Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Удовенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Лятіф Гусейнов (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву, яку 24 червня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Павло Павлович Удовенко (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скаргу на перешкоджання заявнику у здійсненні його права на подання заяви за статтею 34 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 11 лютого 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується питань, порушених за статтею 34 Конвенції, щодо побачень захисника та клієнта наодинці в установі виконання покарань і заборони обміну документами між заявником та його захисником під час цих побачень, а також відмови адміністрації установи виконання покарань надати матері заявника, що також була його представником, копії документів з особової справи заявника, які він мав намір надіслати до Суду.

2. Заявник народився у 1966 році та проживає у м. Ялті.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. 19 вересня 2017 року заявник повідомив Суд, що 29 квітня 2016 року він змінив своє прізвище з Удовенко на Гордєєв. Суд вирішив продовжити розгляд заяви під назвою "Удовенко проти України" (див. рішення у справі "Шачашвілі проти Німеччини" [ВП] (Schatschaschwili v. Germany) [GC], заява № 9154/10, пункт 2, ЄСПЛ 2015). 06 листопада 2017 року заявнику було надано право самостійно представляти свою справу.

5. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

6. 21 березня 2006 року заявника затримали за підозрою у вчиненні низки насильницьких злочинів щодо двох його колишніх подруг.

7. 02 березня 2007 року Ялтинський міський суд визнав заявника винним у катуванні, вимаганні, грабежі, залякуванні свідків і незаконному заволодінні офіційними документами та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк десять років.

8. 15 травня 2007 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим (далі - апеляційний суд) залишив вирок заявника без змін.

9. 20 січня 2009 року Верховний Суд України скасував ухвалу апеляційного суду та направив справу заявника на новий апеляційний розгляд.

10. 04 червня 2009 року апеляційний суд залишив вирок заявника без змін.

11. 16 вересня 2010 року Верховний Суд України закрив справу щодо заявника у частині стосовно залякування свідків і незаконного заволодіння офіційними документами, а решту вироку залишив без змін.

12. 01 лютого 2016 року заявник був звільнений, відбувши покарання.

13. 03 лютого 2008 року заявник прибув до Бердичівської виправної колонії № 70 у Житомирській області (далі - колонія), де він мав відбувати покарання. Він мав із собою близько тисячі сторінок документів, пов’язаних з різними провадженнями. За результатами згодом проведеної прокуратурою області перевірки на національному рівні (див. далі) було встановлено, що охоронці колонії вилучили документи та долучили їх до особової справи заявника, оскільки у заявника була більша кількість документів, ніж максимально дозволена для зберігання при собі - десять примірників. Заявник був поінформований, що йому буде надано доступ до документів за заявою, якщо він потребуватиме їх для підготовки заяви до Європейського суду з прав людини.

14. 12 лютого 2008 року адміністрація колонії повернула заявнику сорок документів. Він не звертався зі ще однією заявою про отримання документів, оскільки згідно з його твердженнями це була максимальна кількість документів, яку він міг отримати.

15. 03 липня 2008 року начальник колонії завірив довіреність, підписану заявником, якою мати заявника призначалася його представником у різних органах державної влади та Суді.

16. 18 та 22 серпня 2008 року начальник колонії надсилав листи матері заявника у відповідь на її письмові заяви про отримання документів з особової справи заявника, які мали бути надіслані до Суду. Він відмовився надати ці документи, оскільки згідно з його твердженнями процес копіювання документів, передбачений пунктом 92 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (див. пункт 30), не був остаточно врегульований. Зокрема, ці Правила не визначали процедуру відрахування коштів за надання послуг копіювання, а також не визначали, які документи засуджені мали право копіювати: документи, що містилися в їхніх особових справах, або документи, які їм було дозволено зберігати при собі. У своєму другому листі начальник колонії вказав ще дві причини. По-перше, він зазначив, що на той момент колонія не мала технічної можливості копіювати документи. Крім того, він пояснив, що чинні норми не передбачали можливості ксерокопіювання документів, які містилися в особовій справі заявника, і доступ до цих документів надавався лише посадовим особам колонії, уповноваженим органам державної влади та заявнику.

17. 22 листопада 2008 року заявник звернувся до начальника колонії із заявою про надання дозволу на побачення зі своїм захисником С. наодинці. Він просив надіслати відповідь його матері. 12 грудня 2008 року начальник колонії відповів, повідомивши їй, що чинні правила передбачали надання дозволу на побачення захисників і клієнтів у колонії та спілкування наодинці в кімнаті короткострокових побачень із забезпеченням безпеки відповідних осіб. Він зазначив, що заявник міг побачитися зі своїм захисником у будь-який час, крім неділі та першої і другої середи місяця.

18. Крім цього, 01 грудня 2008 року прокуратура Житомирської області за низкою звернень заявника та його матері від листопада 2008 року відмовила у порушенні кримінальної справи за фактом перевищення службових повноважень щодо посадових осіб колонії, причетних до вилучення документів заявника або організації його доступу до них. Прокурор встановив, що вилучення документів і порядок доступу до них відповідали чинним нормам.

19. На початку січня 2009 року мати заявника мала побачення із заявником, під час якого він підписав надану Судом довіреність, уповноваживши її бути його представником під час провадження у Суді.

20. 09 січня 2009 року його мати як представник заявника звернулася до адміністрації колонії з проханням надати дозвіл на отримання документів від заявника для обґрунтування його заяви у Суді. Вона зазначила, що дозволить представникам колонії ознайомитися з усіма документами, які вона отримає від нього, аби переконатись у відсутності в них заборонених предметів. Адміністрація колонії відмовила у задоволенні цієї заяви.

21. 13 січня 2009 року захисник заявника звернувся до начальника колонії із заявою, що того дня він намагався побачитися із заявником та поговорити з ним наодинці, але йому дозволили побачитися з ним лише в кімнаті короткострокових побачень, де вони могли спілкуватися через переговорний пристрій. Захисник відмовився "за таких умов виконувати роботу" і вимагав надати приміщення зі "столом і стільцями".

22. 14 січня 2009 року С. знову звернувся до начальника колонії із заявою, що того дня він безуспішно намагався побачитися із заявником та отримати від нього документи. Захисник попросив адміністрацію колонії повідомити його, коли він зможе побачитися із заявником наодинці та отримати від нього документи. Згідно з твердженнями заявника, і як підтверджено ордером, виданим Житомирським відділенням спілки адвокатів України, метою побачення було написання заяви до Суду та передання відповідних документів для направлення їх до Суду. Отримавши, вочевидь, негативну відповідь, захисник припинив представляти інтереси заявника у Суді та відмовився готувати його заяву. Заявник пояснив, що це було наслідком умов проведення побачень, які забезпечувалися адміністрацією колонії, та за яких конфіденційне спілкування було неможливим.

23. 15 січня 2009 року мати заявника звернулася до прокурора Житомирської області зі скаргою на те, що 11 січня 2009 року адміністрація колонії не дозволила заявнику передати їй документи для обґрунтування його заяви до Суду. Вона також скаржилася, що адміністрація колонії не надала заявнику і С. можливість поспілкуватися наодинці та не дозволила заявнику передати жоден документ своєму захиснику. Крім того, вона скаржилася, що саме ці умови стали причиною відмови С. допомагати заявнику в заповненні формуляра заяви. Вона долучила копії двох зазначених письмових заяв, складених С. 13 та 14 січня 2009 року.

24. 16 січня 2009 року начальник колонії відповів на заяву, яку мати заявника надіслала у невстановлену дату, пояснивши, що під час побачень не дозволялося передання засудженим або засудженими будь-якого документа, запису, креслення тощо.

25. 09 лютого 2009 року Державний департамент України з питань виконання покарань написав матері заявника у відповідь на її звернення, направлене до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, зазначивши, серед іншого, що для вирішення питання отримання копій документів, необхідних для подання скарги до Суду, вона мала звернутися з письмовою заявою до начальника колонії.

26. 11 лютого 2009 року прокуратура Житомирської області направила матері заявника відповідь на її скаргу від 15 січня 2009 року, пояснивши, що відповідно до Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань не дозволялося передання документів засудженим або засудженими під час короткострокових або тривалих побачень. Прокуратура зазначила, що захиснику заявника надавалася можливість побачитися із заявником в кімнаті короткострокових побачень 13 та 14 січня 2009 року, проте захисник відмовився. Прокуратура повторила, що відповідні норми передбачали, що засуджені, які бажали надіслати лист до Суду, мали передавати його адміністрації колонії у запечатаному конверті, а адміністрація мусила надсилати його до Суду, не переглядаючи його зміст, оскільки відкривати такий конверт було заборонено законом. Насамкінець прокуратура дійшла висновку, що дії адміністрації колонії були правомірними, і підстав для прокурорського реагування не вбачалося.

27. Заявник стверджував, що через його конфлікт з адміністрацією колонії у зв’язку з його заявою до Суду на нього було накладено низку дисциплінарних стягнень, у тому числі поміщення до карцеру. Зокрема, він стверджував, що у період з 05 лютого 2008 року та 07 квітня 2009 року адміністрація колонії наклала на нього двадцять сім дисциплінарних стягнень з різних причин, у тому числі у зв’язку з: відмовою прибирати відділення карантину, діагностики та розподілу; наявністю у нього леза бритви; висловленням нецензурної лайки в бік посадової особи колонії; встановленням системи міжкамерного зв’язку; сном протягом дня; відмовою застелити своє ліжко та носити спеціальний одяг; а також палінням у невідведеному для цього місці.

28. 22 липня 2009 року заступник прокурора Житомирської області написав лист матері заявника у відповідь на її звернення до Президента України та Міністра юстиції України щодо стверджуваного порушення прав заявника працівниками колонії, незаконного вилучення його документів і поміщення до карцеру. Заступник прокурора вказав про встановлення факту незаконного вилучення у заявника копії ухвали Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 15 травня 2007 року (див. пункт 8), і що про цей випадок було повідомлено начальника колонії. Заявник отримав відповідний документ 12 грудня 2008 року. Стосовно поміщення заявника до карцеру заступник прокурора зазначив, що заявник п’ятнадцять разів порушував режим тримання у 2008 році та дев’ять - у 2009 році. Заступник прокурора також пояснив, що твердження про погрози та упередженість адміністрації колонії виявилися безпідставними.

29. 10 квітня 2009 року у відповідь на скаргу матері заявника від 06 березня 2009 року прокуратура Житомирської області написала їй, зазначивши, що відповідні норми національного законодавства порушені не були.

30. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (далі - Правила внутрішнього розпорядку), затверджені Державним департаментом України з питань виконання покарань 25 грудня 2003 року (наказ № 275), передбачали право на короткострокові побачення з родичами та іншими особами під наглядом представника адміністрації установи виконання покарань. Під час побачень (як короткострокових, так і тривалих) засудженим не дозволялося передавати або отримувати будь-який документ, запис, креслення тощо (пункт 47). На прохання засудженого або захисника могли бути організовані побачення наодинці (пункт 49). У додатку 17 було наведено два варіанти обладнання кімнати короткострокових побачень. Перший варіант обладнання передбачав довгий стіл з бар’єром на ньому висотою 20 см. Знизу до підлоги стіл мав бути відгороджений суцільною перегородкою. Другий варіант обладнання передбачав наявність невеликих кабін зі скляними перегородками та переговорним пристроєм. Жоден із варіантів обладнання кімнати не передбачав спілкування наодинці, оскільки в обох варіантах відбувався обов’язковий нагляд працівника установи виконання покарань, стіл якого (у тому числі переговорний пристрій, у випадку другого варіанта обладнання) мав бути установлений у кімнаті побачень (або в окремій кімнаті з вікном, що виходить у кімнату короткострокових побачень, у випадку другого варіанта обладнання). Відповідно до подальших змін, внесених до Правил внутрішнього розпорядку 14 березня 2007 року, адміністрація установи виконання покарань повинна сприяти засудженим в отриманні від органів державної влади копій документів, що стосуються їхніх заяв. Відповідно до зміненого пункту 92 засудженим надаються платні послуги з копіювання документів.

31. 28 серпня 2018 року було прийнято нову редакцію Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань , яка передбачала можливість засудженого побачитися із захисником наодинці у кімнаті для короткострокових побачень без суцільного розмежувального захисного скла ( розділ XIV) і дозволила обмінюватися документами під час цього побачення ( розділ XV).

32. Заявник скаржився на те, що у 2008 та 2009 роках адміністрація колонії перешкоджала здійсненню його права на подання індивідуальної заяви: не забезпечивши умови, які гарантували б конфіденційність його спілкування зі своїм захисником, не надавши дозвіл обмінюватися документами з його захисником або його матір’ю, вилучивши у нього документи після прибуття до колонії 03 лютого 2008 року та обмеживши доступ до них, а також накладавши на нього дисциплінарні стягнення. Він посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає:

"Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права".