Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Дейнеко проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (<...>), Голова,

Фаріс Вегабовіч (<...>),

Карло Ранцоні (<...>), судді,

та Андреа Там’єтті (<...>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 30 квітня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 20317/09), яку 27 березня 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. В’ячеслав Федорович Дейнеко (далі - заявник).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Заявник скаржився, inter alia, на ненадання медичної допомоги під час тримання під вартою, відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку із зазначеною скаргою, незаконність та надмірну тривалість його досудового тримання під вартою, а також на ненадання органами влади відповідних та достатніх підстав для його обґрунтування. 12 листопада 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1966 році та проживає у с. Морозівка.

A. Затримання та тримання заявника під вартою

5. 20 вересня 2007 року заявника, який на той момент обіймав посаду голови Брусилівської районної адміністрації Житомирської області, затримали за обвинуваченням у хабарництві.

6. 21 вересня 2007 року слідчий звернувся до суду з клопотанням про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до розгляду його справи судом. У клопотанні зазначалося, що заявник обвинувачувався у вчиненні тяжкого злочину, який карався позбавленням волі на строк до дванадцяти років, та що він міг спробувати ухилятися від слідства і суду, перешкоджати слідству та продовжити свою злочинну діяльність. Того дня Печерський районний суд міста Києва обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Суд повторив підстави, наведені у клопотанні слідчого, не надаючи щодо цього інших деталей.

7. Під час досудового слідства строк тримання заявника під вартою неодноразово продовжувався, у тому числі 15 листопада 2007 року, 17 січня 2008 року та 19 березня 2008 року. Підставами для продовження строку тримання заявника під вартою були необхідність проведення додаткових слідчих і процесуальних дій та відсутність причин для зміни запобіжного заходу. Жодних додаткових деталей у зв’язку з цим наведено не було.

8. 19 травня, 17 червня, 26 червня, 29 липня та 07 серпня 2008 року суди продовжували строк досудового тримання заявника під вартою, обґрунтовуючи свої рішення, на додаток до зазначених раніше підстав (див. пункт 7), необхідністю ознайомлення його з матеріалами справи.

9. Під час розгляду питання продовження строку тримання його під вартою 24 вересня 2007 року, 08 січня, 19 березня і 07 серпня 2008 року заявник висував заперечення, стверджуючи, зокрема, що стан його здоров’я був незадовільним, він мав стабільні сімейні стосунки та не ухилявся від слідства і суду. З відповідних постанов вбачається, що суди не розглянули його аргументи.

10. 03 жовтня 2008 року Малинський районний суд Житомирської області (далі - суд першої інстанції) розглянув справу заявника. Суд першої інстанції залишив без змін запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, не навівши підстав для такого рішення та не встановивши строку.

11. Під час розгляду справи судом заявник одинадцять разів клопотав про зміну запобіжного заходу на непов’язаний із позбавленням волі. Він стверджував, що стан його здоров’я був незадовільним, його родичі були готові сплатити необхідну суму застави, а низка осіб, у тому числі депутати та державні службовці, заявили про готовність стати поручителями, забезпечивши явку заявника під час розгляду справи. Суд відмовив у задоволенні цих клопотань, навівши підстави, аналогічні тим, що наводилися на початковій стадії слідства (див. пункт 6 ). Суд також зазначив, що заявнику надавалася необхідна медична допомога під час тримання під вартою, і стан його здоров’я не вимагав його звільнення.

12. 16 липня 2010 року суд визнав заявника винним у хабарництві та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк дев’ять років з конфіскацією половини його майна та позбавленням права обіймати посади у державних органах та органах місцевого самоврядування на строк три роки. 01 грудня 2010 року та 19 травня 2011 року Апеляційний суд Житомирської області та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відповідно залишили вирок без змін, внісши незначні зміни.

B. Надана заявнику медична допомога

13. Згідно з матеріалами справи заявник страждав на варикозне розширення вен з 1980 року. Згідно з твердженнями Уряду заявнику діагностували варикозне розширення вен нижніх кінцівок лише у 1984 році.

14. 18 жовтня 2007 року заявника помістили до Київського слідчого ізолятора (далі - СІЗО). Упродовж кримінального провадження заявника переводили між різними слідчими ізоляторами.

15. Під час проведеного 16 січня 2008 року за клопотанням слідчого судово-медичного обстеження було встановлено, що в заявника були захворювання ендокринної системи, серця, вен, неврологічної системи та системи травлення. Зокрема, йому діагностували варикозне розширення вен нижніх кінцівок та хронічну венозну недостатність нижніх кінцівок з трофічними виразками. Судово-медичний експерт дійшов висновку, що заявник потребував оперативного лікування у плановому порядку у зв’язку з варикозним розширенням вен та амбулаторного лікування у зв’язку з іншими захворюваннями.

16. Загалом під час тримання заявника під вартою йому шість разів рекомендували оперативне лікування у зв’язку з варикозним розширенням вен, а саме: 16 січня 2008 року, 05 травня 2008 року, 23 жовтня 2008 року, 18 березня 2009 року, 22 липня 2009 року та 18 березня 2010 року.

17. 08 квітня 2009 року заявнику була встановлена "третя група" інвалідності (найлегша група).

18. 22 квітня 2009 року СІЗО поінформував захисника заявника, що йому діагностували варикозне розширення вен нижніх кінцівок, хронічну венозну недостатність нижньої лівої кінцівки третього ступеня, хронічну венозну недостатність нижньої правої кінцівки другого ступеня, гіпоталамічну дисфункцію, порушення толерантності до глюкози, дифузний нетоксичний зоб першого ступеня (збільшення щитоподібної залози) та хронічну трофічну виразку на лівій гомілці. Зазначалося, що проведення рекомендованого оперативного лікування у зв’язку з варикозним розширенням вен у СІЗО було недоступним.

19. 12 жовтня та 19 листопада 2009 року СІЗО направив захиснику заявника ще одну відповідь, зазначивши, що заявнику рекомендували оперативне лікування у зв’язку з його прогресуючим варикозним розширенням вен. Така операція не могла бути проведена у СІЗО, а працівники його медичної частини не могли передбачити наслідки відмови у проведенні йому оперативного лікування.

20. 15 лютого 2013 року заявник звернувся до лікаря-терапевта, який рекомендував йому пройти додаткове обстеження та лікування у медичному закладі системи виконання покарань. 18 лютого 2013 року заявник відмовився від цієї пропозиції, наполягаючи на тому, що потребував висококваліфікованої медичної допомоги у спеціалізованому закладі системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України.

21. У матеріалах справи немає інформації щодо того, чи отримав заявник яку-небудь медичну допомогу після зазначеної відмови.

22. 18 листопада 2013 року заявника звільнили від відбування решти строку його покарання за рішенням місцевого суду від 08 листопада 2013 року, яким обране йому покарання у виді позбавлення волі змінили на виправні роботи.

23. 28 листопада 2013 року заявнику зробили операцію нижніх кінцівок.

24. 20 січня 2014 року заявнику встановили "другу групу" інвалідності (важча група інвалідності).

25. Згідно з наявною інформацією з листопада 2007 року до лютого 2013 року заявник тринадцять разів звертався до хірурга у зв’язку з варикозним розширенням вен. Йому було призначено амбулаторне лікування. З 21 березня по 05 травня та з 23 жовтня по 17 листопада 2008 року він проходив амбулаторне лікування як у СІЗО, так і в закладі системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України.

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

26. У своїй відповіді на зауваження Уряду заявник скаржився на погані умови тримання його під вартою у Київському СІЗО та порушення його прав за статтями 4, 8 та 17 Конвенції.

27. На думку Суду, ця нова скарга не є уточненням первинних скарг, щодо яких сторони надали зауваження. Отже, недоцільно розглядати зазначене питання у контексті цієї справи (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ

28. Заявник скаржився на незабезпечення йому доступу до належної медичної допомоги під час тримання під вартою та відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку із зазначеною скаргою. Він посилався на статті 3 та 13 Конвенції, які передбачають:

Стаття 3

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".

A. Стаття 3 Конвенції

29. Перш за все, Суд зазначає, що суть скарги заявника стосується ненадання органами влади належного лікування у зв’язку з варикозним розширенням вен його нижніх кінцівок, а саме незабезпечення проведення йому операції.

30. Суд зазначає, що заявник не заперечував отримання певних медичних препаратів та проходження низки обстежень під час тримання його під вартою.

31. Крім того, вперше йому було рекомендовано проведення операції у зв’язку з варикозним розширенням вен у січні 2008 року та ця рекомендація повторно надавалася ще п’ять разів (див. пункт 16). Щоразу заявнику рекомендували оперативне лікування у плановому порядку, що означало нетерміновий характер операції.

32. З одного боку, Суд зазначає, що органи влади визнали, що медична частина установи виконання покарань не мала можливості прооперувати заявника, щоб вилікувати його захворювання (див. пункти 18 і 19). З іншого боку, заявник, якого на час подій представляв захисник, не надав жодних доказів того, що усвідомивши неможливості проведення операції в установі виконання покарань, у період з квітня 2009 по лютий 2013 року він наполягав на проведенні операції у закладі системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України. Щодо періоду з лютого 2013 року до його звільнення у листопаді 2013 року Суд зазначає, що спеціаліст, до якого заявник звернувся самостійно, вважав, що додаткове обстеження та лікування могли бути проведені у медичному закладі системи виконання покарань (див. пункт 20). Заявник не надав жодних доказів, які б доводили, що стан його здоров’я потребував медичної допомоги спеціалізованого закладу системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України. До того ж, хоча у січні 2014 року заявника визнали інвалідом "другої групи" (див. пункт 24), він також не надав жодних доказів, які б доводили, що таке погіршення стану його здоров’я було спричинено стверджуваною бездіяльністю адміністрації виправної колонії щодо проведення операції. За цих обставин Суд не може оцінити конкретний вплив цієї бездіяльності на стан здоров’я заявника (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, пункт 103, від 10 грудня 2009 року, та "Пивоварник проти України"(Pivovarnik v. Ukraine), заява № 29070/15, пункт 40, від 06 жовтня 2016 року).

33. У світлі зазначеного Суд доходить висновку, що заявник недостатньо обґрунтував свої скарги за статтею 3 Конвенції щодо стверджуваної неналежності наданої під час тримання під вартою медичної допомоги.