Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Бевз та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Габріеле Куцско-Штадльмайер (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Аня Сайбер-Фор (<…>), судді,

та Енн-Марі Дуге (<…>), в.о. заступника Секретаря секції,

з огляду на:

заяви (№ 17955/13, № 68671/13, № 24477/15, № 43692/15, № 35638/17, № 84326/17 та № 1838/18), які подали у різні дати, зазначені в таблиці у додатку, до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) семеро громадян України: п. Сергій Васильович Бевз (далі - перший заявник), п. Василь Федорович Курасов (далі - другий заявник), п. Ігор Михайлович Стадник (далі - третій заявник), п. Ярослав Миколайович Давиденко (далі - четвертий заявник), п. Дмитро Володимирович Бородін (далі - п’ятий заявник), п. Юрій Вадимович Жалило (далі - шостий заявник) і п. Ігор Анатолійович Куник (далі - сьомий заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за пунктами 3 та 4 статті 5 Конвенції та пунктом 1 статті 6 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 02 червня 2020 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

Справа стосується стверджуваної відсутності обґрунтування рішень судів, якими було санкціоновано затримання заявників і продовжено строк тримання їх під вартою, стверджуваної необґрунтованості тривалості тримання їх під вартою, стверджуваної відсутності ефективного судового перегляду законності тримання їх під вартою та стверджуваної необґрунтованої тривалості кримінального провадження щодо них у порушення пунктів 3 та 4 статті 5 та пункту 1 статті 6 Конвенції.

1. Деталі щодо заявників наведені в таблиці у додатку.

2. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

4. У різні дати заявники були затримані в рамках кримінальних проваджень щодо них. Невдовзі після цього суди обирали їм запобіжний захід у виді тримання під вартою. У відповідних рішеннях судів було зазначено без конкретних відомостей, що заявники обвинувачувалися у вчиненні тяжких злочинів і могли переховуватись або перешкоджати слідству чи продовжити свою злочинну діяльність.

5. Окрім зазначених причин, у заяві № 43692/15 національний суд, не навівши конкретних деталей, зазначив, що заявник був діючим працівником міліції, і стверджував про наявність у нього можливості скористатися своїм службовим становищем для втручання у будь-яке розслідування. У цій справі національний суд також зазначив, знову ж таки без конкретних деталей, що заявник мав судимість за вчинення аналогічного злочину.

6. Під час провадження суди декілька разів продовжували строк тримання заявників під вартою, посилаючись на причини, зазначені в первинних рішеннях про тримання їх під вартою. Крім того, суди вказали на відсутність підстав для звільнення заявників, оскільки не було встановлено нових обставин, які б виправдали їх звільнення, а обставини, що обумовили винесення рішень про тримання заявників під вартою під час досудового слідства, не змінилися.

7. 10 січня 2014 року суд першої інстанції визнав першого заявника винним та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк шість років. Під час провадження в апеляційному суді першого заявника було звільнено під підписку про невиїзд. 13 січня 2015 року вирок від 10 січня 2014 року було скасовано за апеляційною скаргою, а кримінальну справу щодо першого заявника направили на додаткове досудове розслідування. Згідно з наявними документами досудове розслідування досі триває.

8. Під час провадження 20 серпня 2013 року другого заявника було звільнено під заставу. 29 серпня 2013 року його знову затримали. 11 листопада 2014 року другого заявника було звільнено під підписку про невиїзд.

9. Під час розгляду справи судом 21 грудня 2015 року третього заявника було звільнено під заставу.

10. Під час провадження 16 грудня 2016 року четвертого заявника було звільнено під заставу.

11. Під час провадження 17 червня 2014 року суд першої інстанції визнав п’ятого заявника винним та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк десять років. 04 липня 2016 року цей вирок було скасовано за касаційною скаргою і справа була передана на повторний розгляд. Під час повторного розгляду справи 09 червня 2017 року заявника було поміщено під цілодобовий домашній арешт.

12. Під час розгляду справи судом 26 червня 2017 року шостого заявника було поміщено під домашній арешт.

13. Згідно з доводами сторін станом на квітень 2019 року сьомий заявник все ще тримався під вартою до розгляду його кримінальної справи судом першої інстанції.

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

14. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

15. Заявники скаржилися за пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що тримання їх під вартою під час досудового слідства було невиправданим і необґрунтованим.

Відповідна частина пункту 3 статті 5 Конвенції передбачає:

"3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має … бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання …".

А. Прийнятність

16. Стосовно сьомого заявника (заява № 1838/18) Уряд стверджував, що під час перебування кримінального провадження щодо цього заявника на стадії досудового слідства - тобто у період з 02 вересня 2014 року по 27 лютого 2015 року - постанови місцевого суду про затримання заявника та подальше тримання його під вартою могли бути оскаржені в апеляційному порядку. Заявник не оскаржив відповідні постанови суду; отже, він не вичерпав доступні йому національні засоби юридичного захисту.

17. Заявник стверджував, що протягом зазначеного періоду часу він змінив захисника, а тому не міг оскаржити відповідні постанови суду, якими було санкціоновано його затримання та подальше тримання під вартою під час досудового слідства.

18. Суд зазначає, що порядок апеляційного оскарження, на який посилався Уряд, у принципі, має розглядатися як звичайний та доступний засіб юридичного захисту для цілей пункту 1 статті 35 Конвенції, і дозволяв як заявнику, так і його захиснику звернутися з апеляційною скаргою на постанову суду про обрання йому запобіжного заходу у виді тримання під вартою. У цій справі Суд не вбачає жодних особливих обставин, які б звільнили заявника від необхідності скористатися цим засобом юридичного захисту.

19. З огляду на зазначені факти скаргу сьомого заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції щодо періоду з 02 вересня 2014 року по 27 лютого 2015 року слід відхилити у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.

20. Суд також зазначає, що решта скарг у заяві № 1838/18, а також всі інші заяви, які розглядаються, не є ані явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

В. Суть

21. Заявники стверджували, що тримання їх під вартою під час досудового слідства не ґрунтувалося на достатніх підставах і було необґрунтованим.

22. Уряд заперечив проти аргументів заявників, стверджуючи, що тримання їх під вартою було обґрунтованим і розумним.

23. Застосовні загальні принципи викладені в рішенні у справі "Бузаджи проти Республіки Молдова" [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 84-91 і 102, від 05 липня 2016 року.

24. Інформація про періоди та тривалість тримання заявників під вартою наведена у таблиці в додатку.

25. Суд зауважує, що тяжкість висунутих проти заявників обвинувачень і ризик їхнього переховування чи перешкоджання відповідному слідству згадувалися у первинних рішеннях про обрання їм запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (див. пункт 4). Ці причини залишалися головними підставами для тримання заявників під вартою до їхнього засудження або звільнення з-під варти. Крім того, Суд зазначає, що рішення про продовження строку тримання заявників під вартою були викладені у загальних формулюваннях і містили повторювані фрази. З них не вбачалося, що суди належним чином оцінили факти щодо необхідності застосування такого запобіжного заходу за обставин кожної відповідної стадії провадження.

26. До того ж, з плином часу тривале тримання заявників під вартою вимагало додаткового обґрунтування, проте суди не навели жодних конкретних підстав. Вбачається, що національні суди не намагалися продемонструвати наявність конкретних фактів, які б доводили, що стверджувані ризики переважали над принципом поваги до особистої свободи. Фактично тягар доведення було невірно перекладено на заявників (див., для порівняння, рішення у справах "Хайредінов проти України" (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, пункти 40 і 41, від 14 жовтня 2010 року, та "Макаренко проти України" (Makarenko v. Ukraine), заява № 622/11, пункт 91, від 30 січня 2018 року).

27. Зокрема, Суд зазначає, що національні суди неодноразово обґрунтовували подальше тримання заявників під вартою посиланням на відсутність підстав для їхнього звільнення (див. пункт 6), тоді як пункт 3 статті 5 Конвенції передбачає застосування протилежного підходу і вимагає від національних органів влади наводити підстави для продовження строку тримання особи під вартою (див. рішення у справі "Комарова проти України" (Komarova v. Ukraine), заява № 13371/06, пункт 79, від 16 травня 2013 року).

28. Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України у зв’язку з тим, що національні суди посилалися на однакові підстави (якщо вони існували) упродовж усього періоду тримання відповідного заявника під вартою, навіть щодо тривалих періодів тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справах "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 80, 81 і 99, від 10 лютого 2011 року, та "Ігнатов проти України" (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункти 41 і 42, від 15 грудня 2016 року).

29. З огляду на зазначене Суд вважає, що не оцінивши конкретні факти або не розглянувши можливість застосування інших запобіжних заходів як альтернативу триманню під вартою під час досудового слідства, та по суті постійно посилаючись на тяжкість обвинувачень, органи державної влади продовжували строк тримання заявників під вартою під час провадження на підставах, які не можуть вважатися "достатніми" та "відповідними", щоб виправдати його тривалість.

30. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

31. Заявники скаржилися на те, що тривалість кримінальних проваджень щодо них не відповідала вимозі "розумного строку", наведеній у пункті 1 статті 6 Конвенції, яка передбачає:

"Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення …".

А. Прийнятність

32. Суд зазначає, що ці скарги є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.