Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Максименко проти України (№ 2)"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<…>), Голова,

Катержіна Шімачкова (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 45547/13), яку 09 липня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Російської Федерації-1 п. Сергій Іванович Максименко, 1972 року народження, що відбуває покарання у с. Темнівка (далі - заявник), якому була надана правова допомога представників п. М. Тарахкала і пані А. Козьменко - юристів, які практикують у м. Києві,

_______________

-1 Виправлено16 березня 2023 року: текст був "України"

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина, про скарги на стверджувану несправедливість кримінального провадження та на застосування кайданків до заявника у залі суду, а також визнати решту скарг у заяві - неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 08 вересня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Ця справа стосується скарг заявника за статтями 3 і 8 Конвенції на застосування до нього кайданків у залі суду та за пунктом 1 і підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції на порушення його прав на захист у кримінальному провадженні щодо нього.

2. 03 грудня 2001 року мертве тіло пана Л. було знайдено разом із скривавленою сокирою, яка лежала поруч. За фактом вчинення умисного вбивства було порушено кримінальну справу.

3. 20 лютого 2006 року працівники міліції повідомили слідчого прокуратури Яготинського району (Київської області), у провадженні якого знаходилася кримінальна справа, про причетність заявника до вбивства Л., оскільки на місці злочину були виявлені його відбитки пальців.

4. 14 березня 2006 року заявник, який на той момент відбував покарання у виді позбавлення волі на певний строк за вчинення декількох епізодів умисного вбивства, надав письмові зізнавальні показання, що вдарив Л. по голові обухом сокири, і навів деталі. Він дав зізнавальні показання працівнику установи виконання покарань. Заявник підтвердив свої показання 23 березня 2006 року під час допиту як свідка за відсутності захисника, а також під час подальшого розслідування та судового розгляду в Апеляційному суді Київської області в присутності захисника, якого 23 червня 2006 року призначили представляти його інтереси. При цьому він стверджував, що надав зізнавальні показання з власної волі.

5. 07 листопада 2006 року Апеляційний суд Київської області, засідаючи як суд першої інстанції, визнав заявника винним у скоєнні умисного вбивства та обрав йому покарання у виді довічного позбавлення волі. Він посилався, серед інших доказів, на зізнавальні показання заявника від 14 березня 2006 року та його показання як свідка від 23 березня 2006 року, в яких зазначалося, що він добровільно дав зізнавальні показання.

6. У своїй касаційній скарзі заявник, головним чином, оскаржував суворість обраного йому покарання. Він наполягав, що вбив Л. неумисно, і просив взяти до уваги надані ним з власної волі зізнавальні показання, а також його співпрацю з органами досудового розслідування та судом.

7. 22 лютого 2007 року Верховний Суд України за результатами засідання, на якому заявник не був представлений захисником, залишив його обвинувальний вирок без змін.

8. 20 грудня 2011 року Європейський суд з прав людини (далі - Суд) ухвалив рішення у першій справі заявника (див. рішення у справі "Максименко проти України" (Maksimenko v. Ukraine), заява № 39488/07), в якому він встановив порушення у зв’язку з ненаданням правової допомоги під час провадження у Верховному Суді України (див. пункт 7).

9. 27 листопада 2012 року Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) задовольнив клопотання заявника про перегляд його справи з огляду на рішення Суду 2011 року (див. пункт 8). Він скасував ухвалу Верховного Суду України від 22 лютого 2007 року та направив справу заявника на новий касаційний розгляд.

10. 14 лютого 2013 року ВССУ в присутності заявника та його захисника, п. Тарахкала, залишив вирок заявника без змін, внісши деякі зміни в обґрунтування, на підставі якого заявнику було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі. В ухвалі ВССУ зазначалося, що заявник не заперечував, що вбив Л., але просив, щоб під час ухвалення вироку суд взяв до уваги провокаційну поведінку Л. і надані заявником зізнавальні показання. ВССУ не розглянув в ухвалі подальшу скаргу на відсутність доступу до захисника на початковій стадії розслідування у 2006 році, подану захисником заявника у доповненні до касаційної скарги (addendum) від 2006 року та повторену у судовому засіданні. ВССУ, вочевидь, вважав, що цю скаргу було подано з порушенням процесуальних норм.

11. Згідно з твердженнями заявника під час засідання у ВССУ 14 лютого 2013 року його помістили у скляну кабіну, де він перебував у кайданках протягом усього судового засідання, тоді як засуджені в інших справах не були в кайданках. 20 травня 2013 року у відповідь на скаргу, подану захисником заявника у зв’язку з цим, начальник відповідного підрозділу конвоювання в загальних формулюваннях зазначив, що згідно з відповідною інструкцією засуджені до довічного позбавлення волі під час ухвалення вироку мали бути в кайданках.

12. Заявник скаржився за статтями 3 і 8 Конвенції на те, що під час відкритого судового засідання ВССУ 14 лютого 2013 року він перебував у скляній кабіні і в кайданках протягом трьох з половиною годин. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що остання скарга має розглядатися виключно за статтею 3 Конвенції.