Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Графов проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Фаріс Вегабовіч (<…>), Голова,

Карло Ранцоні (<…>),

Петер Пацолай (<…>), судді,

та Андреа Там’єтті (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 27 листопада 2018 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 4809/10), яку 12 січня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Михайло Євгенович Графов (далі - заявник).

2. Заявника представляв п. І.Б. Байцар - юрист, який практикує у м. Чернівцях, Україна. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції України.

3. Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на позбавлення його майна внаслідок помилки державних виконавців та ненадання відшкодування у зв’язку з цим.

4. 30 березня 2015 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1977 році та проживає у м. Чернівці.

6. У жовтні 2002 року Заліщицький районний суд Тернопільскої області видав виконавчий лист у справі щодо приватної компанії "Ю". Сторони не надали жодних документів, пов’язаних із провадженням щодо компанії "Ю."

7. Відповідно до цього виконавчого листа у березні 2005 року Державна виконавча служба України наклала арешт, серед іншого, на майно, яке належало компанії "Ю.", на промислову конструкцію (металевий піднавіс площею 2 000 кв.м) заявленою вартістю у 98 000 українських гривень (далі - грн), на час подій еквівалент близько 13 950 євро.

8. У грудні 2005 року Державна виконавча служба України уклала договір з приватною компанією "М." про проведення аукціону з продажу арештованого піднавісу.

9. 03 квітня 2006 року заявник взяв участь у цьому аукціоні та придбав зазначену конструкцію за 26 000 грн (близько 4 200 євро на час подій). Заявник надав копії чеків, згідно з якими він сплатив вказану суму у повному обсязі.

10. 10 серпня 2006 року заявник продав піднавіс приватній особі Т. за 50 000 грн.

11. У незазначену дату третя особа С. подала адміністративний позов до державних виконавців та заявника, вимагаючи визнання арешту та продажу піднавісу державними виконавцями незаконними, оскільки насправді він належав йому. У зв’язку з цим позовом у жовтні 2006 року укладений між заявником та Т. договір купівлі-продажу був розірваний сторонами і заявник повернув Т. кошти. 23 листопада 2006 року Заліщицький районний суд Тернопільської області встановив, що піднавіс належав С. і тому накладення арешту та його продаж державними виконавцями були незаконними. Інформація про оскарження цієї постанови відсутня.

12. Паралельно з цим за фактом перевищення службових повноважень було порушено кримінальну справу проти державного виконавця Д., у провадженні якого перебувало відповідне виконавче провадження. 16 березня 2007 року заявнику був наданий статус потерпілого у цьому провадженні. У відповідній постанові було зазначено, що заявник зазнав матеріальної шкоди та йому не було відшкодовано кошти, сплачені ним на аукціоні. Розмір шкоди обтяжив висунуті проти державного виконавця обвинувачення.

13. 02 серпня 2007 року Заліщицький районний суд визнав державного виконавця винним за всіма пунктами обвинувачення. У тексті вироку на заявника посилалися як на свідка. Вочевидь, заявник не подав жодного цивільного позову в рамках цього кримінального провадження. Інформація про оскарження цього вироку відсутня.

14. У травні 2008 року заявник ініціював цивільне провадження проти Державної виконавчої служби України та обласного управління Державної казначейської служби України, вимагаючи відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Заявник посилався на положення Цивільного кодексу України про відшкодування шкоди, зокрема, на статтю 1174, та на статтю 11 Закону України "Про державну виконавчу службу", відповідно до яких шкода, заподіяна особі діями чи бездіяльністю посадових осіб органів влади, зокрема, державними виконавцями під час виконавчого провадження, мала відшкодовуватися державою (див. пункти 19 та 21).

15. 01 грудня 2008 року Садгірський районний суд м. Чернівців ухвалив рішення на користь заявника на підставі зазначених положень законодавства. Він присудив заявнику суму у розмірі 60 262 грн (еквівалент близько 6 884 євро), до якої входили: і) вартість піднавісу (26 000 грн); іі) банківська комісія (262 грн); ііі) упущена вигода (24 000 грн) та iv) відшкодування моральної шкоди (10 000 грн).

16. 12 березня 2009 року за апеляційною скаргою відповідача Апеляційний суд Чернівецької області скасував це рішення та відмовив у задоволені позову заявника у зв’язку з необґрунтованістю. Суд встановив, що оскільки заявник не був учасником виконавчого провадження у справі щодо компанії "Ю.", він не міг вимагати стягнення відшкодування шкоди з державних виконавців відповідно до статті 11 Закону України "Про державну виконавчу службу" (див. пункт 21). Апеляційний суд не розглянув питання застосовності положень Цивільного кодексу України, на які посилалися заявник та районний суд. Суд також зазначив, що заявник не довів, що фактично піднавіс був вилучений у нього без надання будь-якого відшкодування, або що договір купівлі-продажу з компанією "М.", яка відповідала за організацію аукціону, був розірваний.

17. Заявник подав касаційну скаргу, зазначивши, що він більше не володів піднавісом та не використовував його, оскільки його арешт та продаж були визнанні незаконними постановою суду від 23 листопада 2006 року (див. пункт 11) і повернув його С. Заявник зазначив, що сплачені ним на аукціоні кошти відшкодовані не були. Отже, він зазнав збитків. В обґрунтування своїх позовних вимог заявник повторно навів положення Цивільного кодексу України.

18. 23 липня 2009 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження, встановивши, що касаційна скарга була необґрунтованою.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

19. Відповідні положення Цивільного кодексу України щодо відшкодування шкоди, чинні на час подій, передбачали:

Стаття 1166. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду

"1. Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. ...".

Стаття 1174. Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування

"1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.".

20. Відповідно до статті 28 Кримінально-процесуального кодексу України особа, яка зазнала шкоди від злочину, вправі пред’явити цивільний позов до обвинуваченого або до осіб, що несуть відповідальність за дії обвинуваченого, на будь-якій стадії кримінального провадження до розгляду справи судом по суті. Якщо цивільний позов не був поданий у рамках кримінального провадження або якщо він був залишений без розгляду, особа може подати позов у порядку цивільного судочинства.

21. Відповідні положення Закону України "Про державну виконавчу службу", чинного на час подій, передбачають:

Стаття 4. Державні виконавці

"...

Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом. …".

Стаття 11. Відповідальність державних виконавців

"Шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави. …".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

22. Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на позбавлення його власності з вини представників влади та на ненадання відшкодування у зв’язку з цим. Відповідне положення передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.".

A. Прийнятність

1. Доводи сторін

23. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту щодо зазначеної скарги. Зокрема, він зазначив, що оскільки заявник не був учасником виконавчого провадження, у рамках якого відбувся аукціон, стаття 11 Закону України "Про державну виконавчу службу" (див. пункт 21) явно не була застосовною до нього і, відповідно, його скарги за цим положенням не мали шансів на успіх. З іншого боку, Уряд вказав, що відповідно до статті 28 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункт 20) заявник мав подати цивільний позов до державного виконавця Д. або у ході розслідування та розгляду його справи судом першої інстанції або після закінчення цього провадження як окремий цивільний позов.

24. Заявник не погодився. Він стверджував, що Уряд помилився при тлумаченні національного законодавства. Заявник зазначив, що стаття 11 Закону України "Про державну виконавчу службу" була сформульована таким чином, що вона не дозволяла явно виключити її застосовність до ситуації заявника. Тому спочатку не було очевидним, що його спроби не мали шансів на успіх. Він також зауважив, що шкода була заподіяна не приватною особою, а представником держави, і тому така шкода у будь-якому разі мала бути відшкодована державою.

2. Оцінка Суду

25. Суд нагадує, що мета правила вичерпання національних засобів юридичного захисту за статтею 35 Конвенції полягає у наданні Договірним державам можливості запобігти порушенню, у зв’язку з яким проти них подано скаргу, чи виправити такі порушення ще до того, як скарги будуть подані до Конвенційних установ (див., наприклад, рішення у справі "Сельмуні проти Франції" [ВП] (Selmouni v. France) [GC], заява № 25803/94, пункт 74, ЄСПЛ 1999-V). При цьому зазначене правило має застосовуватись з певною гнучкістю і без зайвого формалізму. Суд уже неодноразово встановлював, що це правило не є ані абсолютним, ані таким, що застосовується автоматично; щоб перевірити, чи було воно дотримане, необхідно брати до уваги обставини конкретної справи (див. рішення у справах "Акдівар та інші проти Туреччини" [ВП] (Akdivar and Others v. Turkey) [GC], від 16 вересня 1996 року, пункт 69, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996-IV, та "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), від 18 грудня 1996 року, пункти 53-54, Збірник 1996-VI). Зокрема, Суд звертає увагу на те, чи зробив заявник усе, чого можна було обґрунтовано очікувати, щоб вичерпати доступні національні засоби юридичного захисту (див. рішення у справі "Меріт проти України" (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, пункт 58, від 30 березня 2004 року).

26. Суд також зазначив, що у разі, коли національне законодавство передбачає декілька паралельних засобів юридичного захисту у різних галузях права, заявник, який намагався отримати відшкодування за стверджуване порушення Конвенції за допомогою одного з цих засобів юридичного захисту, не мав обов’язково скористатися іншими, які, головним чином, мали ту саму мету (див. рішення у справі "Ясінскіс проти Латвії" (Jasinskis v. Latvia), заява № 45744/08, пункт 50, від 21 грудня 2010 року). Суд нагадує, що Уряд, який заявляє про невичерпання засобів юридичного захисту, має переконати Суд у тому, що на час подій відповідний засіб юридичного захисту був ефективним та існував як у теорії, так і на практиці (див. згадане рішення у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 68). Якщо вимогу тягаря доведення виконано, заявник повинен довести, що вказаний Урядом засіб юридичного захисту був фактично вичерпаний або що він з якихось причин був неадекватним і неефективним за конкретних обставин справи (див. згадане рішення у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 68, та рішення у справі "Кривенький проти України" (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункт 32, від 16 лютого 2017 року).

27. Суд зазначає, що заявник дійсно скористався одним з доступних йому засобів юридичного захисту, проте 12 березня 2009 року його позовні вимоги були залишені без задоволення судом, який тлумачив статтю 11 Закону України "Про державну виконавчу службу" так, щоб унеможливити її застосовність у ситуації заявника (див. пункт 16). Тоді як тлумачити національне законодавство мають національні суди, Суд зазначає, що це положення було викладене у загальних формулюваннях (див. пункт 21) і Уряд не навів жодних прикладів національної практики, які б підтвердили існування усталеної практики його тлумачення. Таким чином, не можна стверджувати, що обраний заявником засіб юридичного захисту був a priori безрезультатним (див., для порівняння, ухвалу щодо прийнятності у справі "Актоплоікес Граммес Тірас проти України" (Aktoploikes Grammes Thiras v. Ukraine), заява № 21200/04, від 20 січня 2015 року). Тим більше, що в обґрунтування своїх вимог заявник вказав інші положення законодавства, зокрема, положення Цивільного кодексу України щодо відшкодування шкоди (див. пункт 14), які не були взяті до уваги апеляційним судом.