Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Черніка проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (<...>), Голова,

Габріеле Куцско-Штадльмайер (<...>),

Ганна Юдківська (<...>),

Андре Потоцький (<...>),

Мартіньш Мітс (<...>),

Ладо Чантурія (<...>),

Аня Сайбер-Фор (<...>), судді,

та Клаудія Вестердік (<...>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 11 лютого 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 53791/11), яку 17 серпня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Михайло Михайлович Черніка (далі - заявник).

2. Заявника представляв п. Олег Леонтьєв - юрист, який практикує у м. Львові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. Іван Ліщина.

3. Заявник стверджував, зокрема, посилаючись на пункт 1 та підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, про несправедливість кримінального провадження щодо нього у зв’язку з визнанням національними судами допустимим доказом проти нього показань трьох свідків, незважаючи на те, що (і) перший з цих свідків був допитаний лише під час попереднього розгляду справи судом першої інстанції, але не під час подальшого повторного розгляду справи іншим суддею першої інстанції та (іі) другий і третій свідки ніколи не з’являлись до суду першої інстанції.

4. 10 жовтня 2017 року Уряд було повідомлено про зазначену скаргу, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1974 році та проживає у м. Луцьку.

6. Заявник - колишній слідчий міліції. Згідно із пред’явленими йому обвинуваченнями, за якими він був зрештою визнаний винним, він вкрав опій, вилучений як доказ у справі, яку він розслідував, - відливши його з банки, в якій він зберігався; потім заявник розбавив решту рідини. Згодом заявник нібито передав вкрадений опій своїй подрузі, пані Н.Ш., з проханням допомогти йому у збуті опію на чорному ринку. З її допомогою він передав опій пану В.Г. і пану І.С., які приїхали до м. Луцька з Криму, доручивши їм перевезти опій до Криму з метою подальшого збуту там.

7. Під час досудового слідства ці три свідки надали такі показання:

(i) Н.Ш. заявила, що вона та заявник були друзями. Влітку 2005 року він попросив її допомоги зі збутом опію, вилученого у кримінальній справі, яку він розслідував. Вона погодилася та запропонувала продати наркотичні засоби через В.Г. та І.С., яких вона рекомендувала заявнику як надійних. В.Г. відмовився від пропозиції, але І.С. погодився перевезти наркотичні засоби до Криму для подальшого збуту. Після від’їзду В.Г. та І.С. з наркотичними засобами до неї приходили люди від заявника, які вимагали від неї плату за наркотичний засіб. Вона поїхала до Криму та безуспішно намагалася стягнути борг;

(ii) В.Г. заявив, що Н.Ш. запропонувала йому продати наркотичний засіб заявника в Криму або щонайменше перевезти його туди для подальшого збуту. В.Г. відмовився, але заявник, однак, приніс банку з опієм до квартири Н.Ш. Дорогою назад до Криму В.Г. виявив, що І.С. взяв опій з собою. Тоді він та І.С. вилили наркотичний засіб. Пізніше до В.Г. у Крим приїхав чоловік, який заявив, що діяв від імені заявника, погрожував йому та вимагав сплатити заявнику ціну за наркотичні засоби із суми прибутку, отриманого після їхнього збуту;

(iii) І.С. зазначив, що приїхав з Криму до м. Луцька у 2005 році разом з В.Г. і почув розмову, в якій заявник та Н.Ш. запропонували продати В.Г. наркотичні засоби. Потім вони обговорили це з І.С. Коли настав час В.Г. та І.С. повертатися до Криму, і вони складали речі до автомобіля, Н.Ш. принесла пляшку з опієм і сховала її в багажнику, поки І.С. спостерігав за цим. Дорогою до Криму В.Г. сказав І.С., що йому здалося, що їх переслідували, він також вважав, що уся ця ситуація була підозрілою, і їм могло загрожувати позбавлення волі на тривалий строк. Тому В.Г. вилив наркотичні засоби.

8. Під час досудового слідства між зазначеними свідками та заявником було проведено очні ставки. Заявник стверджував, а Уряд не оскаржив, що на цьому етапі заявник та його захисники не мали доступу до матеріалів розслідування (див. відповідне положення національного законодавства у пункті 33).

9. Справа заявника розглядалася у Луцькому міськрайонному суді у складі судді В.Д., який засідав одноособово.

10. Під час судового розгляду справи Н.Ш. підтвердила свої показання, надані під час досудового слідства.

11. Було допитано З. та Є.Г., які знали заявника і Н.Ш. та або жили, або регулярно відвідували квартиру Н.Ш. і займалися там проституцією. Вони засвідчили, що В.Г. та І.С. приїжджали до Н.Ш. з Криму і придбали у заявника певні наркотичні засоби.

12. Суд першої інстанції неодноразово викликав В.Г. та І.С., але вони не з’являлися. Він звернувся до Служби безпеки України з проханням встановити місцезнаходження цих свідків і доставити їх до суду. 12 серпня 2008 року Служба безпеки України повідомила суд, що не змогла встановити їхнє місцезнаходження. Суд повторно звернувся до Служби безпеки України з проханням доставити цих свідків у судове засідання 18 серпня 2008 року. Свідки не з’явилися, проте суд не був повідомлений про причини неявки В.Г. Він продовжив оголошення показань В.Г. та І.С. У матеріалах справи відсутня інформація, чи заперечував заявник проти такого посилання на показання, надані під час досудового слідства.

13. 26 серпня 2008 року Луцький міськрайонний суд визнав заявника винним у викраденні та незаконному зберіганні наркотичних засобів у великих розмірах з метою їхнього збуту та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років з конфіскацією усього належного йому майна.

14. 10 березня 2009 року за апеляційною скаргою заявника Апеляційний суд Волинської області скасував вирок суду першої інстанції на тій підставі, що суд першої інстанції оголосив показання В.Г. за відсутності інформації про причини неявки останнього у засідання суду першої інстанції (див. пункт 12). Справа була повернута на новий розгляд іншому судді першої інстанції.

15. Повторний розгляд справи відбувся у Луцькому міськрайонному суді у складі іншого судді, В.Б., який засідав одноособово.

16. Під час повторного судового розгляду Н.Ш., В.Г. та І.С. неодноразово викликали у судове засідання, але вони не з’явилися.

17. Неявка цих свідків (з незрозумілих причин), незважаючи на їхній неодноразовий виклик, обговорювалася у судових засіданнях 30 червня 2009 року та 10 липня 2009 року.

18. В останню дату суд першої інстанції звернувся до Служби безпеки України з проханням знайти свідків, а до прокуратури з проханням забезпечити виконання його ухвали.

19. 09 вересня 2009 року Служба безпеки України надала суду першої інстанції медичну документацію, яка свідчила, що В.Г. та І.С. були тяжко хворими: В.Г. був госпіталізований, а І.С. страждав на туберкульоз і був заразним. Згідно з медичною документацією, узагальненою в наявних у Суду документах, стан здоров’я свідків не дозволяв їм приїхати з Криму до м. Луцька (відстань не менше тисячі кілометрів).

20. Суду не було надано жодної інформації щодо причин неявки Н.Ш. Її місцезнаходження не могли встановити протягом усього повторного судового розгляду.

21. 23 вересня 2009 року на початку засідання того дня суд оголосив про неявку з невідомих причин, серед інших свідків, Н.Ш., В.Г. та І.С., незважаючи на їхній виклик.

22. 28 вересня 2009 року О.Г., працівник міліції та колишній колега заявника, був допитаний як свідок. Він засвідчив, що заявник і Н.Ш. були друзями. Прокурор запитав його, серед іншого, щодо місця роботи Н.Ш. О.Г. відповів, що Н.Ш. наразі займалася проституцією та назвав вулицю, на якій вона працювала.

23. Двоє свідків, які відвідували та працювали в квартирі Н.Ш. і давали показання під час першого судового розгляду (див. пункт 11), також дали такі показання під час повторного судового розгляду.

(i) Є.Г. засвідчила, зокрема, що вона добре знала заявника, який на той момент був другом Н.Ш., і що вони троє провели багато часу разом у квартирі Н.Ш. Там свідок чула розмови заявника і Н.Ш., а також Н.Ш. і В.Г. та І.С. щодо наркотичних засобів;

(ii) З. зазначила, зокрема, що вона проживала в квартирі Н.Ш., яку заявник регулярно відвідував. Якось З. почула, як заявник сказав Н.Ш. про те, що мав можливість продати певні наркотичні засоби, вилучені у кримінальній справі, яку він розслідував. Н.Ш. відповіла, що у неї були друзі у Криму, які могли продавати наркотичні засоби. У зв’язку з цим згадувалися В.Г. та І.С. Вони приїхали з Криму та декілька разів відвідували квартиру Н.Ш.

24. О.О., яка також на той момент проживала у квартирі Н.Ш., засвідчила, що заявник товаришував з Н.Ш. і відвідував її квартиру, та що В.Г. та І.С. також відвідували її квартиру приблизно в той самий час.

25. 11 грудня 2009 року Луцький міськрайонний суд знову визнав заявника винним та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років. Суд навів по суті ті самі докази, що були наведені у вироку, винесеному за результатами першого судового розгляду:

(i) показання Н.Ш., В.Г. та І.С. Суд зазначив, що показання Н.Ш., В.Г. та І.С., надані під час досудового слідства, були повністю підтверджені протягом очних ставок із заявником (див. пункти 7 і 8), який міг допитати їх і поставити їм будь-які запитання - можливість, якою він повною мірою скористався. Отже, суд не вважав, що право заявника на захист або "принцип безпосередності" дослідження доказів були порушені. Суд вважав показання відсутніх свідків достовірними, оскільки вони узгоджувалися між собою. Він також зазначив, що ці показання підтверджувалися показаннями друзів і колег Н.Ш. (Є.Г., З. та O.O. - див. пункти 23 і 24).

З вироку суду незрозуміло, чи, цитуючи показання Н.Ш., він посилався на її показання, надані під час досудового слідства чи під час першого судового розгляду. Згідно із законом (див. пункт 31) показання цього свідка, надані під час першого судового розгляду, мали бути записані в протоколі судового засідання, зберігатися в матеріалах справи та бути доступні новому судді, який розглядав справу. Заявник не заперечив, і ніщо у матеріалах справи не свідчить, що у зв’язку з цим не було дотримано положення законодавства;

(ii) показання друзів і колег Н.Ш. (Є. Г., З., O.O. - див. пункти 23 і 24);

(iii) показання працівника міліції О.Г. щодо дружби заявника та Н.Ш. (див. пункт 22);

(iv) задокументовані докази, що у розпорядженні заявника була вилучена як доказ банка з опієм і висновки експертів, які вказували, що у період з грудня 2004 року (коли заявник взяв на зберігання банку) по травень 2006 року (коли її вміст був повторно досліджений експертом) маса діючої наркотичної речовини у банці зменшилась на 1,2 кілограма;

(v) показання декількох працівників міліції та судових експертів про перебування у розпорядженні заявника банки з наркотичними засобами та відсутність доказів порушення цілісності банки після того, як заявник передав її іншим працівникам міліції. Суд дослідив ці докази, щоб перевірити аргумент сторони захисту про те, що банка могла бути пошкоджена після передачі її заявником іншому слідчому, який взяв справу до свого провадження, оскільки протягом відповідного періоду банка не була опечатана.

26. Заявник подав апеляційну скаргу, зокрема зазначивши, що під час повторного судового розгляду Н.Ш., В.Г. та І.С. не допитували, вони не були свідками, які заслуговували на довіру, а їхні показання були суперечливими. Зокрема, він вказав, що свідків не притягнули до кримінальної відповідальності за торгівлю наркотиками, хоча згідно з їхніми показаннями вони придбали у нього наркотичні засоби. З часом деталі їхніх показань змінилися, що зробило їх недостовірними.

27. 02 березня 2010 року Апеляційний суд Волинської області залишив без змін вирок суду першої інстанції. Суд вважав показання трьох свідків узгодженими як між собою, так і з результатами очних ставок із заявником. Суд першої інстанції вжив усіх можливих заходів для пошуку згаданих свідків та їхнього допиту.

28. 15 березня 2011 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника та залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

29. Положення Кримінально-процесуального кодексу України 1963 року (далі - КПК України), який на то момент регулював виклик свідків, наведений в рішенні у справі "Карпюк та інші проти України" (Karpyuk and Others v. Ukraine), заяви № 30582/04 та № 32152/04, пункти 77-80, від 06 жовтня 2015 року.

30.Стаття 85-2 КПК України передбачала, що слідчі дії, у тому числі очні ставки, могли бути записані на відео, та встановлювала порядок застосування такого відеозапису.

31. Стаття 87 КПК України вимагала, щоб у матеріалах справи зберігався протокол судового засідання, і цей протокол містив, зокрема, докладний запис показань усіх свідків, наданих під час судового розгляду.

32.Стаття 374 КПК України передбачала, що якщо рішення було скасовано під час апеляційного розгляду, а справу повернуто на новий розгляд у зв’язку з помилкою, допущеною судом першої інстанції, справу мав розглядати інший суддя. Цей суддя мав усі, аналогічні судді першої інстанції, повноваження проводити повторний розгляд справи згідно з правилами здійснення судочинства, у тому числі повторно розглядати усі докази, викликати та допитувати свідків (див. відповідні положення КПК України, згадані у пункті 29).

Стаття 375 КПК України передбачала, що новий розгляд справи, у тому числі розгляд доказів, регулювався тими самими правилами, що і початковий судовий розгляд. Серед цих правил, що застосовувалися однаково як до першого судового розгляду, так і до повторного судового розгляду, була стаття 299 КПК України, яка передбачала, що саме суддя першої інстанції мав визначати обсяг доказів, що підлягали дослідженню під час судового розгляду (і, відповідно, повторного судового розгляду). Однак у національному законодавстві відсутнє положення, яке б чітко вимагало від судді, який повторно розглядав справу, ще раз досліджувати всі докази, досліджені суддею першої інстанції, який вже розглядав справу.

33.Стаття 218 Кодексу вимагала, щоб після закінчення досудового слідства підсудний отримував доступ до всіх матеріалів справи перед передачею справи (після подання обвинувального акту) до суду першої інстанції. Текст цього положення викладений в рішенні у справі "Невмержицький проти України" (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, пункт 54, ЄСПЛ 2005-II (витяги).

34. Кримінально-процесуальний кодекс 2012 року, який є чинним на цей момент, дає право засудженому вимагати перегляду кримінальної справи, яка закінчилася винесенням вироку, що набрав законної сили, якщо Суд встановлює наявність порушень Конвенції під час розгляду цієї справи. Відповідні положення національного законодавства наведені у справі "Ростовцев проти України" (Rostovtsev v. Ukraine), заява № 2728/16, пункти 16, 19-22, від 25 липня 2017 року.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

35. Заявник скаржився на те, що провадження щодо нього було несправедливим, оскільки національні суди визнали допустимими доказами проти нього показання трьох свідків, хоча (i) перша з цих свідків (Н.Ш.) була допитана лише під час початкового судового розгляду, але не під час подальшого повторного розгляду справи іншим суддею першої інстанції, а (ii) другий і третій свідки (В.Г. та I.С.) ніколи не з’являлися у засідання суду першої інстанції. Він посилався на пункт 1 та підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, які передбачають:

"1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення ...

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

...".

А. Прийнятність

36. Суд зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

37. Заявник зазначив, що інші свідки, крім Н.Ш., В.Г. та І.С., були або працівниками міліції (чиї показання у зв’язку з цим не були неупередженими), або свідками, які засвідчили лише факт знайомства заявника з Н.Ш., але нічого не зазначили щодо фактичних обставин стверджуваного злочину. Очні ставки під час досудового слідства не були рівноцінними перехресному допиту свідків у судовому засіданні, оскільки на момент їхнього проведення заявник не мав доступу до матеріалів слідства. Лише після надання доступу до матеріалів справи наприкінці розслідування (див. пункт 33) заявник міг повною мірою скористатися своїми правами на захист. Національні органи влади могли забезпечити явку Н.Ш., В.Г. та І.С., але не зробили цього.

38. Уряд стверджував, що визнання заявника винним ґрунтувалося на великій кількості доказів, у тому числі показаннях численних свідків, окрім показань Н.Ш., В.Г. та І.С. Крім того, заявник міг допитати цих трьох свідків під час досудового слідства.

2. Оцінка Суду

(а) Відповідна практика

39. Суд у своїй практиці розробив дві основні групи потенційно актуальних принципів:

(i) практика щодо визнання допустимими доказами показань свідків, відсутніх під час судового розгляду, та

(ii) практика щодо принципу безпосередності.

(і) Визнання допустимими доказами показань свідків, відсутніх під час судового розгляду

40. Суд сформулював загальні принципи, які слід застосовувати у справах, коли свідок сторони обвинувачення не брав участі у судових засіданнях, але показання, надані ним раніше, були визнані допустимим доказом; ці загальні принципи викладені в рішеннях у справах "Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства" [ВП] (AlKhawaja and Tahery v. the United Kingdom) [GC], заяви № 26766/05 та № 22228/06, пункти 119-147, ЄСПЛ 2011, та "Шачашвілі проти Німеччини" [ВП] (Schatschaschwili v. Germany) [GC], заява № 9154/10, пункти 110-131, ЄСПЛ 2015. Повторення цих принципів наведене, наприклад, в рішеннях у справах "Сетон проти Сполученого Королівства" (Seton v. the United Kingdom), заява № 55287/10, пункти 57-59, від 31 березня 2016 року, та "Боєць проти України" (Boyets v. Ukraine), заява № 20963/08, пункти 74-76, від 30 січня 2018 року.

41. Резюмуючи, застосування принципів справ "Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства" (AlKhawaja and Tahery v. the United Kingdom) та "Шачашвілі проти Німеччини" (Schatschaschwili v. Germany) у цілому передбачає розгляд трьох питань:

(i) чи були достатні підстави для неявки свідка та визнання допустимим доказом показань відсутнього свідка (див. згадане рішення у справі "Шачашвілі проти Німеччини" (Schatschaschwili v. Germany), пункти 119-125);

(ii) чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження чи достатньо вагомою, щоб їх визнання допустимим доказом могло створити перешкоди для сторони захисту (там само, пункти 116, 119 і 126-147); та

(iii) чи існували достатні врівноважуючі фактори, у тому числі надійні процесуальні гарантії, здатні компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту у зв’язку з визнанням допустимим доказом неперевірених показань, а також забезпечити загальну справедливість судового розгляду (там само, пункт 147).

42. Такі врівноважуючі фактори мають забезпечувати справедливу та належну оцінку достовірності таких доказів (там само, пункт 125). Можливість допитати на стадії слідства свідка сторони обвинувачення, який згодом не з’явився у судові засідання, є важливою процесуальною гарантією (там само, пункт 130). У низці справ, в яких заявники допитували свідків сторони обвинувачення на стадії досудового слідства, Суд не встановлював порушення пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції (див. рішення у справах "Чмура проти Польщі" (Chmura v. Poland), заява № 18475/05, пункти 56 і 57, від 03 квітня 2012 року, "Айгнер проти Австрії" (Aigner v. Austria), заява № 28328/03, пункти 41-46, від 10 травня 2012 року, "Гані проти Іспанії" (Gani v. Spain), заява № 61800/08, пункти 48-50, від 19 лютого 2013 року, та "Пальчик проти України" (Palchik v. Ukraine), заява № 16980/06, пункти 50-52, від 02 березня 2017 року).

43. Проте у трьох із цих чотирьох справ Суд встановив, що були достатні підстави визнати допустимими доказами показань свідків через їхнє зникнення або неможливість надання ними показань (див. згадані рішення у справах "Чмура проти Польщі" (Chmura v. Poland), пункт 50, "Айгнер проти Австрії" (Aigner v. Austria), пункт 39, та "Гані проти Іспанії" (Gani v. Spain), пункт 45). Лише в рішенні у справі "Пальчик проти України" (Palchik v. Ukraine) Суд не встановив порушення пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, незважаючи на відсутність достатніх підстав для неявки свідків у судові засідання. Проте в рішенні у справі "Пальчик проти України" (Palchik v. Ukraine), на відміну від цієї справи, заявник не стверджував, що сторона захисту опинилася у несприятливому становищі під час проведення очних ставок на стадії досудового слідства (див. згадане рішення у справі "Пальчик проти України" (Palchik v. Ukraine), пункти 40-42 та 50).