Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Акопян проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (<…>), Голова,

Ангеліка Нуссбергер (<…>),

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Енн Пауер-Форд (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Хелена Єдерблом (<…>),

Алеш Пейхал (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 6 травня 2014 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 12317/06), яку 14 березня 2006 рок ) подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Зенфіра Амбарцумівна Акопян (далі - заявниця).

2. Заявницю представляв п. Г.А. Мар’яновський - юрист, що практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на той час - п. Н. Кульчицький.

3. 9 липня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Стаціонарне лікування заявниці у період з 1994 до 1997 року та пов’язані з цим питання

4. Заявниця народилась у 1953 році та проживає у м. Харкові.

5. У 1985 році вона вийшла заміж та народила першу доньку. У 1987 році вона народила другу доньку.

6. Стосунки заявниці з її чоловіком погіршились, і у серпні 1994 року вона з доньками переїхала до будинку, орендованого її чоловіком у селі Пісочин. Її чоловік час від часу відвідував своїх доньок.

7. Наприкінці листопада або на початку грудня 1994 року чоловік заявниці забрав доньок до Харкова. Заявниця залишилася сама.

8. 17 грудня 1994 року заявницю було госпіталізовано до Харківської обласної психіатричної лікарні (далі - психіатрична лікарня), що є державною установою. Згідно з історією хвороби, заявницю туди було доправлено каретою швидкої допомоги, оскільки вона перебувала у реактивному стані та виявляла ознаки психічного розладу.

9. Незабаром після госпіталізації до психіатричної лікарні заявниці було діагностовано галюцинаторно-параноїдну форму шизофренії та призначено курс лікування.

10. У період з січня 1995 року по листопад 1997 року заявниця неодноразово клопотала про виписку із психіатричної лікарні та подавала скарги на примусове тримання у психіатричному закладі, але безуспішно. Впродовж зазначеного періоду заявниця отримувала лікування нейролептичними засобами.

11. 7 листопада 1997 року заявниця втекла з психіатричної лікарні та знайшла притулок у своїх знайомих. На той час вона вже була розлученою.

12. 23 грудня 1997 року за клопотанням заявниці її було госпіталізовано до Харківської міської клінічної психіатричної лікарні для стаціонарного психіатричного обстеження. Згідно з історією хвороби, упродовж перебування заявниці у міській лікарні вона не отримувала жодних ліків, а єдиною формою лікування були розмови з лікарями.

13. 4 лютого 1998 року заявницю було виписано з лікарні з висновком, що вона є психічно здоровою.

14. Згодом заявниця відновила зв’язки зі своїми дітьми та стала жити разом з ними.

B. Кримінальне розслідування психіатричної госпіталізації заявниці

15. За скаргою заявниці 17 лютого 1998 року прокуратурою Харківської області було порушено кримінальну справу щодо П., лікаря заявниці, за підозрою у незаконному поміщенні заявниці до психіатричної лікарні - злочині, передбаченому статтею 123-2 Кримінального кодексу України 1960 року.

16. 21 липня 1998 року комісія експертів провела судово-психіатричну експертизу заявниці та дійшла висновку, що вона не страждає на жодне психічне захворювання. Також, згідно з висновком комісії, госпіталізація заявниці до психіатричної лікарні 17 грудня 1994 року могла бути зумовлена станом її здоров’я, проте під час перебування у психіатричній лікарні їй був поставлений неправильний діагноз, обстеження заявниці не було всебічним та з самого початку, тобто з грудня 1994 року, їй не надавалося правильне лікування.

17. 9 жовтня 1998 року експертна комісія склала додатковий висновок, згідно з яким заявницю можна було виписати з психіатричної лікарні 17 січня 1995 року на підставі її клопотання про виписку, оскільки з огляду на стан її психічного здоров’я не вбачалось, що вона становила загрозу для себе або для оточуючих.

18. 24 лютого 1999 року заявницю було визнано цивільним позивачем у кримінальному провадженні.

19. 25 лютого 1999 року діяння, у вчиненні якого П. обвинувачувався, було кваліфіковано як неналежне виконання службових обов’язків (халатність), що спричинило тяжкі наслідки для заявниці.

20. 9 квітня 1999 року П. постав перед Харківським районним судом Харківської області (далі - Харківський районний суд).

21. 20 червня 2000 року матеріали справи були знищені внаслідок пожежі у будівлі суду.

22. 24 листопада 2000 року суд повернув справу до прокуратури на додаткове розслідування.

23. 8 червня 2001 року справу знову було передано до суду.

24. У період з червня 2001 року по червень 2002 року було призначено кілька засідань, але жодне з них не відбулося з різних причин.

25. 26 червня 2002 року у відповідь на скаргу заявниці Головне управління юстиції у Харківській області звернулося до голови Харківського районного суду з клопотанням про прискорення розгляду справи, вважаючи його необґрунтовано тривалим.

26. 24 лютого 2003 року Харківський районний суд призначив проведення слідчими органами ще однієї психіатричної експертизи заявниці.

27. 14 квітня 2004 року слідчі органи призначили проведення психіатричної експертизи заявниці.

28. 12 січня 2005 року справу було знову передано до суду, хоча призначену експертизу не було проведено.

29. 27 квітня 2005 року заявниця, з огляду на те, що матеріали справи були знищені пожежею у 2000 році, подала до Харківського районного суду ще один цивільний позов, вимагаючи від П. та психіатричної лікарні відшкодування шкоди за її необґрунтовану психіатричну госпіталізацію.

30. 3 червня 2005 року за клопотанням П. Харківський районний суд закрив кримінальну справу у зв’язку із закінченням строку давності.

31. Заявниця оскаржила це рішення, стверджуючи, зокрема, що воно було незаконним, а розгляд справи необґрунтовано затягувався органами влади. Вона також скаржилася, що суд першої інстанції не розглянув її цивільний позов.

32. 22 грудня 2005 року апеляційний суд Харківської області залишив постанову суду від 3 червня 2005 року без змін.

33. Того ж дня апеляційний суд Харківської області постановив окрему ухвалу, звернувши увагу обласної ради суддів на недоліки у роботі Харківського районного суду, наслідком яких став тривалий розгляд справи заявниці. Апеляційним судом зазначалося, зокрема, що у період з 8 червня 2001 року по 3 червня 2005 року була невиправдано велика кількість відкладених судових засідань і що мав місце період тривалістю два роки, протягом якого у справі безпідставно не проводилось жодних дій в очікуванні результатів судово-психіатричної експертизи, яку так і не було проведено.

34. Заявниця оскаржила у касаційному порядку постанову про закриття кримінальної справи, висунувши ті ж аргументи, що й у своїй апеляційній скарзі. Вона стверджувала, що суди не ухвалили рішення за її цивільним позовом.

35. 13 травня 2008 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявниці.

С. Цивільний позов до лікаря заявниці та психіатричної лікарні щодо відшкодування шкоди

36. У березні 2006 року заявниця подала цивільний позов до П. та психіатричної лікарні, вимагаючи від П. 10000 грн, а від психіатричної лікарні - 90000 грн відшкодування шкоди, завданої внаслідок необґрунтованої госпіталізації. Вона стверджувала, зокрема, що її трирічне перебування у психіатричній лікарні завдало їй тяжких моральних та фізичних страждань. Вона доводила, що постійно відчувала приниження та вважала, що з нею поводяться як із неповноцінною особою, чия думка не має значення. На додаток, вона зазнавала примусового медичного втручання. Крім того, приватне та сімейне життя заявниці було зруйновано.

37. 31 січня 2007 року Червонозаводський районний суд м. Харкова дійшов висновку, що 17 грудня 1994 року заявницю було госпіталізовано на законних підставах з огляду на психіатричне захворювання. Суд також постановив, що під час перебування заявниці у лікарні її лікар П. порушував численні законодавчі положення щодо надання психіатричної допомоги. Суд встановив, що не було дотримано обов’язкового порядку примусової госпіталізації; в іншому випадку, якщо б заявницю було госпіталізовано добровільно, її б мали виписати з лікарні на підставі її заяви (див. пункти 48-50). Суд також зазначив, що заявниця неодноразово клопотала про виписку, та дійшов висновку, що її мали виписати ще 17 січня 1995 року на підставі такого клопотання. Суд дійшов висновку, що внаслідок цих порушень національного законодавства заявниці був поставлений неправильний діагноз і її помилково лікували в психіатричній лікарні протягом тривалого періоду часу.

38. Суд також зазначив, що впродовж неправомірного тримання заявниці у психіатричній лікарні вона була не в змозі вільно користуватися своїми правами та керувати своїм життям. Отже, суд дійшов висновку, що заявниця зазнала моральної шкоди, яка має бути відшкодована психіатричною лікарнею, в якій працював П. Констатуючи це, суд також посилався на кримінальну справу щодо П. та докази, зібрані слідчими органами у цій кримінальній справі.

39. Суд присудив заявниці 7000 грн відшкодування моральної шкоди, зазначивши, що при визначенні цієї суми він врахував тривалість необґрунтованого тримання заявниці у психіатричній лікарні, характер та ступінь фізичних і моральних страждань, вимушені зміни способу її життя та обмеження її громадянських прав на вільну організацію свого життя і на те, щоб дбати про власне здоров’я.

40. Заявниця оскаржила вищезазначене рішення, вимагаючи більшої суми відшкодування від обох відповідачів.

41. 19 квітня 2007 року апеляційний суд Харківської області залишив рішення від 31 січня 2007 року без змін.

42. Заявниця не оскаржувала це рішення до Верховного Суду України.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України від 28 червня 1996 року

43. Відповідні положення Конституції передбачають таке:

Стаття 55

"Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. ...

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань".

B. Кримінальний кодекс України 1960 року (чинний на час подій)

44.Стаття 123-2 Кодексу за незаконне поміщення в психіатричну лікарню за відомо психічно здорової особи передбачала покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років або виправних робіт на той же строк. Позбавлення волі також могло супроводжуватися позбавленням права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю на строк від одного року до трьох років.

45.Статтею 167 Кодексу встановлювалась кримінальна відповідальність за халатність при виконанні службових обов’язків. Згідно з частиною 2 статті 167 Кодексу невиконання або неналежне виконання посадовою особою своїх службових обов’язків через недбале чи несумлінне ставлення до них, яке спричинило тяжкі наслідки, каралося позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльність на строк до п’яти років і штрафом від п’ятнадцяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або без такого.

С. Цивільний процесуальний кодекс України 1963 року (чинний на час подій)

46.Стаття 248-1 цього Кодексу передбачала право будь-якої особи, яка вважала, що рішенням, дією або бездіяльністю державного органу влади, юридичної особи, їхніх посадових осіб було порушено її права, свободи чи законні інтереси, звернутись до суду.

D. Законодавство про надання психіатричної допомоги

1. Положення про умови та порядок надання психіатричної допомоги, затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 січня 1988 року (чинне на час подій)

47. За цим Положенням особа підлягала поміщенню до психіатричної установи, якщо вона страждала на психіатричне захворювання, що вимагало стаціонарного огляду або стаціонарного лікування; поміщення в психіатричну установу відбувалось лише за рішенням лікаря-психіатра за згодою пацієнта (стаття 15). Пацієнти, які через їхній психічний стан становили небезпеку для себе або оточуючих, підлягали поміщенню в психіатричну установу без їхньої згоди за рішення лікаря-психіатра. Про примусову госпіталізацію пацієнта необхідно було повідомити його родичів чи законних представників, а також вищестоящі органи охорони здоров’я, які у разі потреби могли перевірити законність та обґрунтованість рішення про госпіталізацію (стаття 16).

48. Примусово госпіталізований пацієнт мав бути оглянутий комісією лікарів-психіатрів впродовж двадцяти чотирьох годин (крім вихідних днів). Якщо комісія доходила висновку, що необхідним є подальше примусове лікування, адміністрація психіатричної установи впродовж двадцяти чотирьох годин повинна була надати головному психіатру місцевого органу охорони здоров’я вмотивований висновок до відома та для контролю. Про рішення комісії повідомлялися родичі або законні представники пацієнта. Рішення комісії могло бути оскаржене до головного психіатра самим пацієнтом або його родичами чи законними представниками. Якщо рішення було винесено головним психіатром, то оскаржити його можна було до головного психіатра вищестоящої установи охорони здоров’я (стаття 18).

49. Пацієнт, якого було госпіталізовано добровільно, міг бути виписаний із психіатричної установи, якщо він одужав, або якщо його психічний стан покращився настільки, що подальше стаціонарне лікування було недоцільним. Такий пацієнт також підлягав виписці за його власним клопотанням або за клопотанням його родичів чи законних представників. У виписці такому пацієнту могло бути відмовлено, якщо до часу подання клопотання було встановлено, що внаслідок свого психічного стану пацієнт становить небезпеку для себе або для оточуючих. Питання щодо його подальшого примусового лікування повинно було вирішуватися комісією лікарів-психіатрів, а складні та суперечливі випадки розглядалися комісією, очолюваною головним психіатром місцевого органу охорони здоров’я (стаття 20).

50. Пацієнти, госпіталізовані примусово, підлягали обстеженню комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на місяць для вирішення питання про продовження чи припинення примусового лікування. У випадках тривалого перебування в установі рішення про продовження примусового стаціонарного лікування повинно було прийматися кожні шість місяців головним лікарем-психіатром місцевого органу охорони здоров’я на підставі висновку психіатричної комісії щодо необхідності продовження примусового стаціонарного лікування. Органи охорони здоров’я були зобов’язані перевіряти обґрунтованість поміщення хворих для стаціонарного лікування, контролювати його тривалість та обґрунтованість рішень про його продовження (стаття 21).

51. Головні лікарі-психіатри органів охорони здоров’я в межах своїх повноважень були зобов’язані здійснювати нагляд за діяльністю психіатричних установ, вживати заходів для захисту прав та інтересів осіб, які страждають на психіатричні захворювання, та розглядати заяви і скарги громадян (стаття 24).

2. Положення про психіатричну лікарню, затверджене наказом Міністерства охорони здоров’я СРСР від 21 березня 1988 року (чинне на час подій)

52. Відповідно до пункту 40 Положення кожен пацієнт психіатричних лікарень мав бути забезпечений вичерпним дослідженням психічного, неврологічного та соматичного стану та, залежно від характеру захворювання, такі пацієнти мали забезпечуватись усіма сучасними методами лікування та соціально-трудової реабілітації.

53. Пунктом 54 передбачалося, що доступ до лікувальних відділень лікарні, за винятком приміщень для побачень, дозволявся тільки персоналу лікарні. Решта осіб допускалися тільки з дозволу головного лікаря лікарні (або заступника головного лікаря) та завідуючого відділенням, а за їхньої відсутності - з дозволу чергового лікаря.

III. МІЖНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ

54. У відповідних витягах із Доповіді Уряду України Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК), за результатами візиту з 8 по 24 лютого 1998 року (CPT/Inf (2002) 19) зазначено таке:

"D. Психіатричні заклади

... 6. Гаранти в контексті примусової госпіталізації

... 227. Жодний із психіатричних закладів, який відвідала делегація, не мав чітко визначеного внутрішнього розпорядку прийняття скарг. Комітет вважає, що існування конкретного порядку подавання пацієнтами офіційних скарг до чітко вказаного органу та конфіденційного спілкування з відповідним органом поза установою є важливою гарантією. Комітет відповідно рекомендує українським органам вжити необхідних заходів для запровадження таких механізмів, які б включали надання інформації пацієнтам щодо можливості подання скарг.

Загалом Комітет рекомендує скласти брошуру про режим в лікарні та права пацієнтів і видавати кожному пацієнту, а також їхнім сім’ям. Всім пацієнтам, які не можуть зрозуміти цю брошуру, повинна надаватися відповідна допомога.

228. Підтримання контакту пацієнтів із зовнішнім світом є важливим не тільки для попередження жорстокого поводження, але також з точки зору терапії. Пацієнти повинні мати право надсилати та отримувати кореспонденцію, право на доступ до телефонних розмов та право на відвідини сім’єю та друзями. Також має бути гарантовано право конфіденційного спілкування з адвокатом.

229. Пацієнтам Дніпропетровської психіатричної лікарні посиленого режиму дозволялося мати необмежену кількість візитів та посилок та без обмежень посилати та отримувати листи, Проте делегацію поінформували, що всі листи переглядалися лікуючим лікарем. Комітет хотів би мати інформацію, чи це правило застосовується також і до листування пацієнта з його адвокатом. ...

230. Що стосується Київського міського Центру судово-психіатричної експертизи, Комітет хотів би отримати інформацію щодо діючого порядку відвідування пацієнтів (включаючи побачення з адвокатом) та листування.

231. Комітет також надає велике значення тому, щоб психіатричні заклади регулярно відвідувалися незалежним органом, відповідальним за перевірку догляду за пацієнтами …"

55. У відповідних витягах із Доповіді Уряду України Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК), за результатами візиту з 24 листопада по 6 грудня 2002 року (CPT/Inf (2002) 19) зазначено таке:

"D. Психіатричні медичні установи

…

2. Чернівецька обласна клінічна психіатрична лікарня

f. Гарантії для пацієнтів психіатричних лікарень

... 166. Кількох пацієнтів було примусово госпіталізовано до психіатричної лікарні цивільної відповідно до процедури поміщення до психіатричного закладу, встановленої цивільним законодавством.

Проте, як було зазначено раніше (див. пункт 146), велика кількість з 510 дорослих пацієнтів у закритих відділеннях були не згодні зі своїм поміщенням до лікарні та не могли залишити її за власним бажанням. На практиці вони не мали жодної можливості скористатися гарантіями, передбаченими Законом України "Про психіатричну допомогу" 2000 року, зокрема, можливістю оскаржити своє поміщення до лікарні. У багатьох випадках особисті справи пацієнтів містили тільки заяву про лікування, подану родичами.

Більш того, перевірка особистих справ пацієнтів довела, що деякі з них були поміщені до лікарні без їхньої згоди - лише на підставі листа від прокурора або заяви від міліції, без подачі до компетентного суду заяви про примусове поміщення до психіатричної лікарні...".

56. Інші відповідні міжнародні документи наведено в рішенні від 19 квітня 2012 року у справі "М. проти України" (М. v. Ukraine), заява № 2452/04, пп. 37-39).

I. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3, 5 ТА 8 КОНВЕНЦІЇ

57. Заявниця скаржилася, що тривале тримання її у психіатричній лікарні було свавільним, та впродовж цього періоду не було проведено ефективного перегляду стану її психічного здоров’я. Вона скаржилася, що її тримання супроводжувалося примусовим лікуванням, завдало їй тяжких страждань та шкоди її приватному та сімейному життю.

58. Відповідні положення Конвенції передбачають таке:

Стаття 3 (Заборона катування)

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

Стаття 5 (Право на свободу та особисту недоторканність)

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(е) законне затримання психічнохворих ...; ..."

Стаття 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя)

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

А. Прийнятність

1. Доводи сторін

59. Уряд стверджував, що скарги є неприйнятними на тій підставі, що заявниця не може вважатися потерпілою від стверджуваних порушень. Зокрема, національні суди встановили, що заявниці був поставлений неправильний діагноз і її неправильно лікували, та присудили їй відшкодування моральної шкоди, якої вона зазнала у зв’язку з цим. Уряд наголошував на тому, що при визначенні суми відшкодування суди взяли до уваги питання, порушені заявницею перед Судом.

60. Уряд також доводив, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту, оскільки не оскаржила судові рішення, ухвалені в її цивільній справі.

61. Заявниця не погодилась та стверджувала, що вона є потерпілою від стверджуваних порушень. Вона також скаржилась, що кримінальне провадження було неефективним, а сума компенсації, присуджена за цивільним позовом, - недостатньою. Вона також доводила, що оскарження судових рішень за її цивільним позовом не було ефективним засобом юридичного захисту.

2. Оцінка Суду

62. Ці скарги стосуються тримання заявниці у психіатричній лікарні у період з 17 грудня 1994 року по 7 листопада 1997 року. Проте Конвенція набрала чинності для України 11 вересня 1997 року. Відтак період часу, протягом якого заявниця перебувала у лікарні до цієї дати, знаходиться поза межами юрисдикції Суду за критерієм ratione temporis, а отже, відповідна частина заяви має бути визнана неприйнятною згідно з підпунктом "а" пункту 3 і пунктом 4 статті 35 Конвенції. Тим не менш, для того, аби в цілому оцінити оскаржувані контекст і ситуацію, Суд врахує відповідні факти, що передували даті набрання чинності Конвенцією в Україні (див., mutatis mutandis, рішення від 14 грудня 2010 року у справі "Мілановіч проти Сербії" (Milanovic v. Serbia), заява № 44614/07, п. 78).

63. Що стосується проміжку часу з 11 вересня 1997 року по 7 листопада 1997 року, який за критерієм ratione temporis підпадає під юрисдикцію Суду, Суд вважає, що заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту тісно пов’язані із суттю справи. Відтак Суд долучає ці питання до розгляду справи по суті.

64. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у значенні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

65. Уряд наполягав на своїй позиції, відповідно до якої заявниця більше не була потерпілою від стверджуваних порушень. Він наголошував, що заявниця мала у своєму розпорядженні кримінально-правові та цивільно-правові засоби юридичного захисту та що відшкодування за стверджувані порушення було достатнім. Уряд також стверджував, що матеріали кримінальної справи щодо П. були знищені, оскільки період їхнього зберігання закінчився. Тому Уряд не міг надати свої зауваження щодо розумності тривалості кримінального провадження.

66. Заявниця наполягала на тому, що для цілей Конвенції вона є жертвою та що її права за статтями 3, 5 і 8 Конвенції було порушено.

2. Оцінка Суду

(а) Пункт 1 статті 5 Конвенції

(i) Застосовність пункту 1 статті 5 Конвенції

67. Для того, аби встановити, чи мало місце "позбавлення свободи", треба врахувати цілу низку чинників, які постають у конкретній справі. Поняття позбавлення свободи поєднує у собі як об’єктивний елемент, а саме тримання особи в обмеженому просторі протягом значного періоду часу, так і суб’єктивний елемент, тобто відсутність достовірної згоди особи на таке тримання (див. рішення від 16 червня 2005 року у справі "Шторк проти Німеччини" (Storck v. Germany), заява № 61603/00, пп. 71 і 74, ЄСПЛ 2005-V).

68. У цій справі сторони не оскаржували той факт, що тримання заявниці у психіатричній лікарні становило "позбавлення свободи" у значенні пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд не вбачає підстав вважати інакше. Зокрема, що стосується об’єктивного елементу, то заявницю тримали в лікарні впродовж значного проміжку часу, вона не могла вільно залишити її, а її зв’язок із зовнішнім світом був серйозно обмежений. Щодо суб’єктивного елементу, ніщо не свідчить про те, що тримання заявниці у лікарні було добровільним. Насамкінець вона втекла з лікарні після численних марних клопотань про виписку.

69. Суд також зазначає, що психіатрична лікарня була державною установою, та вважає, що оскаржувана ситуація порушує питання відповідальності держави-відповідача за Конвенцією (див. рішення у справах "Гласс проти Сполученого Королівства" (Glass v. the United Kingdom), заява № 61827/00, п. 71, ЄСПЛ 2004-ІІ, та "Штукатуров проти Росії" (Shtukaturov v. Russia), заява № 44009/05, п. 110, ЄСПЛ 2008).

(ii) Правомірність позбавлення свободи

70. Для того, щоб відповідати пункту 1 статті 5 Конвенції, тримання під вартою, про яке йдеться, повинно, перш за все, бути "законним", зокрема відповідати передбаченій законом процедурі; у зв'язку з цим Конвенція по суті посилається на національне законодавство та передбачає обов’язок дотримання його матеріально-правових та процесуальних норм (див. рішення від 24 вересня 1992 року у справі "Херцегфальві проти Австрії" (Herczegfalvy v. Austria), п. 63, Series А № 244). Крім того, вимога щодо затримання відповідно до "процедури, встановленої законом", вимагає наявності в національному законодавстві "справедливих та належних процедур" і відповідного правового захисту від свавільного позбавлення свободи (див. рішення від 24 жовтня 1979 року у справах "Вінтерверп проти Нідерландів" (Winterwerp v. the Netherlands), п. 45, Series A № 33; "Амуур проти Франції"(Amuur v. France), від 25 червня 1996 року, п. 53, Reports of Judgments and Decisions 1996-III, та "H.L. проти Сполученого Королівства" (Н.L. v. the United Kingdom), заява № 45508/99, п. 115, ECHR 2004-IX).

71. На додаток, підпункти з "а" до "f" пункту 1 статті 5 Конвенції містять вичерпний перелік дозволених підстав позбавлення свободи; такий захід не буде законним, якщо він не відповідає одній з цих підстав (див. рішення у справах "Вітольд Літва проти Польщі" (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95, п. 49, ЄСПЛ 2000-ІІІ, та "Єндровяк проти Німеччини" (Jendrowiak v. Germany), заява № 30060/04, п. 31, від 14 квітня 2011 року).

72. У цій справі заявницю помістили до психіатричної лікарні та тримали там, тому що лікарі вважали, що вона потребує лікування психіатричного захворювання. Отже, випадок заявниці має розглядатися за підпунктом "е" пункту 1 статті 5 Конвенції, який в якості винятку передбачає затримання "психічно хворих".

73. Згідно з практикою Суду особа не може бути позбавлена волі як "психічно хвора", якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов: по-перше, має бути достовірно доведено, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що слугує підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні; по-третє, обґрунтованість тривалого тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (див. вищезазначене рішення у справі "Вінтерверп проти Нідерландів" (Winterwerp v. the Netherlands), п. 39; рішення у справі "Варбанов проти Болгарії" (Varbanov v. Bulgaria), заява № 31365/96, п. 45, ЄСПЛ 2000-Х, та вищезазначене рішення у справі "Штукатуров проти Росії" (Shtukaturov v. Russia), п. 114).