Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Алієв проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<...>), Голова,

Йован Ілієвський (<...>),

Арнфінн Бордсен (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 78228/14), яку 10 грудня 2014 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Азербайджану п. Самід Аяддін огли Алієв (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скаргу за статтею 8 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

рішення Уряду Азербайджану не використовувати своє право брати участь у цій справі,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 20 травня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скарги заявника на те, що рішення про скасування дозволу на імміграцію у зв’язку зі скасуванням рішення про оформлення набуття громадянства України його матір’ю, а також про видворення його з України та заборону в’їзду в Україну суперечили вимогам статті 8 Конвенції.

2. Заявник народився 17 жовтня 1987 року та проживає у м. Кривий Ріг. Заявника представляв п. С.Г. Якименко - юрист, який практикує у м. Кривий Ріг.

3. Уряд України представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. У 2007 або 2008 році батьки та брат заявника переїхали з Азербайджану, громадянами якого вони були, до України.

6. 28 квітня 2008 року українські органи влади прийняли рішення про оформлення набуття громадянства України матір’ю заявника на тій підставі, що її брат проживав в Україні у 1991 році до проголошення її незалежності (див. відповідне положення Закону України "Про громадянство України" в пункті 24).

7. Точна дата прибуття заявника до України не вказана. Згідно з його твердженнями він приїхав у 2008 році. Згідно з рішенням національного суду в провадженні у справі про визнання батьківства (див. пункт 17) він проживав зі співмешканкою в Україні з 2006 року.

8. 02 липня 2009 року заявник отримав посвідку на постійне проживання як син громадянки України.

9. 29 червня 2010 року українські органи влади скасували рішення про оформлення набуття громадянства матір’ю заявника, встановивши, що вона не відмовилася від громадянства Азербайджану у термін, встановлений Законом України "Про громадянство України". Вона оскаржила це рішення, але 29 квітня 2011 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд (далі - окружний суд) та 18 грудня 2012 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд (далі - апеляційний суд) відмовили у задоволенні її скарг.

10. 23 липня 2010 року орган міграційної служби вирішив, що заявник перебував в Україні нелегально з посвідкою на постійне проживання, виданою на підставі документів (тобто документів про громадянство матері), які втратили чинність. Діючи згідно із Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (див. пункт 23), орган державної влади прийняв рішення про видворення заявника з України і повідомив його про обов’язок виїхати протягом тридцяти днів, інакше він підлягатиме видворенню у примусовому порядку (останній захід так і не було здійснено). Цим же рішенням була накладена п’ятирічна заборона на повторний в’їзд заявника.

11. 02 серпня 2010 року органи державної влади скасували дозвіл на імміграцію заявника у зв’язку з отриманням такого дозволу на підставі документів, які втратили чинність (див. відповідне положення Закону України "Про імміграцію", стаття 12, пункт 26).

12. Заявник оскаржив рішення від 23 липня та 02 серпня 2010 року до окружного суду. Суд зупинив їхнє виконання на час розгляду справи.

13. У судах заявник, головним чином, стверджував, що стаття 12 Закону України "Про імміграцію" не могла бути підставою для скасування його дозволу, оскільки на момент його отримання документи про громадянство його матері були чинними і лише згодом скасовані. Коли він отримував дозвіл, він не міг передбачити, що його мати не дотримається дворічного терміну відмовитися від первісного громадянства (див. відповідне положення Закону України "Про громадянство України", пункт 24). У будь-якому випадку заявник не міг нести відповідальність за будь-яке вчинене його матір’ю порушення закону. Отже, ці рішення порушували принцип правової визначеності.

14. 17 квітня 2013 року окружний суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявника, визнавши оскаржувані рішення правомірними. 04 лютого та 30 жовтня 2014 року апеляційний суд і Вищий адміністративний суд України відповідно залишили без змін постанову окружного суду. Суди встановили, що рішення про скасування дозволу на імміграцію відповідало статтям 12 і 13 Закону України "Про імміграцію" (див. пункти 26 і 27), оскільки рішення про оформлення набуття громадянства матір’ю заявника було скасовано і його законність була встановлена адміністративними судами (див. пункт 9). Щодо рішення про видворення, то воно відповідало статті 32 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (див. пункт 23): зокрема, суди зазначили, що у своїй практиці Вищий адміністративний суд України розтлумачив "грубе порушення законодавства", яке виправдовувало видворення згідно з цими положеннями, як таке, що охоплювало також перебування в Україні без дійсного документа про дозвіл на проживання, що, на їхню думку, мало місце у справі заявника.

15. Окружний суд також зазначив, що у 2013 році заявник отримав право на імміграцію як батько доньки з громадянством України (див. пункт 18). Однак цей факт не вплинув на законність оскаржуваних рішень.

16. 29 липня 2011 року народилася донька заявника. Вона та її матір, співмешканка заявника, є громадянами України. Донька носить прізвище та по батькові заявника.

17. Мати дитини звернулася з позовом про визнання батьківства заявника. Заявник визнав батьківство у суді. Рішенням від 02 грудня 2011 року Центрально-Міський районний суд міста Кривого Рогу визнав батьківство заявника. При цьому на підставі стверджуваних матір’ю та визнаних заявником фактів суд зазначив, що вони спільно проживали "з червня 2006 року по червень 2011 року".

18. 05 березня 2013 року заявник подав заяву про отримання дозволу на імміграцію на підставі народження доньки. 18 червня 2013 року було надано такий дозвіл з терміном дії до 18 червня 2014 року.

19. 22 травня 2014 року на цих підставах заявник подав заяву про отримання посвідки на постійне проживання. 19 червня 2014 року Державна міграційна служба України у Дніпропетровській області відмовила у видачі посвідки у зв’язку з невиконанням заявником рішення про видворення від 23 липня 2010 року (див. пункт 10) і заборону на повторний в’їзд. 22 жовтня 2015 року окружний суд задовольнив позов заявника у зв’язку зі спливом на момент розгляду справи судом п’ятирічного терміну заборони, скасував рішення Державної міграційної служби України про відмову у видачі посвідки та зобов’язав її повторно розглянути це питання. У матеріалах справи відсутня інформація про подальший хід цього провадження.

20. 22 липня 2010 року на тій же підставі органи міграційної служби також скасували дозвіл на імміграцію брата заявника. Він оскаржив це рішення.

21. 17 грудня 2013 року апеляційний суд визнав незаконним рішення про скасування дозволу. Суд аргументував це тим, що стаття 12 Закону України "Про імміграцію" (див. пункт 26) не могла бути підставою для скасування дозволу на імміграцію брата заявника, оскільки на момент видачі дозволу документи, на підставі яких він був виданий (документи про громадянство його матері), були чинними. Невідомо, чи була подана апеляційна скарга на цю постанову.

22. 25 жовтня 2013 року батьки заявника та 01 квітня 2014 року його брат отримали нові посвідки на постійне проживання. Підстави, на яких вони були видані, невідомі.

23. Частина друга статті 32 Закону передбачала, що іноземці та особи без громадянства (далі - іноземці) могли бути видворені за межі України у разі "грубого порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". Щодо тлумачення цього терміну у практиці Вищого адміністративного суду України див. пункт 14. Частина перша статті 32 передбачала, що у випадку видворення іноземцям могло бути заборонено в’їзд в Україну строком до п’яти років.

24. Стаття 8 передбачає, що іноземні громадяни, які самі проживали до 24 серпня 1991 року (дата проголошення незалежності України) на території України або чиї діти, брати чи сестри та батьки проживали там на той момент, можуть отримати громадянство України шляхом звернення із заявою за умови надання ними зобов’язання припинити іноземне громадянство. Потім особи, які реалізують це право, повинні протягом двох років подати до компетентного органу влади документ, виданий відповідною іноземною державою, який підтверджує, що вони дійсно відмовилися від свого іноземного громадянства.

25. Стаття 4 передбачає систему квот імміграції, що встановлюються Кабінетом Міністрів України щороку по категоріях іммігрантів, та передбачає, що дітям і батькам громадян України дозволи на імміграцію надаються поза квотами.

26. Пункт 1 статті 12 Закону передбачає як одну з підстав скасування дозволу на імміграцію встановлення того, що його було надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, "що втратили чинність".

27. Стаття 13 передбачає, що особи, стосовно яких прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинні виїхати з України протягом тридцяти днів, а якщо вони цього не зроблять, то підлягатимуть видворенню.

28. Однак, якщо особа оскаржує рішення про скасування дозволу до суду, рішення про її видворення не може бути прийнято, поки апеляційний суд не залишить без змін рішення суду першої інстанції, або особа не вирішить не подавати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, яким залишено без змін рішення про скасування дозволу.

29. Пункт 4 глави 1 розділу III Правил державної реєстрації актів цивільного стану (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5) передбачає, що іноземні громадяни, які бажають зареєструвати шлюб в Україні, повинні пред’явити документ, що підтверджує законність їхнього перебування в Україні.