Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Лисюк проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (<...>), Голова,

Мартіньш Мітс (<...>),

Ганна Юдківська (<...>),

Стефані Моро-Вікстром (<...>),

Лятіф Гусейнов (<...>),

Ладо Чантурія (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Віктор Соловейчік (<...>), Секретар секції,

з огляду на:

заяву (№ 72531/13), яку 14 листопада 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Леонід Васильович Лисюк (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 07 вересня 2021 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скарг заявника за пунктом 1 статті 6 та статтею 8 Конвенції на незаконний запис його розмов у межах проведення негласних слідчих дій і подальше використання цих записів як доказу у кримінальному провадженні щодо нього у зв’язку з одержанням хабара. Він також висунув інші скарги у зв’язку з цим кримінальним провадженням.

2. Заявник народився у 1956 році та проживає у м. Радомишлі. Заявника представляв п. А.С. Киченок - юрист, який практикує у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. Заявник, на момент подій начальник державної виконавчої служби у Радомишльському районі Житомирської області, був визнаний винним в одержанні хабара за двома окремими епізодами. У цій справі ключові скарги заявника стосуються визнання його винним за другим епізодом, хоча його скарга щодо допиту свідків також стосується першого епізоду (див. пункт 57). Відповідні події, як вони наведені у вироку суду першої інстанції (див. пункт 21), розгорталися таким чином.

6. Стосовно першого епізоду заявник, на прохання директора підприємства "K" А.Р., вжив заходів для запобігання продажу активів підприємства на прилюдних торгах, підробивши документи, які підтверджували сплату підприємством заборгованості перед проведенням прилюдних торгів. В обмін на цю послугу у травні 2006 року заявник одержав від А.Р. хабар.

7. Стосовно другого епізоду: у березні 2006 року заявник вимагав від директора підприємства "П." О.Л. хабар в обмін на свою допомогу з врегулюванням питання стягнення заборгованості з підприємства "П." на користь різних кредиторів, шляхом оцінки вартості та продажу майнових активів підприємства у вигідний для О.Л. спосіб. Один хабар був переданий у квітні 2006 року. Пізніше заявник вимагав ще один, і у січні 2007 року О.Л. звернувся із заявою до працівників міліції. Вочевидь, працівники міліції отримали від голови Апеляційного суду Житомирської області (далі - апеляційний суд) дозвіл на прослуховування стаціонарного телефону в кабінеті заявника (див. пункт 17) та надали О.Л. помічені банкноти. 24 січня 2007 року працівники міліції записали телефонну розмову заявника з О.Л. 26 січня 2007 року заявник відвідав О.Л. у його будинку, звідки забрав помічені банкноти. Події у будинку О.Л. були записані на відеокамеру. Коли заявник вийшов з будинку О.Л., до нього підійшли працівники міліції, він спробував втекти і викинути помічені банкноти, але вони були виявлені на землі біля нього. Заявника затримали.

8. 10 лютого 2007 року слідчий склав протокол огляду предметів (прослуховування) аудіозапису, зробленого 24 січня, а також аудіо- та відеозаписів, зроблених 26 січня 2007 року. Відповідно до протоколу:

(i) під час телефонної розмови 24 січня 2007 року заявник та О.Л. обговорили передачу грошових коштів заявнику з незрозумілих причин, можливу зустріч і різні ділові питання. Невідомо, чи проводилася ця розмова по стаціонарному телефону Державної виконавчої служби України (див. пункт 17) чи по іншій лінії зв’язку; та

(ii) 26 січня 2007 року заявник у будинку О.Л. запропонував забезпечити захист підприємства та майна О.Л.; згодом він отримав пачку банкнот від О.Л.

9. 24 квітня 2007 року розслідування було закінчено, і справу було направлено на розгляд до суду.

10. Справу заявника розглянув суддя З. Малинського районного суду, як суддя суду першої інстанції.

11. Заявник не визнав свою вину і відмовився давати показання, аргументуючи це відсутністю доказів проти нього, зокрема, незаконним отриманням аудіо- та відеозаписів.

12. Під час судового розгляду були допитані всі відповідні свідки. Було зроблено аудіозапис їхніх показань.

13. 27 листопада 2007 року суд першої інстанції визнав заявника винним; однак 19 лютого 2008 року апеляційний суд скасував цей вирок і направив справу на новий розгляд у той же суд іншим складом суду.

14. Новий розгляд справи розпочав суддя М. У січні 2009 року справу передали судді Я., оскільки строк повноважень попереднього судді закінчився, а в листопаді 2010 року - судді Т. у зв’язку з тривалою хворобою судді Я. Кожен новий суддя проводив повторне дослідження доказів і допит свідків. Засідання призначалися через регулярні проміжки часу. Деякі з таких перерв між засіданнями тривали більше двох місяців, наприклад:

(i) в кінці засідання, проведеного 01 липня 2009 року, наступне засідання було призначено на 01 жовтня 2009 року; і

(ii) 16 травня 2011 року наступне засідання було призначено на 18 серпня 2011 року.

15. Суддя Я. повторно допитав усіх відповідних свідків, доклавши значних зусиль для їхнього виклику та забезпечення їхньої явки у судові засідання. Зокрема, він ухвалив окрему постанову, адресовану начальнику обласного управління міліції, в якій зазначив, що працівники міліції не дотрималися свого обов’язку виконувати судові постанови про привід свідків до суду.

16. Задовольнивши заяву заявника, 28 квітня 2010 року суд першої інстанції звернувся до апеляційного суду із запитом про надання інформації, чи надавався судом дозвіл на прослуховування розмов заявника у 2006 році - січні 2007 року.

17. 05 травня 2010 року апеляційний суд відповів, що вся інформація стосовно прослуховування стаціонарного телефону відділу Державної виконавчої служби України, начальником якого раніше був заявник, зберігалася у відповідному оперативному підрозділі міліції, який проводив прослуховування.

18. Під час повторного дослідження доказів суддею Т., якому передали розгляд справи, усі відповідні свідки були повторно допитані, за винятком зазначених у наступному пункті.

19. О.Л. з’явився у судове засідання 21 лютого 2011 року. Згідно з наданими Урядом документами під час цього судового засідання його допитали. Проте суд першої інстанції зазначив у вироку, що О.Л. відмовився повторювати свої попередні показання у суді і попросив натомість посилатися на його показання, надані під час досудового розслідування. Того ж дня О.Л. подав до суду заяву з клопотанням прийняти його попередні показання у справі та більше не викликати у судове засідання. Згідно з інформацією Уряду того ж дня заявник звернувся до суду з клопотанням про оголошення попередніх показань організаторів прилюдних торгів К.П. і Т.М., а також його колишніх підлеглих І.П. (у зв’язку з першим епізодом - див. пункт 22) і Т.Б. (у зв’язку з другим епізодом - див. пункт 23).

20. Під час цього засідання заявника звільнили з-під варти.

21. 19 грудня 2011 року суд першої інстанції визнав заявника винним у зловживанні службовим становищем, одержанні хабара і підробці документів та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки і двадцяти чотири дні.

22. Стосовно першого епізоду суд першої інстанції посилався на показання А.Р. (див. пункт 6), а також на інші показання та задокументовані докази, в тому числі показання трьох свідків, зазначених у пункті 19.

23. Стосовно другого епізоду суд першої інстанції посилався на:

(i) показання О.Л., надані ним під час досудового розслідування, в яких він описав відповідні події (див. пункт 7). У своєму вироку суд першої інстанції зазначив, що О.Л. з’явився у судове засідання під час нового розгляду справи, але відмовився давати показання, заявивши, що уже надав показання під час досудового розслідування, за згодою всіх сторін суд оголосив показання, надані ним під час досудового розслідування;

(ii) показання водія О.Л., який засвідчив, що дізнався про вимагання заявником хабара від О.Л., що відвозив О.Л. на зустрічі із заявником, а також, що бачив, як О.Л. готував готівкові кошти нібито для надання хабарів;

(iii) показання сусіда О.Л., який бачив заявника в будинку О.Л. в день його затримання;

(iv) показання понятих, присутніх під час помічення готівкових коштів для використання їх як хабара та під час виявлення готівкових коштів на землі недалеко від місця затримання заявника, протоколи та рапорти працівників міліції, що підтверджували ці показання;

(v) результати судово-хімічної експертизи, що засвідчували однаковий компонентний склад маркувальної речовини на готівкових коштах, піджаку заявника та змивами з його рук;

(vi) аудіо- та відеозаписи, зроблені у будинку О.Л. 26 січня 2007 року (див. пункт 8);

(vii) показання, надані колишніми підлеглими заявника (у тому числі Т.Б.), що заявник виявляв особистий інтерес у виконавчому провадженні стосовно О.Л. Зокрема, вони засвідчили, що у січні 2007 року заявник неодноразово наказував закрити виконавче провадження щодо підприємства О.Л. у зв’язку з переданням всіх активів О.Л., і запевняв їх, що особисто вирішуватиме питання, пов’язані з будь-якими відповідними судовими спорами.

24. Стосовно тверджень заявника про порушення закону органами досудового розслідування у різні моменти, у тому числі під час проведення "незаконно записів відео та аудіо", суд прийняв їх до уваги, вважаючи, що "вони не знайшли свого підтвердження у суді".

25. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що суд першої інстанції неправильно оцінив докази та тлумачив норми національного законодавства, і цим вчинив злочин, як і особи, які дали показання проти нього. Він детально описав, чому вважав, що саме вони, а не він, порушили закон. Він подав велику кількість матеріалів без опису змісту чи короткого викладу основних моментів.

На 100 сторінці апеляційної скарги (із загальної кількості у 118 сторінок) заявник поскаржився на те, що аудіо- та відеозаписи від 26 січня 2007 року та аудіозапис телефонної розмови від 24 січня 2007 року були зроблені із порушенням національного законодавства і за відсутності дозволу суду, а тому відповідні докази були недопустимими. Він посилався на частину другу статті 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" (див. пункт 32). Він вказав, що згідно з інформацією апеляційного суду (див. пункт 17) дозвіл було надано лише на прослуховування стаціонарного телефону у відділі Державної виконавчої служби України, де працював заявник, а не на аудіо- та відеозапис розмови 26 січня 2007 року у будинку О.Л. Таким чином, цей останній доказ був недопустимим.

26. 09 жовтня 2012 року апеляційний суд вніс зміни до вироку суду першої інстанції, закривши провадження за всіма обвинуваченнями, окрім одержання хабара, у зв’язку із закінченням строків давності, та залишив без змін обвинувальний вирок у частині щодо одержання хабара за обома епізодами. Апеляційний суд вважав, що доказів для підтвердження обвинувального вироку достатньо, а "досудове слідство і суд не допустили істотних порушень кримінально-процесуального кодексу, що тягнуть скасування вироку суду".

27. 16 травня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без задоволення касаційну скаргу заявника, в якій заявник виклав по суті ті самі аргументи у такому ж великому об’ємі; суд залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій, не встановивши ознак незаконності. Не посилаючись конкретно на записи розмов, касаційний суд зазначив, що стверджувані "порушення вимог кримінально-процесуального закону, на які посилається у своїй скарзі засуджений, не є істотними, а тому не можуть бути підставами для скасування або зміни постановлених у справі рішень".

28. Стаття 55 гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб, а стаття 56 гарантує кожному право на відшкодування шкоди, завданої їхніми незаконними діями та рішеннями.

29. Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України 1960 року суди були уповноважені виносити окрему ухвалу, якою звертали увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені у конкретній справі факти порушення закону, причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, і вимагали вжиття відповідних заходів (стаття 23-2). Суди апеляційної та касаційної інстанцій також мали повноваження виносити такі окремі ухвали (статті 380 та 400-2).

30. Інші відповідні положення Кодексу наведені в рішенні у справі "Берлізев проти України" (Berlizev v. Ukraine), заява № 43571/12, пункти 21-26, від 08 липня 2021 року, ще не набуло статусу остаточного).

31. Стаття 2 Закону України "Про відшкодування шкоди" 1994 року (Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду") передбачає можливість вимагати відшкодування шкоди, завданої громадянинові. діями органів досудового розслідування, у випадку виправдання чи закриття кримінальної справи з "реабілітуючих" підстав. Крім того, з 01 січня 2006 року перелік випадків, в яких виникало право на відшкодування шкоди, розширився у зв’язку з включенням такого пункту:

"(1-1) [В]становлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови суду про повернення [кримінальної справи] на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд) факту незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування [чи] судового розгляду кримінальної справи обшуку [та] виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права [чи] незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;".

32. Частина друга статті 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" (у редакції, чинній на момент подій) передбачала, що використання технічних засобів одержання інформації під час оперативно-розшукової діяльності мало проводитися за рішенням суду.

33. Стаття 9 Закону передбачає обов’язок підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, відшкодувати шкоду, завдану їхньою діяльністю, у випадках порушення останніми прав і свобод людини.

34. Заявник скаржився на порушення його прав у зв’язку із записом його розмов 24 та 26 січня 2007 року. Він посилався на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

А. Доводи сторін

1. Уряд

35. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав ефективні національні засоби юридичного захисту. Зокрема, він не звернувся з позовом проти працівників міліції стосовно відшкодування шкоди на підставі Закону України "Про відшкодування шкоди". Уряд також доводив, що статті 55 і 56 Конституції України та стаття 9 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" передбачали можливість оскарження дій органів досудового розслідування до національних судів (див. пункти 28 і 33). Оскільки заявник не скористався доступними засобами юридичного захисту, шестимісячний строк мав обрахуватися з дати вчинення відповідної дії, а саме: складання протоколу огляду предметів 10 лютого 2007 року (див. пункт 8).

36. Крім того, Уряд стверджував, що втручання в кореспонденцію заявника було законним, оскільки ґрунтувалося, зокрема, на статті 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність". Втручання мало винятковий і тимчасовий характер.

2. Заявник

37. Заявник стверджував про вичерпання ним усіх доступних національних засобів юридичного захисту. Лише порушення кримінальної справи могло бути ефективним засобом юридичного захисту у зв’язку зі стверджуваним порушенням права на приватність. Заявник висував твердження про здійснення незаконного запису його розмов упродовж кримінального провадження, у тому числі у своїх апеляційних і касаційних скаргах.

38. Стосовно суті справи заявник стверджував про відсутність правових підстав для втручання і, такими чином, про порушення статті 8 Конвенції.

В. Оцінка Суду

1. Прийнятність

(а) Прийнятність скарги щодо запису телефонної розмови 24 січня 2007 року

39. Суд не вбачає за необхідне розглядати заперечення Уряду стосовно цієї частини скарги, оскільки вважає, що у будь-якому випадку заявник не висунув небезпідставну скаргу за статтею 8 Конвенції стосовно запису його телефонної розмови 24 січня 2007 року у зв’язку з відсутністю чіткого пояснення від заявника, чи проводилася ця розмова по стаціонарному телефону, який прослуховувався згідно з дозволом апеляційного суду, чи по іншій лінії телефонного зв’язку, на яку цей дозвіл не поширювався (див. пункти 8 і 17). Звідси випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

(b) Прийнятність скарги щодо запису розмови в будинку О.Л. 26 січня 2007 року

40. В рішенні у справі "Волохи проти України" (Volokhy v. Ukraine), заява № 23543/02, пункт 59, від 02 листопада 2006 року), в якій відповідні події відбулися у період з 1996 по 2004 рік, Суд встановив, що подання позову на підставі Закону України "Про відшкодування шкоди", в принципі, могло бути ефективним національним засобом юридичного захисту для осіб, які постраждали від заходів спостереження. Однак Суд встановив, що згідно з фактами вказаної справи подавання такого позову не могло виконувати функцію ефективного засобу юридичного захисту для заявників, які не були обвинуваченими у відповідній кримінальній справі. На момент подій Закон України "Про відшкодування шкоди" передбачав відшкодування шкоди лише у випадку виправдувального вироку суду або закриття кримінальної справи з "реабілітуючих" підстав.

41. Після постановлення згаданого рішення у справі "Волохи проти України" (Volokhy v. Ukraine) до Закону України "Про відшкодування шкоди" було внесено зміни, які прямо передбачали право на відшкодування шкоди навіть у таких випадках, як у цій справі, коли не було ухвалено виправдувального вироку суду або закрито кримінальну справу, проте коли слідчі або негласні дії працівників міліції (далі - оперативно-розшукові заходи) були визнані незаконними рішенням суду, крім ухвали чи постанови суду про повернення справи на додаткове розслідування чи на новий судовий розгляд судом нижчої інстанції (див. рішення у справі "Орловський проти України" (Orlovskiy v. Ukraine), заява № 12222/09, пункти 50 та 55-61, від 02 квітня 2015 року, а також пункт 31).

42. У цій справі заявник скаржився на незаконність заходів спостереження і порушував питання їхньої стверджуваної протиправності у судах, які розглядали його кримінальну справу; ці суди, у тому числі суди апеляційної та касаційної інстанцій, мали повноваження розглянути це питання та винести, окремо від своїх рішень по суті кримінальної справи, ухвалу, якою могли вказати на будь-яку незаконність таких заходів спостереження (див. пункт 29 та рішення у справі "Берлізев проти України" (Berlizev v. Ukraine), заява № 43571/12, пункт 33, від 08 липня 2021 року). Насправді суд першої інстанції дійсно виніс таку ухвалу стосовно виклику свідків у судове засідання (див. пункт 15). В якості альтернативи національні суди могли встановити таку незаконність у своїх рішеннях по суті кримінальної справи, як-от у вироку суду.

43. Така окрема ухвала, якби вона була винесена у зв’язку з відповідними заходами спостереження, або ж рішення по суті кримінальної справи, в якому б визнавалася незаконність таких заходів, становили б підставу для подання позову відповідно до Закону України "Про відшкодування шкоди" (див. згадане рішення у справі "Орловський проти України" (Orlovskiy v. Ukraine), пункти 14 і 58, та рішення у справі "Тихонов проти України" (Tikhonov v. Ukraine), заява № 17969/09, пункти 22 і 39, від 10 грудня 2015 року).

44. Суд уже зауважував в рішенні у справі "Лелюк проти України" (Lelyuk v. Ukraine), заява № 24037/08, пункт 39, від 17 листопада 2016 року), що отримання судового рішення, яким було визнано незаконність дії, становило перший крок двоетапної системи засобів юридичного захисту згідно із Законом України "Про відшкодування шкоди", а другий крок полягав у поданні позову про відшкодування шкоди. Хоча рішення у справі "Лелюк проти України" (Lelyuk v. Ukraine) стосувалося тверджень про незаконне тримання під вартою, наведені міркування мають однакову силу у зв’язку зі стверджуваною незаконністю заходів спостереження.

45. З цього випливає, що, порушивши у своїх апеляційній і касаційній скаргах у кримінальній справі питання стверджуваної незаконності заходів спостереження, заявник використав національний засіб юридичного захисту, який, в принципі, був ефективний як перший крок двоетапного механізму визнання порушення та відшкодування шкоди. Заявник не міг зробити другий крок, звернутися до цивільних судів з позовом про відшкодування шкоди, оскільки суди, які розглядали кримінальну справу, не винесли окремої ухвали, якою б визнали незаконність заходів спостереження, і не визнали цей факт у будь-якому зі своїх рішень по суті кримінальної справи.

46. Суд зауважує, що подана заявником до Суду скарга обмежується стверджуваною незаконністю здійснення запису з точки зору національного законодавства. Не ставилося під сумнів, що в контексті кримінального провадження щодо заявника національні суди могли розглянути цю скаргу та визнати наявність такої незаконності, якби вони її встановили (див., для порівняння, рішення у справі "Балтеану проти Румунії" (<...>), заява № 142/04, пункт 37, від 16 липня 2013 року, та, в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Сігурдур Ейнарссон та інші проти Ісландії" (<...>), заява № 39757/15, пункт 123, від 04 червня 2019 року з подальшими посиланнями). Таким чином, заявник вичерпав доступні йому за обставин цієї скарги національні засоби юридичного захисту. Перебіг шестимісячного строку почався з дати ухвалення остаточного рішення у його кримінальній справі, з 16 травня 2013 року (див. пункт 27).

47. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту та дотримання шестимісячного строку.

48. Ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

49. Відповідні принципи практики Суду наведені в згаданому рішенні у справі "Берлізев проти України" (Berlizev v. Ukraine), пункти 38 і 39 (ще не набуло статусу остаточного).

50. Перше питання, що виникає, полягає у тому, чи було втручання в права заявника за статтею 8 Конвенції. Працівники міліції здійснювали запис розмови у будинку О.Л. Можна припустити, що ця дія проводилася за згодою О.Л., хоча конкретна інформація щодо цього у матеріалах справи відсутня.

51. З огляду на той факт, що запис був організований та здійснений за участю органів державної влади, а у цій справі - безпосередньо ними, він підпадає під дію статті 8 Конвенції, навіть якщо здійснювався у приватному приміщенні за згодою або на запрошення власника приватного приміщення (див. рішення у справі "Ван Вондель проти Нідерландів" (Van Vondel v. the Netherlands), заява № 38258/03, пункти 47-50, від 25 жовтня 2007 року).

52. Отже, було втручання органів державної влади у приватне життя заявника у розумінні статті 8 Конвенції.

53. Заявник стверджував, що запис його розмов у будинку О.Л. 26 січня 2007 року був здійснений працівниками міліції без дозволу суду. Хоча він порушив це питання у скаргах до національних судів, у матеріалах справи відсутня конкретна відповідь на це твердження, і Уряд не оскаржив його у своїх зауваженнях. Отже, у Суду немає іншого вибору, як визнати, що працівники міліції здійснили запис без дозволу суду.