Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Завадський та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Габріеле Куцско-Штадльмайер (<...>), Голова,

Мартіньш Мітс (<...>),

Аня Сайбер-Фор (<...>), судді,

та Віктор Соловейчік (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяви (№ 19095/12, № 73451/13, № 16561/16, № 19635/16 та № 44349/16), які подали у різні дати, зазначені в таблиці у додатку, до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) п’ятеро громадян України - п. Ігор Борисович Завадський (далі - перший заявник), п. Олександр Васильович Тимченко (далі - другий заявник), п. Микола Іванович Дубина (далі - третій заявник), п. Олександр Миколайович Дубина (далі - четвертий заявник) та п. Євген Юрійович Шугалій (далі - п’ятий заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за пунктами 3 та 5 статті 5 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 28 квітня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

Справа стосується стверджуваної відсутності обґрунтування рішень суду, якими було санкціоновано затримання заявників і продовжено строк тримання їх під вартою, стверджуваної необґрунтованості тривалості тримання їх під вартою та стверджуваної відсутності права на відшкодування за стверджувані порушення їхніх прав за статтею 5 Конвенції.

1. Деталі щодо заявників наведені в таблиці у додатку.

2. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

4. У різні дати заявники були затримані в рамках кримінальних проваджень щодо них. Невдовзі після цього суди обрали їм запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. У відповідних рішеннях суду було зазначено, що заявники обвинувачувалися у вчиненні тяжких злочинів і могли переховуватись або перешкоджати слідству чи продовжити свою злочинну діяльність. Суди не навели жодних конкретних відомостей, які б пояснили існування зазначених причин.

5. Крім вказаних причин, суди зазначили, не навівши конкретних деталей, що:

- у заяві № 19095/12 заявник не мав родини та постійного місця роботи;

- у заяві № 73451/13 злочин, у якому обвинувачувався заявник, був вчинений групою, і ще не були встановлені всі члени цієї групи;

- у заяві № 44349/16 злочин, у якому обвинувачувався заявник, було вчинено під час його випробувального терміну за вчинення аналогічного злочину.

6. Під час провадження суди декілька разів продовжували строк тримання заявників під вартою, посилаючись на причини, зазначені в первинних рішеннях про тримання заявників під вартою. Крім того, суди вказали на відсутність підстав для звільнення заявників, оскільки не було встановлено нових обставин, які виправдали б звільнення, а обставини, що зумовили винесення рішень про тримання заявників під вартою під час досудового слідства, не змінилися.

7. Перший заявник залишався під вартою до 13 червня 2016 року, коли був звільнений під особисту поруку.

8. Другий заявник залишався під вартою до 19 листопада 2015 року, коли був звільнений під час провадження.

9. 06 грудня 2017 року суд першої інстанції визнав третього заявника винним та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк одинадцять років.

10. 08 лютого 2016 року суд першої інстанції виправдав четвертого заявника та звільнив його.

11. 15 квітня 2016 року суд першої інстанції визнав п’ятого заявника винним та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки.

ВІДПОВІДНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ТА ПРАКТИКА

12. Положення Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року щодо досудового тримання під вартою наведені в рішеннях у справах "Єлоєв проти України" (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, пункт 35, від 06 листопада 2008 року, "Макаренко проти України" (Makarenko v. Ukraine), заява № 622/11, пункт 50, від 30 січня 2018 року, та в ухвалі щодо прийнятності у справі "Шавель проти України" (Shavelv.Ukraine), заява № 25486/03, від 08 січня 2007 року.

13. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року втратив чинність 19 листопада 2012 року з набранням чинності Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року. Відповідні положення нового Кодексу щодо досудового тримання під вартою наведені в рішенні у справі "Ігнатов проти України" (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункт 25, від 15 грудня 2016 року.

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

14. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

II. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

15. У своїй відповіді на зауваження Уряду перший заявник скаржився за підпунктом "а" пункту 1 статті 5 Конвенції на незаконність тримання його під вартою після винесення вироку суду 10 липня 2014 року до подальшого скасування цього вироку за апеляційною скаргою.

16. На думку Суду, ця нова скарга не є уточненням первинних скарг щодо яких сторони надали коментарі. Отже, недоцільно розглядати зазначене питання у контексті цієї справи (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

17. Заявники скаржилися за пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції на те, що рішення національних судів, якими було санкціоновано тримання їх під вартою та продовження строку такого тримання, були невиправданими та необґрунтованими. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі "Радомілья та інші проти Хорватії" [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункти 114 і 126, від 20 березня 2018 року), та з огляду на суть скарг заявників вирішує розглянути їх за пунктом 3 статті 5 Конвенції. Заявники також скаржилися на те, що у зв’язку з нібито свавільним триманням їх під вартою, здійсненим всупереч пункту 3 статті 5 Конвенції, вони не мали забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування, як того вимагає пункт 5 статті 5 Конвенції.

Відповідні положення пунктів 3 та 5 статті 5 Конвенції передбачають:

"3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, … має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання …

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.".

A. Прийнятність

18. Щодо заяви № 16561/16 Уряд стверджував, що коли кримінальне провадження щодо цього заявника перебувало на стадії досудового слідства, тобто з 08 липня по 01 грудня 2014 року, постанови місцевого суду, якими було санкціоновано затримання заявника та продовження строку тримання його під вартою, могли бути оскаржені в апеляційному порядку. А не оскарживши відповідні постанови суду, заявник не вичерпав доступні йому національні засоби юридичного захисту.

19. Заявник не коментував це питання.

20. Суд вважає, що порядок апеляційного оскарження, на який посилався Уряд, у принципі, має розглядатися як звичайний та доступний засіб юридичного захисту для цілей пункту 1 статті 35 Конвенції. Він не вбачає у цій справі жодних особливих обставин, які б звільнили заявника від необхідності скористатися цим засобом юридичного захисту. За відсутності доводів заявника про протилежне, Суд вважає, що заявник не довів, що оскаржував постанову суду про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та про продовження строку тримання його під вартою у період з 08 липня по 01 грудня 2014 року, тобто не вичерпав національні засоби юридичного захисту у розумінні пункту 1 статті 35 Конвенції.

21. З урахуванням зазначених фактів скаргу заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції щодо періоду з 08 липня по 01 грудня 2014 року слід відхилити у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.

22. Суд також зазначає, що решта скарг у заяві № 16561/16, а також всі інші заяви, які розглядаються, не є на явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Пункт 3 статті 5 Конвенції

23. Заявники стверджували, що тримання їх під вартою під час досудового слідства не ґрунтувалося на достатніх підставах і було необґрунтованим.

24. Уряд заперечив проти доводів заявників, стверджуючи, що тримання їх під вартою було обґрунтованим і розумним.

25. Застосовні загальні принципи викладені в рішенні у справі "Бузаджі проти Республіки Молдова" [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 84-91 і 102, від 05 липня 2016 року.

26. Інформація про дати та тривалість тримання заявників під вартою наведена у таблиці в додатку.

27. Суд зауважує, що тяжкість висунутих проти заявників обвинувачень і ризик їхнього переховування чи перешкоджання відповідному слідству згадувалися у первинних рішеннях про обрання їм запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (див. пункт 4). Ці причини залишалися головними підставами для тримання заявників під вартою до їхнього засудження або звільнення з-під варти. Крім того, Суд зазначає, що рішення про продовження строку тримання заявників під вартою були викладені у загальних формулюваннях і містили повторювані фрази. З них не вбачалося, що суди належним чином оцінили факти щодо необхідності застосування такого запобіжного заходу за обставин різних стадій провадження.