Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Романов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Габріеле Куцско-Штадльмайер (<…>), Голова,

Мартіньш Мітс (<…>),

Аня Сайбер-Фор (<…>), судді,

та Віктор Соловейчік (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву, яку 08 грудня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Іван Володимирович Романов (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги на незаконність та обґрунтованість затримання заявника та тримання його під вартою під час досудового слідства, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 28 квітня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

Справа стосується різних аспектів затримання заявника та тримання його під вартою під час досудового слідства.

1. Заявник народився у 1984 році. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляла пані О.О. Річко - юрист, яка практикує у м. Харкові.

2. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. 08 листопада 2015 року заявник помер. 02 серпня 2018 року його мати, пані Світлана Олексіївна Романова (далі - мати заявника), висловила бажання продовжити провадження у Суді.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 16 червня 2011 року щодо заявника було порушено кримінальну справу за фактом заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. 25 червня 2011 року слідчі перекваліфікували висунуті проти заявника обвинувачення у замах на вбивство.

6. 21 липня 2011 року заявник з’явився до слідчого у зв’язку з кримінальною справою за обвинуваченням у замаху на вбивство і зобов’язався не виїжджати з міста.

7. 25 липня 2011 року слідчий затримав заявника та взяв під варту у відділі міліції за підозрою у замаху на вбивство. Слідчий склав протокол про затримання із загальним посиланням на пункт 2 статті 106 та статтю 115 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України).

8. Згідно з офіційним протоколом заявника було затримано з таких підстав:

"1. [Його] застали при скоєнні злочину або безпосередньо після його скоєння, і

2. Очевидці, у тому числі й потерпілий, прямо вказали на [нього], що саме він вчинив злочин".

У ньому було зазначено, що затримання заявника виправдовувалося необхідністю попередити можливість уникнення ним правосуддя або перешкоджання встановленню істини, а також забезпечити виконання вироку суду.

9. 26 липня 2011 року було проведено судово-психіатричну експертизу заявника. Експерти дійшли таких висновків:

"1. Пан Романов наразі проявляє ознаки хронічного психічного захворювання у формі шизофренії параноїдальної. Через свій психічний стан [пан Романов] не може усвідомлювати свої дії та керувати ними.

2. У період часу, коли було вчинено правопорушення, п. Романов знаходився у стані вищезазначеної психічної хвороби, при якій не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними.

3. Через свій психічний стан п. Романов наразі потребує застосування примусових заходів медичного характеру - госпіталізації до психіатричного закладу із суворим наглядом".

10. 28 липня 2011 року Київський районний суд міста Харкова (далі - районний суд) продовжив строк затримання заявника до десяти діб з метою вивчення даних про його особу та ймовірності його ухилення від слідства. Жодних додаткових відомостей районний суд не навів.

11. 04 серпня 2011 року районний суд обрав заявнику запобіжний захід у виді взяття під варту, не встановивши строку. У своїй постанові районний суд послався на висновки судово-психіатричної експертизи від 26 липня 2011 року та зазначив, що заявник обвинувачувався у скоєнні тяжкого злочину та міг переховуватись або перешкоджати слідству чи продовжити свою злочинну діяльність. Жодних додаткових відомостей районний суд, який також постановив, що заявника слід тримати під вартою у Харківському слідчому ізоляторі (далі - СІЗО), не навів. 11 серпня 2011 року ця постанова була залишена без змін апеляційною інстанцією.

12. 12 вересня 2011 року слідчий постановив про примусове психіатричне лікування заявника. 19 вересня 2011 року постанова слідчого та матеріали справи були передані до районного суду.

13. 02 грудня 2011 року районний суд направив заявника до спеціального психіатричного закладу для примусового психіатричного лікування із суворим наглядом. Обґрунтовуючи свою постанову, районний суд посилався на висновки судово-психіатричної експертизи від 26 липня 2011 року. Районний суд також вказав, що до переведення у спеціальний психіатричний заклад заявник мав триматися під вартою у СІЗО.

14. Заявник та його захисник звернулися з апеляційними скаргами на цю постанову 09 та 08 грудня 2011 року відповідно.

15. 15 грудня 2011 року апеляційний суд не прийняв до розгляду їхні апеляційні скарги на тій підставі, що заявник та його захисник пропустили строк подання апеляційних скарг, не звернувшись з клопотанням про продовження такого строку.

16. 07 лютого 2012 року заявника помістили до психіатричної лікарні із суворим наглядом відповідно до постанови районного суду від 02 грудня 2011 року.

17. 23 листопада 2013 року заявника виписали з психіатричної лікарні. Він помер 08 листопада 2015 року.

ВІДПОВІДНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ТА ПРАКТИКА

18. Положення КПК України щодо умов затримання підозрюваного органом дізнання та подальшого тримання під вартою під час досудового слідства наведені в рішенні у справі "Осипенко проти України" (Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04, пункт 33, від 09 листопада 2010 року.

I. LOCUS STANDI МАТЕРІ ЗАЯВНИКА

19. Передусім Суд зазначає, що заявник помер під час розгляду справи Судом. Мати заявника поінформувала Суд про своє бажання підтримати його заяву. У низці справ щодо статті 5 Конвенції, в яких заявник помирав під час розгляду справи, Суд брав до уваги заяви спадкоємців заявника або близьких членів родини, які виявляли бажання підтримати розгляд справи (див., наприклад, рішення у справі "Дімітар Крастев проти Болгарії" (Dimitar Krastev v. Bulgaria), заява № 26524/04, пункт 42, від 12 лютого 2013 року, з подальшими посиланнями). Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку у цій справі, а тому погоджується, що мати заявника може підтримати заяву, спочатку подану заявником. Для зручності Суд продовжить називати п. Івана Володимировича Романова "заявником" у цьому рішенні.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

20. Заявник скаржився на те, що його затримання та подальше тримання під вартою під час досудового слідства були незаконними та необґрунтованими, та що він не мав забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з його нібито свавільним триманням під вартою. Він посилався на пункти 1, 3 та 5 статті 5 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою до провадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

(e) законне затримання … психічнохворих …

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження ...

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.".

A. Прийнятність

21. Суд зазначає, що ця заява не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Пункт 1 статті 5 Конвенції

(a) Затримання заявника 25 липня 2011 року

22. Заявник скаржився на те, що його затримання 25 липня 2011 року без дозволу суду було порушенням національного законодавства та Конвенції.

23. Уряд стверджував, що затримання заявника відповідало як національному законодавству, так і Конвенції.

24. Суд зазначає, що слідчий обґрунтував затримання заявника загальним посиланням на статтю 106 КПК України і зазначив, що заявник міг спробувати уникнути правосуддя та перешкоджати слідству (див. пункт 8). У протоколі затримання не було вказано жодних інших конкретних причин для затримання заявника на підставі зазначеного положення КПК України.

25. Суд зазначає, що відповідно до українського законодавства позбавлення волі без вмотивованого рішення суду було можливим лише в обмеженій кількості випадків, які були достатньо чітко визначеними (див. згадане рішення у справі "Осипенко проти України" (Osypenko v. Ukraine), пункт 33). Проте Суд зазначає, що не було жодного пояснення, чому справа заявника підпадала під перелік виняткових випадків, які надають слідчим право на затримання без попереднього ухвалення рушення судом (див., наприклад, рішення у справі "Макаренко проти України" (Makarenko v. Ukraine), заява № 622/11, пункти 73 і 74, від 30 січня 2018 року).

26. Важливо також, що, крім загальних тверджень у протоколі про затримання заявника (див. пункт 8), доводи сторін не містять жодних ознак будь-яких спроб заявника ухилитися від правосуддя, перешкоджати слідству та впливати на свідків у провадженні або можливості, що органи державної влади стикнулися із невідкладною ситуацією, як, наприклад, затримання заявника infla grante delicto. Загалом, ніщо не свідчить про те, що загальна вимога щодо отримання попереднього дозволу суду не могла або не мала бути виконана.

27. Суд зазначає, що він розглядав аналогічні ситуації у низці справ проти України, в яких позбавлення заявників їхньої свободи без дозволу суду порушувало національне законодавство, і тому було несумісним з вимогами пункту 1 статті 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Строган проти України" (Strogan v. Ukraine), заява № 30198/11, пункт 88, від 06 жовтня 2016 року, з наведеними у ньому подальшими посиланнями, та, в якості нещодавнього джерела, рішення у справі "Корнійчук проти України" (Korniychuk v. Ukraine), заява № 10042/11, пункти 48-52, від 30 січня 2018 року).

28. Суд не вбачає жодних підстав відходити у цій справі від своїх попередніх висновків. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затриманням заявника 25 липня 2011 року.

(b) Затримання заявника у період з 28 липня по 04 серпня 2011 року

29. Заявник стверджував, що постанова районного суду від 28 липня 2011 року про продовження строку його затримання не була законною або не відповідала пункту 1 статті 5 Конвенції.

30. Уряд заперечив проти цієї скарги.

31. Суд зазначає, що коли заявника доставили у судове засідання 28 липня 2011 року, він не тримався під вартою, проте строк його затримання було продовжено на десять діб з посиланням на статтю 165-2 КПК-1 України , яка передбачає, що суд може продовжувати затримання особи на строк до десяти діб (п’ятнадцять діб за клопотанням підозрюваного або обвинуваченого) з метою розгляду всієї інформації, необхідної для прийняття виваженого рішення щодо тримання особи від вартою. Суд уже встановлював, що продовження строку затримання відповідно до частини другої статті 165 КПК України може бути виправданим за певних обставин, коли суду потрібен час для встановлення особи та збору іншої інформації, вкрай необхідної для прийняття рішення про тримання такої особи під вартою під час досудового слідства. Водночас, Суд зазначав, що підстави для затримання особи мають бути вагомими (див. рішення у справі "Барило проти України" (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, пункт 93, від 16 травня 2013 року). У цій справі причинами для продовження строку затримання заявника була необхідність вивчення даних про його особу та ймовірності його ухилення від слідства (див. пункт 10). Суд зазначає, що наведені причини не підтверджують існування будь-яких ризиків чи обставин, які б обґрунтували необхідність тримання заявника під вартою. Фактично, постанова районного суду не містила жодної оцінки індивідуальних обставин заявника або ризиків, які б виправдали продовження строку його затримання з огляду на специфіку його хвороби (див. пункт 9).