Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Біро та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<…>), Голова,

Івана Джеліч (<…>),

Катержіна Шімачкова (<…>), судді,

та Вікторія Марадудіна (<…>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 16 червня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявами, поданими у різні дати, зазначені в таблиці у додатку, до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Про заяви було повідомлено Уряд України (далі - Уряд).

3. Заявник у справі № 77948/13 є громадянином Угорщини. Уряд Угорщини було поінформовано про його право вступити у справу. Він не повідомив Суд про своє бажання взяти участь у провадженні.

4. Перелік заявників і відповідні деталі заяв наведені в таблиці у додатку.

5. Заявники скаржилися на незаконне тримання під вартою, а також висунули інші скарги за положеннями Конвенції.

6. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

7. Заявники скаржилися, головним чином, на незаконне тримання їх під вартою. Вони посилалися, прямо або по суті, на пункт 1 статті 5 Конвенції, який передбачає:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;".

8. Суд повторює, що стаття 5 Конвенції разом зі статтями 2, 3 та 4 Конвенції гарантує основні серед фундаментальних прав, які захищають фізичну недоторканність особи, і тому важливість цієї статті є першочерговою. Її головною метою є запобігання свавільному або несправедливому позбавленню свободи (див. рішення у справі "Бузаджи проти Республіки Молдова" [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункт 84, ЄСПЛ 2016 (витяги), з подальшими посиланнями).

9. Коли постає питання про "законність" взяття під варту, у тому числі, чи було дотримано "порядок, встановлений законом", Конвенція по суті посилається на національне законодавство та встановлює зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріальних і процесуальних норм. Однак лише дотримання національного законодавства недостатньо: окрім того, пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, щоб будь-яке позбавлення свободи відповідало меті захисту особи від свавілля (див. рішення у справі "С., В. та А. проти Данії" [ВП] (S., V. and A. v. Denmark) [GC], заяви № 35553/12, № 36678/12 та № 36711/12, пункт 74, від 22 жовтня 2018 року з подальшими посиланнями).

10. У керівних справах, зазначених у таблиці в додатку, Суд уже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

11. Розглянувши всі надані йому матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо прийнятності та суті цих скарг. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тримання заявників під вартою не відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції.

12. Отже, ці скарги є прийнятними та свідчать про порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

13. У заявах № 77948/13 та № 23887/20 заявники висунули інші скарги, які також порушили питання за Конвенцією з огляду на відповідну усталену практику Суду (див. таблицю у додатку). Ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними. Розглянувши всі наявні у нього матеріали, Суд доходить висновку, що вони також свідчать про порушення Конвенції у контексті його висновків в рішеннях у справах "Тимошенко проти України" (Tymoshenko v. Ukraine), заява № 49872/11, пункти 286 і 287, від 30 квітня 2013 року, "Котій проти України" (Kotiy v. Ukraine), заява № 28718/09, пункт 55, від 05 березня 2015 року, та "Корбан проти України" (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункти 158-181, від 04 липня 2019 року.

14. У заяві № 10957/18 заявник також висунув іншу скаргу за пунктом 4 статті 5 Конвенції.

15. Суд розглянув цю скаргу та вважає, що у контексті всіх наявних у нього матеріалів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції вона не відповідає критеріям прийнятності, передбаченим статтями 34 та 35 Конвенції, та не виявляє жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї.

16. З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.

17. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

18. У заяві № 10957/18 заявник не подав вимог щодо справедливої сатисфакції, хоча йому було запропоновано зробити це. Отже, Суд вважає, що немає підстав присуджувати йому якусь суму у зв’язку з цим.

19. З огляду на наявні в нього документи та свою практику (див., зокрема, рішення у справі "Малик проти України" (Malyk v. Ukraine), заява № 37198/10, від 29 січня 2015 року) Суд вважає за доцільне присудити суми, зазначені у таблиці в додатку, іншим заявникам та відхиляє висунуті заявником у заяві № 77948/13 додаткові вимоги щодо справедливої сатисфакції.