Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Надточій проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

З огляду на:

заяву (№ 32899/13), яку 01 квітня 2013 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України, пані Зінаїда Сергіївна Надточій, 1928 року народження, яка проживала у м. Суми (далі - заявниця), та яку у Суді представляв п. М. Тарахкало - юрист, який практикує у м. Києві;

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 24 березня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується стверджувано незаконного та непропорційного позбавлення заявниці її майна всупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. 04 червня 2008 року Сумська міська рада (далі - Рада) в межах процесу приватизації безкоштовно надала заявниці земельну ділянку для будівництва житлового будинку. Вона планувала розпочати будівельні роботи протягом двох років, але не зробила цього, а натомість використовувала земельну ділянку переважно для городництва. З цієї причини у серпні 2011 року заступник прокурора Сумської області звернувся з цивільним позовом проти заявниці, вимагаючи визнати недійсним її право власності на земельну ділянку (далі - перше провадження). Він також доводив, що цільове використання земельної ділянки суперечило генеральному плану міста та порушувало право міста на будівництво багатоквартирної житлової забудови на цій земельній ділянці. Остаточним рішенням Апеляційного суду Сумської області від 09 лютого 2012 року було відмовлено у задоволенні позову прокурора на підставі того, що він не оскаржив рішення Ради від 04 червня 2008 року, а факт використання заявницею земельної ділянки для городництва не був підставою для позбавлення її ділянки. Пізніше в лютому 2012 року прокурор звернувся з другим позовом, цього разу проти Ради та заявниці, посилаючись на подібні підстави і також стверджуючи, що рішення Ради від 04 червня 2008 року не ґрунтувалося на детальному плані території та конкретних межах забудови (далі - друге провадження). 25 липня 2012 року рішенням Ковпаківського районного суду міста Суми, яке зрештою 18 січня 2013 року залишив без змін Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, було задоволено другий позов прокурора: визнано недійсним рішення Ради від 04 червня 2008 року та право власності заявниці на земельну ділянку, а земельну ділянку повернуто у власність територіальної громади. Зокрема, суди встановили, що під час ухвалення рішення про передачу земельної ділянки заявниці Рада не розробила детальний план території та конкретні межі забудови, тим самим не забезпечивши інтереси громади.

3. Заявниця скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що позбавлення її земельної ділянки не мало законної мети, оскільки на ній не було зведено багатоквартирної забудови; що всупереч принципу юридичної визначеності друге провадження, внаслідок якого її позбавили земельної ділянки, включало повторний розгляд питань, які були розглянуті в межах першого провадження, яке закінчилося ухваленням остаточного рішення; і вона не отримала жодного відшкодування шкоди, хоча була позбавлена земельної ділянки з вини органів державної влади.

4. 11 грудня 2016 року заявниця померла. Пані Н. Братушка, дружина племінника заявниці, повідомила Суд, що бажає підтримати заяву. З огляду на матеріальний характер порушених у справі питань та той факт, що у заповіті від 14 квітня 2016 року заявниця визначила пані Н. Братушку однією зі своїх спадкоємців, остання має законний інтерес у розгляді заяви замість покійної заявниці (див., серед інших джерел, рішення у справах "Лопез Рібалда та інші проти Іспанії" [ВП] (Lopez Ribalda and Others v. Spain) [GC], заяви № 1874/13 і № 8567/13, пункти 72 і 73, від 17 жовтня 2019 року, та "Максименко і Герасименко проти України" (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), заява № 49317/07, пункт 39, від 16 травня 2013 року). Тому Суд продовжить розгляд справи за її клопотанням.

5. Уряд висунув заперечення щодо зловживання правом на подання індивідуальної заяви у зв’язку з неповідомленням заявницею Суду, що у 2011 році стосовно її племінника, який був членом Ради у 2008 році, було порушено кримінальну справу за підозрою, inter alia, у шахрайському виділенні земельної ділянки заявниці.

6. Суд зазначає, що із самого початку заявниця надала йому матеріали, які містили інформацію про відповідне кримінальне провадження. Наскільки можна зрозуміти Уряд, він вказує на той факт, що заявниця не повідомила Суд про розвиток подій в цьому провадженні. Згідно з останніми зауваженнями сторін від лютого 2017 року воно досі тривало, а обвинувачення ще не було висунуто. Крім того, скарги заявниці стосувалися результатів цивільного провадження та судових рішень, які ґрунтувалися на підставах, не пов’язаних з кримінальним провадженням. Отже, не можна дійти висновку, що вона мала намір приховати яку-небудь істотну інформацію від Суду або "ввести" його в оману (див. рішення у справах "Г.І.Е.М.С.Р.Л. та інші проти Італії" [ВП] (G.I.E.M.S.R.L. and Others v. Italy) [GC], заява № 1828/06 та 2 інші заяви, пункти 173-175, від 28 червня 2018 року, та "Злічич проти Сербії" (<...>), заяви № 73313/17 і № 20143/19, пункти 56 і 57, від 26 січня 2021 року). З цього випливає, що заперечення Уряду має бути відхилено.

7. Суд також зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

8. Відповідні загальні принципи, передбачені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, застосовні до випадків позбавлення майна, як у цій справі, наведені, серед інших джерел, в рішенні у справі "Кривенький проти України" (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 41, 42 і 45, від 16 лютого 2017 року).

9. Насамперед Суд зазначає, що хоча питання, розглянуті у провадженнях, порушених на підставі двох позовів прокурора, мали багато подібного, вони не були ідентичними. Зокрема, на відміну від першого провадження, друге провадження містило додаткові питання, пов’язані з процесом, який призвів до ухвалення рішення Ради від 04 червня 2008 року. Питання розглянуті в цих провадженнях також не дублювалися настільки, щоб друге провадження можна було розглядати як повторний розгляд спору, вирішеного в першому провадженні, а тому і як порушення питання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Дечева та інші проти Болгарії" (Decheva and Others v. Bulgaria), заява № 43071/06, пункти 53-58, від 26 червня 2012 року).