У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів, судові рішення у яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.

1. Рішення компетентного органу про надання землі в оренду та відповідний договір оренди земельної ділянки є пов'язаними юридичними фактами.

Сільська рада звернулась до місцевого господарського суду з позовом (з урахуванням доповнення та уточнення) до Товариства з обмеженою відповідальністю (надалі - Товариство) про визнання недійсним укладеного між сторонами договору оренди земельної ділянки. Позовні вимоги мотивовані тим, що при укладенні зазначеного договору сторонами не досягнуто згоди з усіх істотних умов, які передбачені статтею 15 Закону України "Про оренду землі". Поряд з цим, позивач посилався на те, що рішенням районного суду від 17.11.2005 рішення сільради від 12.03.2004 N 145-III про передачу земельної ділянки Товариству визнане недійсним з дня його прийняття.

Товариство в свою чергу подало зустрічний позов до Сільської ради про визнання названого договору дійсним. Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що названий договір відповідає вимогам Закону України "Про оренду землі" та Типовій формі договору, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 N 197, що була чинною на момент укладення спірного договору; проте дана категорія договору відповідно до частини другої статті 290 Господарського кодексу України потребує нотаріального посвідчення, однак Сільська рада ухиляється від вчинення нотаріальних дій, а в такому випадку статтею 220 Цивільного кодексу України передбачена можливість визнання такого договору дійсним в судовому порядку.

Рішенням місцевого господарського суду від 14.12.2005, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду від 03.02.2006, в задоволенні первісного позову відмовлено, а зустрічні позовні вимоги задоволені, договір оренди земельної ділянки від 15.03.2004 за реєстраційним N 26, укладений між Сільською радою та Товариством, визнаний дійсним.

Не погоджуючись з прийнятими у справі рішенням та постановою, Сільська рада звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Вимоги касаційної скарги мотивовані посиланням на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме: статті 35 Господарського процесуального кодексу України щодо преюдиціального значення для господарського суду фактів, встановлених в рішенні суду з цивільної справи; статей 116, 124 Земельного кодексу України, згідно з якими передача в оренду земельної ділянки шляхом укладення договору оренди здійснюється на підставі рішення власника - відповідного органу виконавчої влади; статей 203, 215 Цивільного кодексу України; норм Закону України "Про оренду землі". Крім того скаржник зауважує, що судами залишено поза увагою ту обставину, що відповідне рішення Сільської ради було прийняте 12.03.2004, а спірний договір зареєстрований вже 15.03.2004, тоді як на підготовку документів, необхідних для реєстрації, потрібно не менше 30 днів.

Заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, судова колегія Вищого господарського суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 12.03.2004 на десятій сесії Сільською радою прийнято рішення за N 145-III про передачу земельної ділянки площею 2,1 га в оренду Товариству, на підставі якого між останнім та Сільською радою укладений договір (без зазначення дати і місця складення) оренди земельної ділянки, що зареєстрований в книзі реєстрації договорів оренди Сільської ради 15.03.2004 за N 26. Відповідно до умов договору його термін дії становить два роки, починаючи з дня реєстрації. Господарськими судами також встановлено, що рішення Сільської ради від 12.03.2004 за N 145-III, на підставі якого укладений спірний договір оренди земельної ділянки, рішенням районного суду від 17.11.2005 визнано недійсним.

Відмовляючи в задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічні позовні вимоги, господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відповідність договору оренди земельної ділянки від 15.03.2004 за N 26 нормам Закону України "Про оренду землі", зазначивши при цьому, що рішення Сільської ради та підписання останньою договору оренди є самостійними актами волевиявлення орендодавця при укладенні цього договору.

Відповідно до статті 84 Господарського процесуального кодексу України, роз'яснень, що містяться в пунктах 1, 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 N 11 "Про судове рішення", з відповідними змінами, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних відносин.

Обґрунтованим визнається рішення, прийняте на підставі повного з'ясування та дослідження всіх обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються доказами, що подані сторонами та при необхідності витребувані від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі.

Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів, посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права, на підставі яких визначено права й обов'язки сторін у спірних правовідносинах.

Прийняті у справі судові рішення даним вимогам не відповідають, виходячи з такого.

Предметом спору у даній справі є дійсність (чи недійсність) укладеного між сторонами у справі договору оренди земельної ділянки.

Як вбачається із змісту статті 203 Цивільного кодексу України, правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним умовам дійсності правочину, зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі (частина третя цієї статті).

Частиною першою статті 215 Цивільного кодексу встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу.

Отже, наявність вільного волевиявлення учасників правочину та його відповідність внутрішній волі при укладенні цього правочину є однією з необхідних умов визнання останнього дійсним, а відсутність вільного волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання такого недійсним.

Змістом статті 124 Земельного кодексу України, якою регулюється порядок передачі земельних ділянок в оренду, передбачено, що особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду із земель державної чи комунальної власності, подає у відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування заяву (клопотання) у порядку, визначеному статтями 118, 123 цього Кодексу. Тобто волевиявлення майбутнього орендаря щодо укладення договору оренди реалізується шляхом подання відповідної заяви.

При цьому частиною першою вказаної норми встановлено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Таким чином, волевиявлення відповідного органу як орендодавця, в даному випадку, здійснюється у формі рішення такого органу і лише реалізується шляхом укладення договору оренди, а відтак висновок судів попередніх інстанцій про те, що рішення Сільської ради та підписання останньою договору оренди є самостійними актами волевиявлення орендодавця при укладенні цього договору, суперечить змісту наведеної норми Земельного кодексу України та приписам статті 35 Господарського процесуального кодексу України як зроблений без надання належної оцінки фактам, встановленим рішенням районного суду від 17.11.2005.

Крім названого рішення районного суду, в матеріалах справи (т.2 а.с.95) є копія рішення п'ятнадцятої сесії Сільської ради від 22.09.2004, яким скасовано рішення тієї ж Сільської ради від 12.03.2004 "Про передачу в оренду земельної ділянки площею 2,1 га на території сільської ради для розміщення інфраструктури відпочинку та для рибальства Товариства". Факт прийняття такого рішення Сільською радою у судових рішеннях попередніх інстанцій не знайшов належної оцінки.

З тексту спірного договору (пункт 1.2) вбачається, що на спірній земельній ділянці розташовані 63 будиночки для відпочинку. Незважаючи на те, що питання права власності на ці будиночки, їх подальша доля у зв'язку з укладенням спірного договору оренди та право користування земельною ділянкою власником (чи власниками) будиночків мають суттєве значення для правильного вирішення спору, місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції ці обставини не досліджувалися і не оцінювалися.

Оскільки в силу вимог статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, а лише на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

2. Використання земельної ділянки за цільовим призначенням - це використання земельної ділянки з дотриманням вимог, що ставляться відповідно до категорій земель, визначених главою 4 розділу II Земельного кодексу України.

Товариство звернулось до місцевого господарського суду з позовом до Приватного підприємця про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою площею 468 кв. м шляхом її звільнення.

Позов мотивовано тим, що згідно з рішенням міської ради, яка надала спірну земельну ділянку позивачу в оренду, надано дозвіл на передання цієї земельної ділянки в суборенду відповідачу, проте відповідний договір суборенди укладено не було. Разом з тим, відповідач за відсутності правових підстав здійснює підготовчі роботи по організації певних об'єктів на спірній земельній ділянці.

Рішенням від 07.04.2006 місцевий господарський суд позов задовольнив, зобов'язавши відповідача усунути перешкоди в користуванні спірною земельною ділянкою шляхом її звільнення.

Рішення мотивовано доведеністю викладених в позовній заяві доводів позивача та відхиленням посилання відповідача на укладений між сторонами договір суборенди від 30.04.2004 через відсутність даних про його державну реєстрацію.

Постановою від 05.06.2006 апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції скасував, а в задоволенні позову відмовив. Постановою також скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою суду першої інстанції.

Постанова мотивована тим, що згідно з пунктом 2.1 договору оренди, мета використання спірної земельної ділянки: для використання в комерційних цілях - під організацію літньої площадки до кафе. Оскільки позивач не має права власності на вказане кафе, то він не може самостійно використовувати спірну земельну ділянку без порушення її цільового використання, а цільове використання можливе лише власниками або орендарями вказаного кафе.

Ухвалою від 19.09.2006 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційною скаргою позивача, в якій заявлено вимоги про скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення без змін рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, між міською радою (орендодавець) та позивачем (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки від 30.05.2003, згідно з яким позивачу надано в оренду земельну ділянку площею 631 кв. м. У пункті 2.2.1 строк дії договору визначений - 4 (чотири) роки, починаючи з моменту його державної реєстрації у міському відділі земельних ресурсів. Державну реєстрацію договору оренди здійснено 20.06.2003.

Рішенням міської ради від 09.02.2006 N 35/5 продовжено позивачу договір оренди земельної ділянки від 20.06.2003 на 25 років. Пунктом 3.1 цього рішення зобов'язано позивача укласти з міською радою додаткову угоду до договору від 20.06.2006. Проте доказів укладення відповідної додаткової угоди позивачем не надано.

Позивач звернувся до господарського суду з позовом до відповідача про усунення перешкод в користуванні частиною орендованої земельної ділянки площею 468 кв. м, яку відповідач використовує самовільно без будь-якого дозволу та правових підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що згідно з пунктом 2.1 договору оренди мета використання спірної земельної ділянки: для використання в комерційних цілях - під організацію літньої площадки до кафе. Оскільки позивач не має права власності на вказане кафе, то він не може самостійно використовувати спірну земельну ділянку без порушення її цільового використання, а цільове використання можливе лише власниками або орендарями вказаного кафе. Співвласником кафе є відповідач.

Рішенням від 29.04.2004 міська рада надала згоду позивачу здати в суборенду відповідачу спірну земельну ділянку в межах строку основного договору. Відповідно до цього рішення між позивачем та відповідачем 30.04.2004 укладено договір суборенди спірної земельної ділянки для використання в комерційних цілях - під організацію літньої площадки до кафе.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідачем не порушуються права позивача як орендаря спірної земельної ділянки, тому позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Склад та цільове призначення земель України визначено главою 4 розділу II Земельного кодексу України, згідно з вимогами якого землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії (сільськогосподарського призначення, громадської та житлової забудови тощо), встановлення та зміна яких здійснюється у визначеному законом порядку, і недотримання цього порядку тягне відповідні наслідки.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про землеустрій" цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Зважаючи на вказані положення земельного законодавства, вбачається, що передбачене договором використання спірної земельної ділянки в комерційних цілях - під організацію літньої площадки до кафе, не є її цільовим призначенням, а лише умовами її використання відповідно до договору оренди.

Отже, висновок суду апеляційної інстанції про неможливість використання позивачем спірної земельної ділянки за цільовим призначенням через відсутність у нього відповідних прав на кафе є хибним та не ґрунтується на нормах земельного законодавства.

Стаття 15 Закону України "Про оренду землі" визначає умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду, істотними умовами договору оренди землі. Проте посилання суду апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові на вказану норму є безпідставними, оскільки наявність або відсутність порушення позивачем умов договору оренди не є предметом даного спору. До того ж порушення орендарем умов договору оренди, в разі їх наявності, можуть бути оскаржені в судовому порядку орендодавцем або бути підставою для розірвання відповідного договору, але такі порушення не породжують прав інших осіб на орендовану земельну ділянку.

В силу частини другої статті 116 Земельного кодексу України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Зокрема, згідно з частиною першою статті 93 Земельного кодексу України та статті 1 Закону України "Про оренду землі" право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Договір оренди землі згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. В силу статей 18, 20 цього закону укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації і набирає чинності після такої реєстрації.

Відповідно до частини четвертої статті 93 Земельного кодексу України орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

Порядок укладання договорів суборенди врегульований статтею 8 Закону України "Про оренду землі", яка у частині п'ятій передбачає, що договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації.

Стаття 210 Цивільного кодексу України передбачає, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Суд першої інстанції встановив, що передбачена законом державна реєстрація укладеного між сторонами у справі договору суборенди спірної земельної ділянки від 30.04.2004 здійснена не була. Відповідачем такі обставини жодними доказами не спростовані, тому слід погодитись з висновком суду про відсутність у відповідача правових підстав для користування спірною земельною ділянкою.

Відповідно до статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно зі статтею 27 Закону України "Про оренду землі" орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Орендар в установленому законом порядку має право витребувати орендовану земельну ділянку з будь-якого незаконного володіння та користування, має право на усунення перешкод у користуванні нею, відшкодування шкоди, заподіяної земельній ділянці громадянами і юридичними особами України, іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридичними особами, у тому числі міжнародними об'єднаннями та організаціями.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили обставини наявності у позивача права оренди спірної земельної ділянки згідно з укладеним на підставі відповідного рішення міської ради договору оренди від 30.05.2003, зареєстрованого 20.06.2003, строк дії якого на момент розгляду справи не закінчився. Отже, право позивача підлягає захисту відповідно до вимог статті 152 Земельного кодексу України.

Обставини щодо порушення відповідачем прав позивача щодо спірної земельної ділянки внаслідок використання її за відсутності правових підстав встановлені судом першої інстанції, а висновки суду апеляційної інстанції з цього приводу є безпідставними та не відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Зважаючи на викладене, судова колегія дійшла висновку про задоволення касаційної скарги, скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення без змін рішення суду першої інстанції.

3. Якщо орендар не почав використовувати земельну ділянку відповідно до умов укладеного договору, або будує архітектурну форму іншу, ніж зазначено в договорі оренди, це може бути причиною розірвання договору з підстав істотного порушення договору, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення мети договору.

Міська рада звернулась до місцевого господарського суду з позовом до Товариства про розірвання договору оренди земельної ділянки.

Рішенням місцевого господарського суду в позові відмовлено з посиланням на необґрунтованість позовних вимог.

Постановою колегії суддів апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

Міська рада звернулась до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою на постанову апеляційного господарського суду, вважаючи, що дана постанова прийнята внаслідок неправильного застосування норм матеріального і процесуального права, а тому просить її та рішення господарського суду скасувати, позов задовольнити.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, розглянувши касаційну скаргу міської ради на постанову апеляційного господарського суду та перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності їх оцінки судом, а також правильність застосування норм матеріального і процесуального права, відзначає таке.

Господарськими судами при розгляді справи було встановлено, що 27.02.2004 міською радою було прийнято рішення N 5-455 про надання Товариству в оренду строком на 49 років земельної ділянки площею 2700 кв. м під розміщення АЗС з комплексом обслуговування автотранспорту.

На виконання вказаного рішення між сторонами було укладено договір оренди землі від 26.03.2004, який було зареєстровано у Державному земельному кадастрі, та підписано акт приймання-передачі земельної ділянки.

Позивач звернувся з позовом про розірвання договору, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що відповідачем земельна ділянка не використовується за призначенням, оскільки АЗС до 27.10.2004 не побудована.

Статтею 291 Господарського кодексу України передбачено, що договір оренди може бути розірвано на вимогу однієї із сторін достроково з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку встановленому статтею 188 Господарського кодексу України.

Пунктом 2 статті 651 Цивільного кодексу України встановлено, що договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною. Істотним слід вважати таке порушення договору, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення мети договору.

Відповідно до статті 188 Господарського кодексу України розірвання господарських договорів допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Сторона договору, яка вважає за необхідне розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо розірвання договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Таким чином, підставою для розірвання договору оренди землі від 26.03.2004 в судовому порядку може бути істотне порушення умов договору однією із сторін. У даному випадку, як стверджує позивач, таким істотним порушенням є невиконання відповідачем обов'язку, визначеного пунктом 9.1 спірного договору.

Як вбачається зі змісту договору оренди землі від 26.03.2004, відповідач приймає земельну ділянку під розміщення АЗС з комплексом обслуговування автотранспорту (пункт 1.1 договору).

Відповідно до пункту 9.4 договору оренди землі від 26.03.2004 відповідач зобов'язаний:

а) приступити до використання земельної ділянки після державної реєстрації договору оренди та підписання акту прийому-передачі земельної ділянки;

б) своєчасно і в повному обсязі вносити орендну плату;

в) у разі відчуження будівель та споруд (або їх часток), розташованих на земельній ділянці, наданій в оренду, орендар зобов'язаний повідомити про це орендодавця в 10-денний термін з дня відчуження, а також повідомити нового власника про необхідність оформлення правових документів на землю. До державної реєстрації прав третіх осіб на користування земельною ділянкою орендна плата вноситься орендарем у повному обсязі з урахуванням фактичного цільового використання земельної ділянки новим власником майна;

г) не менше ніж за 90 днів до закінчення терміну дії договору звернутись до орендодавця з клопотанням про продовження строку оренди земельної ділянки без зміни цільового призначення (в разі зацікавленості в поновленні договору оренди). Ненадходження такого клопотання у вказаний термін є рівноцінним відмові орендаря від продовження договору оренди. В цьому разі орендар зобов'язаний у місячний термін з дня закінчення дії договору привести земельну ділянку у придатний для використання стан (демонтувати будівлі, спланувати територію та інше). При цьому орендна плата за земельну ділянку вноситься за весь час фактичного використання земельної ділянки до моменту передачі її по акту прийому-передачі орендодавцю в належному стані;

д) не утримувати земельну ділянку для забезпечення своїх вимог до орендодавця (стаття 34 Закону України "Про оренду землі");

є) забезпечити освітлення, озеленення та прибирання прилеглої території згідно з правилами утримання території міста, затвердженими рішенням міської ради від 20.03.2003.

При цьому господарськими судами встановлено, що ні пунктом 1.1, ні пунктом 9.1 договору не визначено обов'язку відповідача завершити будівництво АЗС у певний строк, а в підпункті "а" пункту 9.1 договору зазначено обов'язок відповідача приступити до використання земельної ділянки після державної реєстрації договору оренди та підписання акту прийому-передачі земельної ділянки.

На підтвердження факту виконання своїх зобов'язань за вищевказаним договором щодо цільового використання земельної ділянки відповідачем було долучено до матеріалів справи:

позитивний висновок інституту гігієни та медичної екології ім. О.М. Марзеєва АМП України;

дозвіл від 14.06.2004 Управління містобудування та архітектури міськвиконкому на виконання будівельних робіт із строком дії до закінчення IV кварталу 2004 року.

Крім того, господарськими судами встановлено, що 21.06.2004 Державним управлінням екології та природних ресурсів області було прийнято рішення про тимчасову заборону (зупинення) будівництва АЗС з підстав відсутності позитивного висновку державної екологічної експертизи.

При цьому в абзаці першому вказаного рішення зазначено про те, що будівництво АЗС почалося відповідачем у червні 2004 року.

22.07.2005 позивачем було отримано дозвіл Інспекції містобудування та архітектури Управління містобудування та архітектури міськвиконкому на виконання будівельних робіт відповідно до проектної документації, узгодженої та зареєстрованої 22.07.2005, терміном дії до II кварталу 2006 року.

Господарськими судами було встановлено, що відповідачем було надано докази використання земельної ділянки за її цільовим призначенням, а позивачем не надано будь-яких доказів, якими б підтверджувався факт порушення відповідачем умов договору оренди землі від 26.03.2004, у тому числі нецільового використання земельної ділянки, що могло б бути підставою для дострокового розірвання цього договору.

В касаційній скарзі, як і в позовній заяві, позивач зазначає, що земельну ділянку його рішенням було віднесено до земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, та вказує, що на момент звернення з позовом відсутні підстави для віднесення земельної ділянки до земель даної категорії, оскільки АЗС не побудована, а отже земельна ділянка використовується відповідачем не за цільовим призначенням.

Таким чином, саме факт незавершення будівництва АЗС в строк до 27.10.2004, за висновком позивача, свідчить про використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Отже, позовні вимоги ґрунтуються саме на невиконанні відповідачем обов'язків за договором щодо строків будівництва АЗС, з чим касаційна інстанція не може погодитися, оскільки розділ 4 договору оренди від 26.03.2004, який має назву "Орендна плата", визначає саме зобов'язання відповідача щодо внесення орендної плати в певному розмірі, який встановлено окремо на період будівництва АЗС та на період комерційного використання. Однак, даним розділом та договором взагалі не визначено обов'язку відповідача завершити будівництво АЗС в певний строк. У зв'язку із відсутністю такого обов'язку не може вважатися порушенням умов договору незавершення будівництва станом на момент пред'явлення позову.