Уряд також доводив, що українське законодавство не передбачало можливості для осіб, які відбували покарання у виді довічного позбавлення волі, клопотати про умовно-дострокове звільнення або амністію, але такі особи могли звернутися з клопотанням про помилування до Президента. Уряд стверджував, що заявник міг звернутися із заявою про умовне звільнення на поруки до органів державної влади Угорщини, чого він не зробив. Уряд також доводив, що ухвала про визнання вироку заявника в Україні не змінила покарання заявника, і Україна несла відповідальність тільки за спосіб виконання вироку заявника. Уряд стверджував про відсутність порушення прав заявника, гарантованих статтею 3 Конвенції.