Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "І. Н. проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,

Ханлар Гаджієв (<…>),

Ерік Мьосе (<…>),

Фаріс Вегабовіч (<…>),

Йонко Грозєв (<…>),

Мартіньш Мітс (<…>), судді,

Сергій Гончаренко (<…>), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 31 травня 2016 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 28472/08), яку 29 травня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України пан І. Н. (далі - заявник). Голова секції задовольнив клопотання заявника про нерозголошення відомостей про його особу (пункт 4 правила 47 Регламенту Суду ).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляли пані Я.В. Заікіна та пані Л. Г. Ібадова - юристи, які практикують у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляла виконувач обов’язків Уповноваженого, на останніх етапах провадження пані О. Давидчук з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, що його поміщення до психіатричних лікарень було незаконним, він також скаржився на відсутність гарантованого права на відшкодування шкоди у зв’язку з цим, та на те, що цивільне провадження щодо незаконності його поміщення до психіатричних закладів та стягнення компенсації було надмірно тривалим. Він посилався на пункти 1 та 5 статті 5 та пункт 1 статті 6 Конвенції.

4. 04 грудня 2013 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

5. Пані Ганна Юдківська - суддя, обрана від України, не могла брати участі у справі ( правило 28 Регламенту Суду). Відповідно Голова п’ятої секції вирішив призначити п. Сергія Гончаренка суддею ad hoc (пункт 4 статті 26 Конвенції та пункт 1 правила 29 Регламенту Суду).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1963 році та проживає у м. Сєвєродонецьку, Україна.

7. За твердженням заявника, у 1996 році він ініціював кримінальне провадження за наклеп у Сєвєродонецькому міському суді Луганської області, оскаржуючи внесення у свою трудову книжку запису про звільнення у зв’язку з вчиненням ним крадіжки. Заявник стверджував, що у зв’язку з його численними скаргами щодо непроведення розслідування зазначеної справи, у 2000 році прокурор м. Сєвєродонецька звернувся з проханням помістити заявника до психіатричної лікарні.

8. Згідно з матеріалами справи, 18 березня 2000 року голова Сєвєродонецького територіального медичного об’єднання (далі - ТМО) отримав лист прокуратури м. Сєвєродонецька із проханням провести експертну оцінку психічного стану заявника. Сторони не надали Суду копію цього листа.

9. Лікарі-психіатри Ма. та К. вивчили надіслані заявником до прокуратури листи та дійшли висновку про необхідність проведення первинного огляду заявника, оскільки ці листи містили ознаки, що вказували на "високий ризик здійснення ним соціально небезпечних діянь". Сторони також не надали Суду копії цих листів.

10. 19 березня 2000 року Ма. у супроводі бригади швидкої допомоги та двох працівників міліції здійснив виїзд за місцем проживання заявника. Заявник стверджував, що загалом до нього приїхало семеро осіб.

11. Сторони надали різні відомості щодо обставин цього візиту. Згідно свідчень заявника, наданих ним у судовому засіданні (див. п. 29), він відчинив двері лише після погроз працівників міліції виламати двері. Як тільки заявник відчинив двері, Ма. повідомив, що їм необхідно проїхати до лікарні, щоб обстежити заявника в умовах стаціонару. Працівник міліції П. кричав на заявника та погрожував йому притягненням до кримінальної відповідальності за чинення опору працівникам міліції. Заявник відповів, що він "підкорюється насиллю". Пізніше його вивели під руки та посадили до машини швидкої допомоги.

12. Уряд стверджував, що не було ніяких доказів застосування сили до заявника. Згідно свідчень Ма., наданих ним у тому самому судовому засіданні, заявник відчинив двері та впустив Ма. та працівників міліції. Ма. представився і провів бесіду з заявником. Після цього заявнику було запропоновано проїхати у відділення лікарні для подальшого обстеження. Заявник погодився, зібрав свої речі, закрив двері та сів у машину швидкої допомоги. Після прибуття до ТМО було прийнято рішення про необхідність госпіталізації заявника.

13. 20 березня 2000 року заявник був оглянутий комісією з чотирьох лікарів-психіатрів, у тому числі Ма. та К., які підтвердили необхідність його термінової госпіталізації. Наступного дня у присутності Ма. заявника було оглянуто асистентом кафедри психіатрії Луганського державного медичного університету та йому було рекомендоване стаціонарне лікування. У зв’язку з відмовою від госпіталізації заявника було додатково оглянуто трьома лікарями-психіатрами Луганської обласної клінічної психоневрологічної лікарні (далі - Луганська лікарня), які дійшли висновку, що він потребував невідкладного лікування, з огляду на його листи погрозливого змісту, адресовані різним органам влади.

14. У період з 21 березня по 07 вересня 2000 року заявник проходив стаціонарне лікування у Луганській лікарні. Як стверджувалось, 21 квітня, 22 травня, 23 червня та 22 серпня 2000 року заявник оглядався комісією з трьох лікарів-психіатрів. Кожного разу приймалося рішення про необхідність продовження його лікування. 26 липня 2000 року заявника було оглянуто обласною медико-соціальною експертною комісією, за рішенням якої йому була встановлена друга група інвалідності.

15. 07 вересня 2000 року заявник був переведений до Сватівської обласної психіатричної лікарні (далі - Сватівська лікарня) для продовження лікування. З цієї лікарні його виписали 04 грудня 2000 року.

16. Заявник також проходив стаціонарне лікування у період з 31 травня по 26 червня 2001 року.

17. У липні та серпні 2001 року заявник звертався до медичних установ, у яких він проходив стаціонарне лікування у 2000 році, з запитами щодо надання йому можливості ознайомитися зі своєю історією хвороби та нормативними документами, на підставі яких його було поміщено на психіатричне лікування. Згідно тверджень заявника, він отримав відповідь лише від Луганської лікарні, але йому було відмовлено.

18. 26 вересня 2001 року заявник звернувся до Сєвєвродонецького міського суду Луганської області (далі - міський суд) з позовом до ТМО у зв’язку з ненаданням ним відповідей на його запити. У матеріалах справи міститься копія позову заявника від 26 вересня 2001 року. На ній наявні два записи, зроблені від руки: "отримано 28 вересня 2001 року" та "отримано 02 жовтня 2001 року". Міський суд видав довідку про рух цивільної справи за позовом заявника, в якій зазначалося, що заявник звернувся з позовом до ТМО 02 жовтня 2001 року. У жовтні 2001 року заявник звернувся з аналогічним позовом до Луганської лікарні.

19. 15 листопада 2001 року суд виніс ухвалу про призупинення цивільної справи за позовом заявника до вирішення по суті справи про визнання заявника недієздатним. 26 грудня 2001 року заяву про визнання заявника недієздатним було залишено без розгляду, у зв’язку з чим ухвалою суду від 01 лютого 2002 року провадження було поновлено.

20. Рішенням від 29 квітня 2002 року у задоволенні позовних вимог заявника було відмовлено. Ухвалою від 21 листопада 2002 року Апеляційний суд Луганської області скасував це рішення та направив справу на новий судовий розгляд.

21. 06 лютого 2003 року заявником було подано заяву про зміну позовних вимог. У доповнення до своїх початкових скарг він скаржився, зокрема, на незаконність його поміщення до психоневрологічного відділення ТМО 19 березня 2000 року та тримання там до 21 березня 2000 року. Він також скаржився на те, що його було незаконно переведено до Луганської та Сватівської лікарень, де він тримався до 04 грудня 2000 року. Заявник також вимагав відшкодування моральної шкоди.

22. У період з 23 лютого 2003 року по 23 березня 2004 року відбулося десять судових засідань, а три судових засідання було відкладено. Зокрема, два судових засідання було відкладено у зв’язку з неявкою відповідачів та/або їхніх представників, і одне судове засідання не відбулося у зв’язку з відсутністю залу судових засідань, обладнаного звукозаписуючою апаратурою.

23. 23 березня 2004 року ухвалою міського суду на підставі заявленого представником відповідача клопотання було призначено судово-психіатричну експертизу заявника. 14 липня 2004 року Апеляційний суд Луганської області скасував цю ухвалу та направив справу до суду першої інстанції для розгляду по суті.

24. У своїх запереченнях Уряд надав перелік призначених судових засідань, що відбулись у справі заявника. У матеріалах справи також міститься довідка про рух цивільної справи за позовом заявника, видана Сєвєродонецьким міським судом. Ці два документи про рух цивільної справи за позовом заявника містять деякі суперечливі відомості.

25. Відповідно до інформації, наданої Урядом, у період з 03 вересня 2004 року по 14 червня 2005 року було призначено одинадцять судових засідань, з яких через неявку або відповідачів, або заявника, або їхніх представників відбулося лише п’ять. Згідно з довідкою національного суду відбулося сім судових засідань.

26. 14 червня 2005 року повноваження судді, яка розглядала справу заявника, закінчились. Наступне судове засідання з новим суддею, призначене на вересень 2005 року, як стверджувалось, не відбулося у зв’язку з відсутністю залу судових засідань, обладнаного звукозаписуючою апаратурою.

27. У період з 03 листопада 2005 року по 13 серпня 2007 року було призначено сорок сім судових засідань. Згідно з твердженнями Уряду, всі вони відбулися; згідно з довідкою, виданою національним судом, десять із них не відбулися у зв’язку з неявкою відповідачів, заявника або їхніх представників. Кількість неявок у судове засідання кожної зі сторін була приблизно однаковою.

28. 13 серпня 2007 року міський суд частково задовольнив позовні вимоги заявника. Суд встановив наступне. 19 березня 2000 року Ма. у супроводі працівників міліції без законних підстав помістив заявника до психоневрологічного відділення, де він тримався протягом двох днів. 21 березня 2000 року заявника без його згоди було переведено до Луганської лікарні, де він тримався до 07 вересня 2000 року. Після цього його було переведено до Сватівської лікарні, де він тримався до 04 грудня 2000 року. Заявник стверджував, що Ма. діяв незаконно, порушив право заявника на повагу до його житла, здійснив примусовий огляд заявника та позбавив його свободи. Заявник також скаржився на незаконне поміщення до всіх трьох лікарень та ненадання головними лікарями цих закладів відповідей на його інформаційні запити. Заявник вимагав 100 000 (сто тисяч) гривень відшкодування моральної шкоди.

29. Міський суд також зазначив, що у судовому засіданні заявник пояснив, що він не оскаржував встановлений йому діагноз, але вважав, що дії лікарів були незаконними. Він повідомив свою версію подій 19 березня 2000 року (див. п. 11 ). Заявник також стверджував, що у ТМО до нього застосовувались засоби фізичного впливу: йому робили ін’єкції та утримували за ґратами у зачиненому приміщенні. До Луганської та Сватівської лікарень його переводили без його згоди. Інформацію про стан його здоров’я було розголошено посадовим особам підприємства, де він працював, та прокуратурі. Його було виписано зі Сватівської лікарні та рекомендовано не подавати ніяких скарг, інакше його знов буде госпіталізовано. Він більше не подавав ніяких скарг, оскільки "хвилювався за свою долю". Заявник стверджував, що зазнав моральної шкоди внаслідок примусової госпіталізації, введення невідомих ліків, поганого харчування, страху за своє життя, антисанітарних умов та порушення його права на повагу до свого житла.

30. У судових засіданнях Ма. та працівники міліції Ш. і Г. свідчили, що під час візиту до житла заявника фізична сила до нього не застосовувалась. Свідок Мб. показав, що подробиць цього виїзду не пам’ятає, а свідок З. пояснила, що вона бачила, як "лікар заходив [до квартири заявника?] один, а через декілька хвилин піднявся працівник міліції". Потім вона бачила, як заявник сідав у карету швидкої допомоги. Ма. також показав, що госпіталізація заявника проводилася відповідно до тимчасової інструкції "Про порядок первинного психіатричного огляду громадян", викладеної у додатку 16 до Наказу Міністерства охорони здоров’я СРСР від 21 березня 1988 року № 225 "Про заходи по подальшому вдосконаленню психіатричної допомоги" (далі - Наказ № 225), та тимчасової інструкції "Про порядок невідкладної госпіталізації психічно хворих", викладеної у додатку 17 до вищевказаного наказу, зокрема, пункти 1, 2 та 10-13 додатка 16 та пункти 1, 2, 5 та 6 додатка 17 (див. відповідне національне законодавство).

31. Суд встановив, що виїзд за місцем проживання заявника 19 березня 2000 року, коли було проведено його огляд, та згодом було поміщено до ТМО, був здійснений відповідно до пунктів 1, 2 та 10-13 тимчасової інструкції, викладеної у додатку 16, і пунктів 1, 2 "б", 5 та 6 тимчасової інструкції, викладеної у додатку 17. Посилаючись на "покази Ма., Мб. та Г.", міський суд встановив, що заявник не надав доказів застосування до нього будь-яких заходів фізичного впливу. Рішення про необхідність госпіталізації заявника від 19 березня 2000 року також було прийняте відповідно до пунктів 1 і 2 тимчасової інструкції, викладеної у додатку 17. Наступне рішення про госпіталізацію заявника від 21 березня 2000 року також було прийняте відповідно до пункту 2 "б" тимчасової інструкції, викладеної у додатку 17. Проте переведення заявника до Сватівської лікарні 07 вересня 2000 року суперечило статті 16 Закону України "Про психіатричну допомогу" , який набув чинності 04 квітня 2000 року. Інформаційні запити заявника були залишені без розгляду на підставі рішення про відмову в ознайомленні з його історією хвороби, яке він не оскаржував. Така інформація могла бути повідомлена рідним заявника за його бажанням. Міський суд постановив стягнути зі Сватівської лікарні на користь заявника суму в розмірі 2 000 грн (близько 286 євро на момент подій) в якості відшкодування моральної шкоди.

32. Заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, зокрема, що наказом Міністерства охорони здоров’я України від 18 квітня 1996 року № 81 (далі - Наказ № 81) наказ № 225 визнано "таким, що не застосовується в Україні".

33. 29 листопада 2007 року Апеляційний суд Луганської області залишив без змін рішення від 13 серпня 2007 року. Апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції правильно застосував чинне на момент подій законодавство. Апеляційний суд, не надавши додаткових пояснень, відхилив доводи заявника щодо втрати чинності Наказом № 225 у зв’язку з необґрунтованістю. Він не надав жодних коментарів щодо чинності та/або юридичних наслідків Наказу № 81.

34. Заявник, повторюючи свої доводи, подав касаційну скаргу.

35. 12 лютого 2008 року Верховний Суд України залишив касаційну скаргу заявника без задоволення у зв’язку з необґрунтованістю.

36. 23 листопада 2010 року заявник звернувся до Сєвєродонецького міського суду Луганської області зі скаргою щодо невидачі виконавчого листа. Міський суд повідомив заявника, що він може отримати виконавчий лист у канцелярії суду за письмовою заявою.

37. Залишається незрозумілим, чи отримав заявник присуджене йому відшкодування моральної шкоди.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України у редакції 1996 року

38. Відповідні положення Конституції передбачають таке:

Стаття 22

"Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.".

Стаття 29

"Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність ...".

Стаття 92

"Виключно законами України визначаються:

(1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина ...".

"1. Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України. ...".

B. Постанова Верховної ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" № 1545-XII від 12 вересня 1991 року

39. Постановою передбачено, зокрема, таке:

" ... до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.".

C. Нормативно-правові акти щодо надання психіатричної допомоги

40. До 4 квітня 2000 року примусове лікування у психіатричних закладах регулювалося радянським законодавством. Зокрема, таке лікування регулювалося наказом Міністерства охорони здоров’я СРСР № 225 від 25 березня 1988 року (див. п. 30 ), яким були затверджені двадцять п’ять різних інструкцій щодо психіатричного лікування, у тому числі тимчасові інструкції, викладені в додатках 16 "Про порядок первинного психіатричного огляду громадян" і 17 "Про порядок невідкладної госпіталізації психічно хворих". У наказі також зазначалося: "місцевим органам охорони здоров’я дозволяю розмножити цей Наказ у необхідній кількості примірників".

41. Відповідними пунктами інструкції, викладеної у додатку 16 передбачено таке:

"Тимчасова інструкція про порядок первинного психіатричного огляду громадян

1. Виявлення наявності або відсутності психічного розладу в особи, яка проходить огляд, є виключною компетенцією лікаря-психіатра.

2. Первинний психіатричний огляд проводиться за дозволом особи, яка оглядається (за винятком спеціально обумовлених у цій Інструкції випадків)

...

10. Особа, яка вчиняє дії, що дають достатні підстави припустити наявність у неї вираженого психічного розладу, які при цьому порушують громадський порядок або правила соціалістичного співжиття, а також становлять безпосередню небезпеку для себе або оточуючих, може бути піддана без її згоди, згоди її родичів або законних представників первинному психіатричному огляду за розпорядженням головного психіатра, а в екстрених випадках - лікаря-психіатра спеціалізованої бригади швидкої допомоги . ...

11. Головний психіатр приймає рішення про необхідність первинного психіатричного огляду на підставі вмотивованої письмової заяви правоохоронних органів. ...

У заяві має бути наведене детальне обґрунтування підстав виклику психіатра із зазначенням, що від самостійного відвідування лікаря-психіатра ця особа відмовляється.

...

12. […] головний психіатр при необхідності проведення огляду особистою резолюцією на заяві зобов’язує головного лікаря психоневрологічного диспансеру (завідувача диспансерним відділенням, кабінетом) оглянути зазначеного у заяві громадянина […].".

42. Пунктами 13 і 19 інструкції, викладеної у додатку 16, також передбачено, що незалежно від результатів огляду вони мають бути відображені у медичній карті амбулаторного хворого. Якщо пацієнт не погоджується із висновком про свій психічний стан, він або вона мають право оскаржити його головному психіатру органу охорони здоров’я за підпорядкуванням лікувально-профілактичного закладу.".

43. Відповідними пунктами інструкції, викладеної у додатку 17, передбачено таке:

"Тимчасова інструкція про порядок невідкладної госпіталізації психічно хворих

... У відповідності до "Положень про умови та порядок надання психіатричної допомоги" невідкладна госпіталізація психічно хворих застосовується у наступному порядку:

1. Хворі, які за своїм психічним станом становлять безпосередню небезпеку для себе або оточуючих, можуть бути виключно за рішенням лікаря-психіатра поміщені у порядку невідкладної госпіталізації до психіатричної лікарні (відділення). ...

2. Показанням для невідкладної госпіталізації є суспільна небезпека хворого (агресивні дії, психомоторне збудження, суїцидальна поведінка тощо, а також висока вірогідність таких дій), обумовлена наступними особливостями його хворобливого стану. ..:

(б) систематизовані маячні синдроми, якщо вони визначають небезпеку суспільно небезпечної поведінки хворих;

...

5. Невідкладну госпіталізацію безпосередньо здійснюють медичні працівники ...

6. Органи внутрішніх справ зобов’язані надавати допомогу медичним працівникам ... у випадках:

- спротиву, агресії або їх можливості, інших дій з боку хворого, які загрожують життю та здоров’ю медичних працівників. ...".

44. Пунктами 9, 10 та 12 інструкції, викладеної у додатку 17, передбачено також, що хворі, прийняті до психіатричної лікарні у порядку невідкладної госпіталізації, протягом двадцяти чотирьох годин мають бути оглянуті комісією у складі трьох лікарів-психіатрів, з метою вирішення питання щодо обґрунтованості невідкладної госпіталізації та необхідності проведення обов’язкового лікування. Хворі також підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на місяць для вирішення питання щодо припинення або продовження обов’язкового лікування. Хворий може оскаржити рішення про застосування невідкладної госпіталізації або проведення обов’язкового лікування головному психіатру вищестоящого органу охорони здоров’я або до суду.

45. Наказ Міністерства охорони здоров’я України № 81 від 18 квітня 1996 року містить перелік наказів Міністерства охорони здоров’я СРСР, що "не застосовуються в України". До цього переліку входить і Наказ № 225.

46. З детальним описом Положення про умови та порядок надання психіатричної допомоги, затвердженого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 січня 1988 року, посилання на яке міститься в інструкції, викладеній у додатку 17, можна ознайомитися в рішенні у справі "Акопян проти України" (Akopyan v. Ukraine), заява № 12317/06, пп. 47-48, 50, від 5 червня 2004 року.

47. З 4 квітня 2000 року питання госпіталізації осіб в примусовому порядку регулюється Законом України "Про психіатричну допомогу" від 2000 року. Статтями 14 і 16 цього закону передбачено таке:

Стаття 14. Підстави для госпіталізації особи до психіатричного закладу в примусовому порядку

"Особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона:

вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або

неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.".

Стаття 16. Огляд осіб, госпіталізованих до психіатричного закладу в примусовому порядку

"Особа, яку було госпіталізовано до психіатричного закладу за рішенням лікаря-психіатра на підставах, передбачених статтею 14 цього Закону, підлягає обов’язковому протягом 24 годин з часу госпіталізації огляду комісією лікарів-психіатрів психіатричного закладу для прийняття рішення про доцільність госпіталізації. У випадку, коли госпіталізація визнається недоцільною і особа не висловлює бажання залишитися в психіатричному закладі, ця особа підлягає негайній виписці.

У випадках, коли госпіталізація особи до психіатричного закладу в примусовому порядку визнається доцільною, представник психіатричного закладу, в якому перебуває особа, протягом 24 годин направляє до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про госпіталізацію особи до психіатричного закладу в примусовому порядку на підставах, передбачених статтею 14 цього Закону.

...".

III. МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

48. У відповідних витягах з Доповіді Уряду України Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню (далі - КЗК), за результатами візиту з 08 по 24 лютого 1998 року (CPT/Inf (2002) 19) зазначено таке:

"6. Гарантії в контексті примусової госпіталізації

224. Психічно хворі та особи з психічними відхиленнями є особливо вразливими, й, отже, мають бути захищені гарантіями від будь-яких дій або бездіяльності, що можуть суперечити їхньому благополуччю. Звідси випливає, що примусова госпіталізація / поміщення до психіатричного закладу завжди має бути забезпечена відповідними гарантіями, а рішення щодо необхідності такого поміщення має переглядатися через встановлені проміжки часу. Крім того, примусова госпіталізація особи до психіатричної лікарні не повинна тлумачитися як така, що надає право на лікування без згоди пацієнта.

Інші гарантії повинні вирішувати такі питання, як ефективна процедура оскарження, підтримка зв’язку з навколишнім світом і зовнішнім наглядом за психіатричними закладами.

225. ...

Делегація не змогла отримати чітку картину щодо юридичної процедури, що застосовується у випадку примусової госпіталізації до психіатричного закладу. КЗК хотів би отримати повні пояснення щодо таких процедур та, зокрема, докладну інформацію щодо медичних висновків, необхідних для примусової госпіталізації, ролі судів у прийнятті рішення щодо примусової госпіталізації, права пацієнтів на оскарження примусової госпіталізації та процедури перегляду доцільності примусової госпіталізації через встановлені проміжки часу.

226. Принципово важливим є надання пацієнтам можливості добровільної та усвідомленої згоди на лікування. Кожному дієздатному пацієнту, незалежно від того, отримує він лікування у добровільному чи примусовому порядку, має надаватися можливість відмовитися від лікування або будь-якого іншого медичного втручання. Будь-яке відхилення від цього основоположного принципу має ґрунтуватися на положеннях законодавства та застосуватись лише за зрозумілих і чітко визначених виняткових обставин. КЗК хотів би отримати повну інформацію про правове становище в Україні щодо надання згоди на лікування.

Звичайно, згода на лікування може вважатися добровільною та усвідомленою, лише за умови, що вона ґрунтується на повній та достовірній інформації про стан здоров’я пацієнта та лікування, що пропонується. У зв’язку з цим КЗК рекомендує, щоб всім пацієнтам систематично надавалась відповідна інформація про їхній стан здоров’я та лікування, що їм пропонувалось. Відповідну інформацію слід також надавати пацієнтам після проведення лікування (результати тощо).

227. Жодний із психіатричних закладів, який відвідала делегація, не мав чітко визначеного внутрішнього розпорядку прийняття скарг. Комітет вважає, що існування конкретного порядку подавання пацієнтами офіційних скарг до чітко вказаного органу та конфіденційного спілкування з відповідним органом поза установою є важливою гарантією. Комітет відповідно рекомендує українським органам вжити необхідних заходів для запровадження таких механізмів, які б включали надання інформації пацієнтам щодо можливості подання скарг.

229. ... Проте делегацію поінформували, що всі листи переглядалися лікуючим лікарем. Комітет хотів би мати інформацію, чи це правило застосовується також і до листування пацієнта з його адвокатом …".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

49. Заявник скаржився, що позбавлення його свободи не відповідало положенням пункту 1 статті 5 Конвенції, відповідна частина якого передбачає таке:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

...".

A. Прийнятність

50. Сторони не надали зауважень щодо прийнятності цієї скарги.

51. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявник

52. Заявник стверджував, що на момент подій не було підстав для його поміщення до ТМО. Він зазначив, що його огляд психіатром був проведений за вказівкою прокуратури, оскільки він звертався туди зі скаргами на дії певних органів державної влади, викладеними в образливій формі. На думку заявника, цей факт не може бути виправданням для поміщення його до медичного закладу.

53. Заявник також стверджував, що наказом Міністерства охорони здоров’я України № 81 від 18 квітня 1996 року Наказ № 225 було визнано "таким, що не застосовується в України". Отже, заявника було примусово поміщено до психіатричної лікарні в порушення положень Конвенції та Конституції України, оскільки до 04 квітня 2000 року не існувало нормативного акту, який би регулював питання примусового поміщення до таких закладів.

54. На підтвердження своєї скарги заявник надав лист, надісланий йому Головним юридичним управлінням Апарату Верховної Ради України 13 серпня 2013 року. У відповідній частині листа зазначалось таке:

"У Головному юридичному управлінні розглянуто Ваш лист з питання чинності окремих нормативно-правових актів та їх відповідності Конституції та законам України.

Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 18 квітня 1996 року № 81 "Про визнання наказів МОЗ СРСР такими, що не застосовуються в Україні" наказ МОЗ СРСР від 21 березня 1988 року № 225 "Про заходи подальшого удосконалення психіатричної допомоги" визнано таким, що не застосовується в Україні. Будь-яких застережень щодо можливості його часткового застосування в Україні зазначений Наказ МОЗ [№ 225] не містить.

Текст наказу МОЗ СРСР від 21 березня 1988 року № 225 до Верховної Ради УРСР не надходив.

Вважаємо за необхідне зазначити, що приписи Конституції України та указів Президента України щодо обов’язковості доведення до відома населення нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян, не поширюються на нормативно-правові акти органів державної влади СРСР.

Одночасно звертаємо Вашу увагу на те, Головне юридичне управління Апарату Верховної Ради України … не надає висновків щодо відповідності нормативно-правових актів Конституції України. ...".

55. Згідно тверджень заявника, після набрання чинності Законом України "Про психіатричну допомогу" його лікар-психіатр повинен був звернутися до суду з заявою про продовження надання йому психіатричної допомоги в примусовому порядку. Протягом перебування заявника у психіатричних лікарнях таких заяв не надходило. Отже, позбавлення його свободи у вигляді тримання у зазначених закладах у період з 19 березня до 07 вересня 2000 року було незаконним.

56. Щодо періоду з 07 вересня до 04 грудня 2000 року заявник стверджував, що рішення суду, яким йому було присуджено відшкодування моральної шкоди, не було виконано. На його думку, проведення антитерористичної операції у Луганській області не може виправдати ненадання Урядом Суду документів про виконання рішення суду на його користь. Зокрема, про цю заяву Уряд було повідомлено 04 грудня 2013 року, а активна фаза антитерористичної операції розпочалася лише у квітні 2014 року. Отже, Уряд мав достатньо часу для того, щоб витребувати необхідні документи у відповідних органів Луганської області.

(b) Уряд

57. Перш за все Уряд зазначив, що вважає поміщення заявника до психіатричного закладу "позбавленням свободи" у розумінні підпункту "е" пункту 1 статті 5 Конвенції.

58. Уряд стверджував, що національними судами було встановлено, що поміщення на лікування було обґрунтованим, оскільки психічний стан заявника давав підстави припустити, що він становив небезпеку для себе та оточуючих.

59. Зокрема, правоохоронні органи попросили провести експертну оцінку психічного стану заявника. Дослідивши наявні документи, комісія лікарів-психіатрів відповідно до Наказу № 225 прийняла рішення про необхідність проведення первинного огляду заявника. 19 березня 2000 року бригада швидкої допомоги у супроводі працівників міліції здійснила виїзд за місцем проживання заявника. Заявник сам відчинив двері та погодився проїхати на огляд до лікарні. Після проведення огляду заявника, відповідно до того ж Наказу було прийнято рішення про його госпіталізацію. Уряд зауважив, що не було доказів того, що 19 березня 2000 року заявника було насильно направлено до лікарні. Зокрема, в ході судового розгляду справи у національних судах і відповідачі, і свідки показали, що заявник погодився проїхати до лікарні без застосування до нього тиску. У діях працівників міліції також не було встановлено порушень законодавства.