Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Релігійна громада Свідків Єгови Тернівського району міста Кривого Рогу проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Джон Фрідрік Кьолбро (<…>), Голова,

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Фаріс Вегабовіч (<…>),

Егідіюс Куріс (<…>),

Юлія Антоанелла Моток (<…>),

Петер Пацолай (<…>), судді,

та Маріалена Цирлі (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 02 квітня та 18 червня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 21477/10), яку 13 квітня 2010 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) релігійна громада Свідків Єгови Тернівського району міста Кривого Рогу Дніпропетровської області (далі - громада-заявниця).

2. Громаду-заявницю представляли п. В. Карпов - юрист, який практикує у м. Кропивницькому, Україна, та п. А. Карбонно - юрист, який практикує у м. Квебеку, Канада, та у Вірменії. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

3. Громада-заявниця стверджувала, зокрема, що не надавши їй дозвіл на будівництво культової споруди, Криворізька міська рада (далі - міська рада) порушила її права за статтею 9 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а рішення національних судів про відмову зобов’язати раду видати необхідне рішення порушили її право на доступ до суду та право на ефективний засіб юридичного захисту у зв’язку з її іншими скаргами.

4. 22 листопада 2017 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Ситуація Свідків Єгови у м. Кривий Ріг і придбання громадою-заявницею житлової нерухомості

5. У 2004 році громада-заявниця придбала в приватних осіб односімейний одноповерховий житловий будинок площею 50 кв.м з прибудовами на вулиці Покришева у Тернівському районі м. Кривий Ріг (далі - місто). Вона придбала цю нерухомість з метою подальшого будівництва на цьому місці культової споруди, "Зали Царства". Будинок і прибудови знаходилися на земельній ділянці площею 0,07 га, оточеній з трьох сторін односімейними будинками (далі - земельна ділянка). Продавці не мали оформленого права власності на землю, яка належала місту.

6. Тернівський район є одним із семи адміністративних районів м. Кривий Ріг-1. У 2009 році загальна чисельність населення міста становила 675 600 осіб-2. Місто простяглося на значній території, вимірювання відстані між крайньою північною та південною точками коливаються від 48 до 126 км.-3

7. Громада-заявниця de facto використовує зазначений житловий будинок для проведення богослужінь. Згідно з твердженнями громади-заявниці цим будинком користуються близько 240 Свідків Єгови, які проживають у радіусі 4 км від нього.

8. У місті є три інші культові споруди Свідків Єгови. Згідно з твердженнями громади-заявниці, чиї доводи щодо цього Уряд не оскаржив, усі ці культові споруди знаходяться більш ніж за 30 км від ділянки на вулиці Покришева. За підрахунками карт "Google" культова споруда на вулиці Батуринській знаходиться приблизно на відстані 32 км від ділянки на вулиці Покришева, що у будній день становить приблизно тридцять вісім хвилин поїздки в один кінець на автомобілі або ж дві години двадцять вісім хвилин поїздки в один кінець на громадському транспорті; ще одна споруда знаходиться на вулиці Алуштинській за 47,7 км, тобто в п’ятдесяти семи хвилинах поїздки на автомобілі або ж трьох годинах - на громадському транспорті; і ще одна на вулиці Таганрозькій за 33,8 км, тобто в сорока п’яти хвилинах або двох годинах двадцяти п’яти хвилинах, відповідно.

B. Спроби громади-заявниці отримати права на землю та дозвіл на будівництво культової споруди

9. 07 вересня 2004 року громада-заявниця звернулася до міського голови із заявою про надання в оренду земельної ділянки на вулиці Покришева строком на п’ять років для будівництва Зали Царства.

10. 24 лютого 2005 року міська архітектурно-містобудівна рада погодила розміщення Зали Царства на цій ділянці та архітектурні рішення її фасаду.

11. 21 липня 2005 року комісія у складі представників управління земельних ресурсів і містобудування, державної санітарної та державної пожежної інспекцій також погодила розміщення.

12. 28 вересня 2005 року міська рада вирішила надати попереднє погодження заявнику на розміщення Зали Царства на цій земельній ділянці та зобов’язала заявника упродовж року підготувати проєктну документацію щодо відведення їй ділянки та будівництва культової споруди. Міському управлінню земельних ресурсів було доручено внести на затвердження міської ради проєкт відведення земельної ділянки громаді-заявниці.

13. У 2006 році громада-заявниця замовила та отримала від спеціалізованого підприємства проєктну документацію щодо відведення земельної ділянки. Вона була погоджена управлінням містобудування та архітектури, управлінням земельних ресурсів, відділом земельного кадастру, державною екологічною та держаною санітарною інспекціями, а також обласним центром охорони історико-культурних цінностей.

14. 06 вересня 2006 року управління містобудування та архітектури подало до міської ради проєкт рішення про затвердження проєкту відведення земельної ділянки та надання її в оренду громаді-заявниці. Того дня управління поінформувало громаду-заявницю, що нові власники двох будинків, розташованих поруч із земельною ділянкою, заперечували проти розміщення там культової споруди.

15. 15 вересня 2006 року громада-заявниця звернулася до органів місцевого самоврядування з проханням надати копії листів сусідів.

16. Вбачається, що 26 вересня 2006 року було проведено збори місцевих мешканців щодо реалізації проєкту.

17. Проєкт рішення мав бути розглянутий на засіданні ради 27 вересня 2006 року. Проте рішення не було прийнято або тому, що його було знято з порядку денного, або тому, що рада проголосувала за проєкт рішення, проте не було набрано достатньої кількості голосів.

18. 17 жовтня 2006 року управління містобудування та архітектури поінформувало громаду-заявницю, що копії скарг сусідів надати неможливо.

C. Перше судове провадження та подальші події

19. 14 лютого 2007 року громада-заявниця подала позов проти міської ради, вимагаючи визнати незаконною її бездіяльність.

20. 07 червня 2007 року Господарський суд Дніпропетровської області (далі - обласний суд) задовольнив позов заявника та визнав незаконним неприйняття радою рішення про затвердження проєкту відведення земельної ділянки та ненадання земельної ділянки в оренду громаді-заявниці. Зокрема, суд встановив, що заявник виконав усі вимоги законодавства для набуття земельної ділянки в оренду. Щодо заперечень сусідів суд встановив, що згідно з відповідним законодавством думки окремих громадян, які були незгодні з релігійною діяльністю позивача, не могли бути вагомими підставами для бездіяльності ради. Апеляційну скаргу подано не було, і постанова набрала законної сили.

21. 11 червня 2007 року міське управління земельних ресурсів поінформувало громаду-заявницю, що 14 травня 2007 року воно повторно направило до міської ради проєкт позитивного рішення, проте 30 травня 2007 року рішення було знято з порядку денного ради у зв’язку конфліктною ситуацією, яка виникла між громадою і місцевими мешканцями, та незгодою останніх з реалізацією проєкту через скупчення людей та автомобілів, які мали б місце під час проведення зібрань і служб.

22. 11 липня 2007 року громада-заявниця повторно звернулась до міської ради з проханням розглянути та затвердити її проєкт.

23. 29 серпня 2007 року міська рада розглянула проєкт позитивного рішення, але достатньої кількості голосів для його прийняття зібрано не було: з 70 депутатів ради 43 не голосували взагалі, 2 проголосували "за", 23 - "проти" та 2 утрималися.

D. Друге судове провадження

24. У січні 2008 року громада-заявниця подала другий позов проти міської ради, вимагаючи (і) визнати за нею право на оренду зазначеної земельної ділянки та (іі) зобов’язати міську раду укласти з громадою-заявницею договір оренди цієї земельної ділянки. Громада-заявниця стверджувала, що як було встановлено у першому провадженні, вона виконала всі вимоги для отримання права на користування земельною ділянкою і рада була зобов’язана виділити їй земельну ділянку, проте не зробила цього. Не зробивши цього, рада зловживала своїми правами, а ця ситуація суперечила статті 13 Конвенції.

25. 11 грудня 2008 року обласний суд відмовив у задоволенні позову за обома пунктами, встановивши, зокрема, що: (і) громада-заявниця не набула права власності на земельну ділянку від попередніх власників розміщених на ділянці будівель, оскільки останні також не мали оформленого права власності на земельну ділянку; (іі) рішення про відведення землі належали до виключної компетенції відповідної ради; (ііі) право на користування землею могло ґрунтуватися лише на рішенні міської ради про відведення такої земельної ділянки, якого у цій справі не було, а зобов’язання ради надати земельну ділянку в оренду громаді-заявниці за відсутності рішення ради з цього питання було б порушенням виключного конституційного права ради на здійснення прав землевласника; (iv) виконання громадою-заявницею всіх законодавчих вимог і порушення радою законодавства у зв’язку з неприйняттям відповідного рішення не означало, що суд, у свою чергу, міг порушити законодавство, присвоївши собі повноваження ради, замінивши її собою та прийнявши відповідне рішення замість неї; (v) права позивача могли бути захищені лише за допомогою засобів юридичного захисту, передбачених Земельним кодексом України, а зобов’язання укласти договір оренди не було одним із них.

26. Зазначені уривки (ii)-(v) з рішення обласного суду є майже дослівними цитатами з рішення Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ), наведеного як приклад в оглядовому листі ВГСУ господарським судам нижчих інстанцій від 30 листопада 2007 року. У цьому рішенні ВГСУ на підставі низки положень національного законодавства постановив, що суди не могли зобов’язувати міські ради укладати договори оренди земельних ділянок (див. пункти 40 і 41).

27. 26 березня 2009 року Дніпропетровський апеляційний господарський суд залишив без змін рішення обласного суду, підтвердивши, зокрема, що незважаючи на те, що рішенням обласного суду від 07 червня 2007 року бездіяльність ради було визнано незаконною, суди все одно не могли заміняти собою міську раду та приймати рішення замість неї.

28. 21 липня 2009 року ВГСУ залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій.

29. 01 жовтня 2009 року Верховний Суд України відмовив у порушенні провадження з перегляду в касаційному порядку рішень судів нижчих інстанцій.

E. Подальші події

30. Згідно з твердженнями громади-заявниці після закінчення зазначених проваджень вона продовжила обговорення з міською владою, намагаючись вирішити спір.

31. 29 квітня 2011 року нібито за пропозицією посадових осіб міської ради громада-заявниця подала нову заяву про надання дозволу на постійне користування земельною ділянкою для будівництва культової споруди.

32. 17 травня 2011 року у розгляді заяви було відмовлено. Управління містобудування та архітектури міста поінформувало громаду-заявницю, що в березні 2011 року до законодавства щодо регулювання містобудівної діяльності було внесено зміни (див. пункт 38), проте підзаконні акти на підставі нового законодавства, ще не були прийняті.

33. 16 січня 2014 року нібито за пропозицією посадових осіб міської ради громада-заявниця подала нову заяву про надання дозволу на розробку нової проєктної документації щодо відведення земельної ділянки на праві постійного користування для будівництва культової споруди.

34. 06 травня 2014 року управління містобудування та архітектури поінформувало громаду-заявницю, що на території Тернівського району не було вільних від забудови земельних ділянок для будівництва культової споруди. Громаді було запропоновано розглянути можливість оренди для своїх потреб нежитлового приміщення у приватній або комунальній формі власності.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Земельний кодекс України 2001 року

35.Стаття 120 встановлює принцип, відповідно до якого в разі переходу права власності на будівлю право власності або користування відповідною земельною ділянкою переходить на умовах, передбачених договором.

36.Частина шоста статті 123 Кодексу передбачає, що проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки має бути погоджено органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини. Певні великі проєкти можуть підлягати додатковій експертизі. Після цього проєкт подається до відповідної міської ради, яка "розглядає" його у місячний строк і "приймає рішення про надання земельної ділянки".

37. Частина дев’ята статті 123 Кодексу у редакції, чинній на момент подій, передбачала, що відмова органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади у наданні земельної ділянки в користування або залишення відповідного клопотання без розгляду могла бути оскаржена у судовому порядку. Будь-яке рішення таких органів державної влади про відмову у наданні земельної ділянки в користування мало містити мотивовані пояснення з посиланням на відповідні положення законодавства або затвердженої містобудівної документації та документації із землеустрою.

B. Законодавство щодо містобудування

38. На момент подання заяви питання містобудування, перш за все, регулювалися Законом України "Про планування і забудову територій" 2000 року. 12 березня 2011 року цей Закон України втратив чинність із набранням чинності Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" 2011 року.

C. Закон України "Про місцеве самоврядування" 1997 року

39.Частина друга статті 77 передбачає, що спори про порушення прав, які виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються у судовому порядку.

D. Оглядовий лист Вищого господарського суду України від 30 листопада 2007 року

40. У листі ВГСУ від 30 листопада 2007 року № 01-8/918 наведено низку рішень ВГСУ щодо земельних питань як приклади для судів нижчих інстанцій. У одному із рішень ВГСУ постановив, що господарські суди не могли зобов’язувати міські ради укладати договори оренди. Це рішення ґрунтувалося на таких конституційних і законодавчих положеннях:

(i) статті 13 Конституції України, яка передбачає, що земля є об’єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України;

(ii) статті 12 Земельного кодексу України, яка передбачає, що розпорядження землями комунальної власності належало до повноважень міських рад;

(iii) статті 116 Земельного кодексу України, яка передбачає, що фізичні та юридичні особи можуть набути права власності на земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

41. У зазначеному Рішенні ВГСУ постановив, що права позивача могли бути захищені лише засобами юридичного захисту, передбаченими Земельним кодексом України (стаття 152), а саме шляхом: (і) визнання прав; (іі) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; (ііі) визнання угод недійсними; (iv) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; (v) відшкодування заподіяних збитків; (vi) застосування інших, чітко передбачених законом, способів.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 9 КОНВЕНЦІЇ

42. Громада-заявниця скаржилася на порушення статті 9 Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб."

A. Доводи сторін

1. Уряд

43. Уряд стверджував, що загальне законодавство, яке нейтрально застосовується без будь-якого зв’язку з особистими переконаннями заявника, у принципі, не може вважатися втручанням у його права за статтею 9 Конвенції (посилання на ухвалу щодо прийнятності у справі "Скугар та інші проти Росії" (Skugar and Others v. Russia), № 40010/04, від 03 грудня 2009 року). Законодавство України передбачало, що питання відведення земельних ділянок належало до компетенції міських рад і ця юрисдикція поширювалася на всіх "учасників земельних відносин" незалежно від національності, мови, релігійних поглядів та інших факторів. Міська рада не надала землю громаді-заявниці та не відмовилася це зробити. Нічого не вказувало, що рада розглядала це питання через призму релігійних поглядів громади-заявниці. Так само нічого не вказувало, що незгода сусідів із розміщенням Зали Царства в їхньому районі була вмотивована релігійними упередженнями. Уряд вважав, що ця частина заяви була явно необґрунтованою.

2. Громада-заявниця

44. Хоча громада-заявниця дійсно використовувала житловий будинок для своїх релігійних потреб, він абсолютно не відповідав її цілям, оскільки не відповідав основним потребам щодо достатнього простору для більше 240 свідків Єгови, яких вона представляла. Як для будівлі, яка використовувалася для проведення громадських зібрань, у ній не було належного водопостачання, каналізації, електропостачання, вентиляції та освітлення. Це поставило громаду у "ситуацію усвідомленої неповноцінності" vis-а-vis представників інших домінуючих релігій (посилання на рішення у справі "Мадьяр Керестень Менноніта Едьхаз та інші проти Угорщини" (<...>), заява № 70945/11 і 8 інших, пункт 94, ЄСПЛ 2014 (витяги).

45. Безсумнівно, статус культової споруди був важливим для кожного члена громади (посилання на рішення у справі "Асоціація солідарності зі Свідками Єгови та інші проти Туреччини" (Association for Solidarity with Jehovah’s Witnesses and Others v. Turkey), заяви № 36915/10 і № 8606/13, пункт 89, від 24 травня 2016 року).

46. Втручання випливало не із самого законодавства, яке було нейтральним, а зі свавільної відмови у його застосуванні. Воно не було передбачене законодавством, оскільки національні суди визнали, що громада-заявниця виконала всі вимоги Земельного кодексу України для набуття земельної ділянки в оренду. Частина шоста статті 123 Земельного кодексу України (див. пункт 36) вимагала прийняття міською радою рішення упродовж місяця, проте вона його так і не прийняла. Бездіяльність міської ради обумовлювалася лише скаргами "релігійно нетерпимих" сусідів.

47. Необмежені дискреційні повноваження міської ради не узгоджувалися з проголошеним у практиці Суду принципом, що "надання органам виконавчої влади правової дискреції у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права, одним із основоположних принципів демократичного суспільства, закріплених Конвенцією" (див. рішення у справі "Гасан і Чауш проти Болгарії" [ВП] (Hasan and Chaush v. Bulgaria) [GC], заява № 30985/96, пункт 84, ЄСПЛ 2000-XI).

B. Оцінка Суду

1. Прийнятність

48. Суд зазначає, що скарга за статтею 9 Конвенції не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

49. Хоча Конвенція не гарантує права на надання місця для відправлення культу як такого (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Об’єднання "Грецька парафія Мюнхена та Баварії" проти Німеччини" (<...>), заява № 52336/99, від 18 вересня 2007 року), обмеження на спорудження місця відправлення культу можуть становити втручання у гарантоване статтею 9 Конвенції право (див., наприклад, рішення у справах "Маноуссакіс та інші проти Греції" (Manoussakis and Others v. Greece), пункт 38, від 26 вересня 1996 року, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996-I, "Вергос проти Греції" (Vergos v. Greece), заява № 65501/01, пункти 36-43, від 24 червня 2004 року та "Асоціація солідарності зі Свідками Єгови та інші проти Туреччини" (Association for Solidarity with Jehovah’s Witnesses and Others v. Turkey), заяви № 36915/10 і № 8606/13, пункти 90 і 91, від 24 травня 2016 року).

50. Особистість священнослужителів і статус культових споруд мають важливе значення для членів релігійної громади. Тому можливість користуватися будівлями як місцями для відправлення культу є важливою для участі в житті релігійної громади і, таким чином, для здійснення права сповідувати релігію (див. рішення у справі "Іззеттін Доган та інші проти Туреччини" [ВП] (Izzettin Doрan and Others v. Turkey) [GC], заява № 62649/10, пункт 111, від 26 квітня 2016 року).

51. Суд стикнувся з низкою випадків, коли обмеження на створення місць відправлення культу накладалися у зв’язку з причинами, пов’язаними з містобудуванням (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Церква Святого Іоанна та Хорст Петерс проти Німеччини" (Johannische Kirche and Horst Peters v. Germany), заява № 41754/98, від 10 липня 2001 року; згадане рішення у справі "Вергос проти Греції" (Vergos v. Greece), пункти 40-44 та ухвалу щодо прийнятності у справі "Таньяр і Кючкергін проти Туреччини" (<...>), заява № 74242/01, від 07 червня 2005 року). Усталений принцип практики Суду полягає у тому, що національні органи влади користуються широкою свободою розсуду щодо вибору та реалізації політики містобудування (див., наприклад, рішення у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" [ВП] (Chapman v. the United Kingdom) [GC], заява № 27238/95, пункт 92, ЄСПЛ 2001-I, та згадане рішення справі "Асоціація солідарності зі Свідками Єгови та інші проти Туреччини" (Association for Solidarity with Jehovah’s Witnesses and Others v. Turkey), пункт 103). Уряд стверджував, що труднощі, з якими стикнулася громада-заявниця, були спричинені саме такими нейтральними міркуваннями (див. пункт 43). Суд розгляне цей аргумент далі (див. пункт 54).

52. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що громада-заявниця є власницею житлового будинку, розташованого на земельній ділянці, яка перебуває у комунальній власності. Упродовж багатьох років вона користується цим будинком як місцем для відправлення культу. Громада-заявниця намагалася орендувати земельну ділянку та отримати дозвіл на будівництво на ній нової культової споруди. Вона вважала, що в частині наявного простору та устаткування наявний житловий будинок площею 50 кв.м не відповідав її потребам як місце для відправлення культу.

53. Суд не вбачає підстав ставити під сумнів достовірність доводів громади-заявниці (див. пункт 44) щодо виникнення конкретних труднощів під час користування будинком, яким вона володіє, як місцем для відправлення культу. До того ж, хоча органи державної влади de facto ще дозволяють громаді-заявниці користуватися земельною ділянкою для цілей релігійної громади, їхня відмова офіційно визнати таке користування створила юридичну невизначеність для громади-заявниці (див. для порівняння згадане рішення у справі "Іззеттін Доган та інші проти Туреччини" (Izzettin Doрan and Others v. Turkey), пункт 130).

54. Суд не може погодитися з аргументом Уряду, що неможливість будівництва культової споруди громадою-заявницею була лише наслідком застосування загальноприйнятих нейтральних норм (див. пункт 43), особливо тому, що національні органи влади не навели жодних законних нейтральних підстав, пов’язаних із містобудуванням, для відмови у задоволенні заяви громади-заявниці (див., для порівняння, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі "Церква Святого Іоанна та Хорст Петерс проти Німеччини" (Johannische Kirche and Horst Peters v. Germany), та згадане рішення у справі "Вергос проти Греції" (Vergos v. Greece), пункти 40-43). Єдина наведена ними підстава - не чітко сформульована незгода сусідів, - була відхилена національними судами, як така, що не надавала достатніх юридичних підстав для відмови. Цей суд в остаточному рішенні, навпаки, встановив, що громада-заявниця виконала всі вимоги національного законодавства, необхідні для будівництва її культової споруди (див. пункт 20).

55. Суд вважає, що за таких обставин ситуація підпала під дію статті 9 Конвенції з огляду на конкретні труднощі та юридичну невизначеність, з якими стикнулася громада-заявниця під час користування будинком як культовою спорудою, ненадання міською радою дозволу на будівництво нової культової споруди та відмову укласти договір оренди у зв’язку з цим, незважаючи на остаточне рішення національного суду, в якому було встановлено, що громада виконала всі вимоги національного законодавства для отримання такого дозволу та укладення договору оренди.

56. Цей висновок підтверджується тим, що під час першого провадження національний суд відповідно до національного законодавства визнав відмову міської ради задовольнити заяву громади-заявниці незаконною (див. пункт 20). Суд опосередковано підтвердив цей висновок у другому провадженні (див. підпункт (iv) пункту 25). Ніщо не вказує, що після ухвалення цього рішення відбулися якісь зміни обставин, які б призвели до недійсності або незастосовності цього аналізу. Міська рада не дотрималась цих рішень і продовжила свою бездіяльність, не виправдавши таку поведінку жодними відповідними підставами.

57. З цього випливає, що поведінка органів місцевого самоврядування була свавільною та "не здійснювалася згідно із законом".

58. Цей висновок виключає необхідність розгляду Судом питання дотримання інших вимог пункту 2 статті 9 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Мороз проти України" (Moroz v. Ukraine), заява № 5187/07, пункт 108, від 02 березня 2017 року) або прийняття остаточної позиції щодо того, чи має ця ситуація розглядатися у контексті "негативних" або "позитивних зобов’язань".

59. Отже, було порушено статтю 9 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

60. Громада-заявниця скаржилася на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів."