Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Лопушанський проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Фаріс Вегабовіч (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Карло Ранцоні (<…>), судді,

та Анна-Марія Дуге (<…>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 10 січня 2017 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 27793/08), яку 23 квітня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Володимир Михайлович Лопушанський (далі - заявник).

2. Заявника представляв п. В. Рижий - юрист, який практикує у м. Миколаєві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. 12 січня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Кримінальне провадження щодо заявника

4. Заявник народився у 1955 році та проживає у м. Южноукраїнськ. На час подій він був директором приватного акціонерного товариства.

5. У листопаді 2003 року міським судом було ухвалено рішення про стягнення боргу з пана Ц. на користь заявника. 12 грудня 2003 року дружина пана Ц., яка діяла за дорученням, видала заявнику довіреність на користування їхнім автомобілем. 09 березня 2004 року дружина заявника скасувала видану нею довіреність.

6. 25 та 29 березня 2004 року за скаргою пана Ц. було винесено постанови про порушення щодо заявника кримінальних справ за підозрою у вчиненні незаконного привласнення чужого майна та вимагання. Останній стверджував, що заявник самовільно заволодів його автомобілем і вимагав за нього гроші.

7. 30 березня 2004 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні злочину. Його було поміщено до ІТТ Арбузинського районного відділу міліції (далі - ІТТ). За результатами обшуку приміщення підприємства зазначений автомобіль було вилучено.

8. Через два дні, 01 квітня 2004 року, пан Ц. написав розписку, підтверджуючи, що заявник сплатив йому 1 700 доларів США в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди, та що він не мав до заявника жодних претензій. Він направив зазначену розписку слідчому, в провадженні якого перебувала кримінальна справа щодо заявника.

9. Того ж дня заявника було звільнено під підписку про невиїзд.

10. Ухвалою від 20 квітня 2004 року Южноукраїнський міський суд (далі - Южноукраїнський суд) скасував постанови від 25 та 29 березня 2004 року. 03 червня 2004 року та 05 квітня 2005 року апеляційний суд Миколаївської області (далі - апеляційний суд) та Верховний Суд України, відповідно, залишили ухвалу без змін. Суди дійшли висновку про відсутність підстав для порушення кримінальних справ щодо заявника у зв’язку з відсутністю події злочину.

B. Провадження за позовом заявника про відшкодування шкоди

11. 21 вересня 2005 року заявник звернувся до суду з позовом до працівників місцевої поліції та прокуратури про відшкодування шкоди. Він вимагав відшкодування матеріальної та моральної шкоди у зв’язку з чотирма наступними пунктами: свавільне притягнення його до кримінальної відповідальності, його незаконне затримання, стверджуваний незаконний обшук у приміщенні підприємства та вилучення автомобіля, що становило позбавлення його власності. Зокрема, заявник скаржився, що підстав для його затримання не було, і що він ніколи не викликався до міліції. Заявник також зазначав, що його затримали у власному офісі, у присутності його колег, і що він зазнав душевних страждань і приниження. У контексті своєї скарги на його незаконне затримання він також зазначав про неналежні умови тримання в ІТТ (погане харчування та брудна постільна білизна, а також неможливість отримання передач).

12. Позовні вимоги заявника щодо відшкодування матеріальної шкоди включали в себе суму заборгованості перед ним пана Ц., яку заявник вважав такою, що дорівнювала вартості вилученого автомобіля. Заявник також стверджував, що зазначений автомобіль має бути йому повернути . Крім того, він вимагав суму у розмірі 5000 доларів США у гривневому еквіваленті, яку, за його твердженням, він був змушений сплатити пану Ц. в результаті незаконно порушеного щодо нього кримінального провадження (хоча пан Ц. у своїй розписці зазначив меншу суму, 1700 доларів США, - див. п. 8). Заявник також вимагав 150000 гривень (на час подій еквівалент 24650 євро) моральної шкоди.

13. 05 травня 2006 року Южноукраїнський суд частково задовольнив позов заявника. Він присудив заявнику відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 8585 гривень, оскільки це була сума (еквівалент 1700 доларів США), сплачена заявником пану Ц. та підтверджена розпискою останнього. Суд також присудив заявнику 25000 грн (на час подій еквівалент 3 800 євро) відшкодування моральної шкоди. Він посилався, зокрема, на Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" та статтю 5 Конвенції. Зазначені грошові суми мали бути сплачені заявнику за рахунок державного бюджету.

14. Рішення було оскаржене заявником, Державною казначейською службою України та прокуратурою Миколаївської області.

15. Листом від 06 липня 2006 року апеляційний суд надіслав заявнику копії апеляційних скарг відповідачів та повідомив його, що до 14 липня 2006 року він може подати на них заперечення. У цьому листі також містилася судова повістка про виклик на засідання 19 липня 2006 року. Як було зазначено на поштовому штампі, лист було відправлено 14 липня 2006 року. Заявник отримав цей лист 19 липня 2006 року.

16. 19 липня 2006 року апеляційний суд у судовому засіданні за участі відповідачів, але за відсутності заявника скасував рішення суду першої інстанції від 05 травня 2006 року та ухвалив нове. Він погодився з висновком суду першої інстанції, що заявник "зазнав душевних страждань внаслідок незаконних дій працівників правоохоронних органів", але вважав, що розмір присудженої компенсації був невиправдано великим. Апеляційний суд присудив заявнику 5000 грн (на час подій близько 700 євро) відшкодування моральної шкоди та 1000 грн відшкодування судових та інших витрат. Відхиляючи вимогу заявника щодо відшкодування матеріальної шкоди, суд зазначив, що автомобіль не належав заявнику, і держава не повинна відшкодовувати йому гроші, сплачені фізичній особі.

17. Ані у рішенні, ані у протоколі судового засідання не містилося інформації щодо повідомлення заявника про судове засідання.

18. Заявник оскаржив це рішення у касаційному порядку. Він скаржився, зокрема, що отримав повістку про виклик у день судового засідання в апеляційному суді, що унеможливило його участь у ньому.

19. 26 листопада 2007 року апеляційний суд Херсонської області, що діяв в якості суду касаційної інстанції, відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника, надавши широко сформульовані підстави її необґрунтованості.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" 1994 року (у редакції, чинній на час подій)

20. Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" передбачено, що підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові, зокрема, внаслідок незаконного взяття і тримання під вартою (стаття 1). Право на відшкодування шкоди виникає, серед іншого, у випадках відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину (стаття 2).

B. Цивільний процесуальний кодекс 2004 року (у редакції, чинній на час подій)

21. Відповідно до статті 74 судові повістки про виклик і судові повістки-повідомлення надсилаються завчасно рекомендованим листом із повідомленням. Стаття 305 зобов’язує апеляційний суд відкласти розгляд справи в разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй судової повістки. Крім того, відповідно до статті 338 суд касаційної інстанції має скасувати рішення суду першої або апеляційної інстанцій, якщо справу було розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

22. Заявник скаржився на неналежні умови тримання в ІТТ. Цю скаргу слід розглядати за статтею 3 Конвенції, яка передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

23. Уряд вважав, що перед тим, як подати цю заяву до Суду, заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, доступні йому за законодавством України. Уряд стверджував, що він міг би звернутися зі скаргою до прокурора, який здійснював нагляд за додержанням законів у місцях попереднього ув’язнення. Отримавши висновок прокурора про неналежність умов тримання в ІТТ, заявник міг би послатися на нього при обґрунтуванні своїх вимог щодо відшкодування шкоди. При цьому Уряд підкреслив, що фактично вимоги заявника щодо відшкодування шкоди не стосувалися умов тримання його під вартою. Відповідно, національні суди не могли розглядати це питання.

24. В якості альтернативи Уряд стверджував, що заявник не дотримався правила шестимісячного строку для подання заяви, закріпленого у пункті 1 статті 35 Конвенції. На думку Уряду, якщо заявник вважав, що він не мав ефективних національних засобів юридичного захисту, якими б він міг скористатися, він мав би подати свою скаргу до Суду з цієї скаргою впродовж шести місяців від дати його звільнення 01 квітня 2004 року.

25. У відповідь на заперечення Уряду заявник не надав жодних зауважень.

26. Суд зазначає, що у ряді справ проти України щодо скарг на неналежні умови тримання під вартою він відхиляв аргументи Уряду, що заявники мали вичерпати засоби національного юридичного захисту шляхом звернення до прокуратури або до судів з метою захисту своїх прав. Суд дійшов висновку, що не було жодних підстав вважати, що використання цих засобів юридичного захисту могло ефективно вирішити питання заявників (див., наприклад, рішення у справах "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 69-71, від 28 березня 2006 року, "Знайкін проти України" (Znaykin v. Ukraine), заява № 37538/05, пп. 42-23, від 07 жовтня 2010 року, та "Беляєв і Дігтяр проти України" (Belyaev and Digtyar v. Ukraine), заяви №№ 16984/04 і 9947/05, пп. 30-31, від 16 лютого 2012 року). Відповідно, якщо заявники не подали заяв протягом шестимісячного строку після закінчення триваючої ситуації, Суд відхиляв такі заяви за правилом шестимісячного строку (див. рішення у справі "Хайров проти України" (Khayrov v. Ukraine), заява № 19157/06, п. 64, від 15 листопада 2012 року з подальшими посиланнями).

27. При цьому Суд послідовно встановлював, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту не є ані абсолютним, ані таким, що застосовується автоматично; під час оцінки його дотримання необхідно брати до уваги обставини конкретної справи (див. рішення у справі "Ільхан проти Турції" (Ilhan v. Turkey) [ВП], заява № 22277/93, п. 59, ECHR 2000-VII).

28. Враховуючи вищенаведений принцип і без шкоди своїм висновкам у попередніх аналогічних справах, у справі "Волошин проти України" (Voloshyn v. Ukraine) (заява № 15853/08, пп. 39-42, від 10 жовтня 2013 року) Суд встановив, що подання заявником позову про відшкодування шкоди у зв’язку з неналежними умовами його тримання в ізоляторі тимчасового тримання не може ставитись йому у провину і що це перервало перебіг шестимісячного строку. Доходячи цього висновку, Суд звернув увагу на те, що скарга заявника стосувалась відносно короткого періоду тримання під вартою. Суд також зазначив, що цивільний позов про відшкодування шкоди, поданий заявником після його звільнення, порушив низку питань, які не обов’язково могли бути спричинені проблемами системного характеру. Нарешті, Суд зазначив, що суди, які розглядали цивільну справу, прийняли до розгляду позов заявника та після розгляду по суті відмовили у його задоволенні у зв’язку з необґрунтованістю.

29. Як і у згаданій справі, заявник у цій справі перебував під вартою впродовж короткого періоду часу (два дні), а потім застосував ретроспективний засіб відшкодування шкоди. Проте слід зазначити, що у справі "Волошин" (Voloshyn) твердження заявника про неналежні умови тримання під вартою було єдиною скаргою, висунутою у його цивільному позові, тоді як заявник у цій справі лише коротко порушив це питання у контексті своїх інших скарг (див. п. 11). Крім того, навіть якщо припустити, що у цій справі заявником у цивільному позові все-таки було порушено питання умов тримання його під вартою, на відміну від справи "Волошин" (Voloshyn), національні суди не приймали до розгляду цю скаргу, а заявник не оскаржив їхню позицію в апеляційній або касаційній скарзі.

30. Відповідно Суд не вбачає у цій справі жодних особливих обставин, які б вказували на те, що цивільний позов заявника перервав перебіг шестимісячного строку.

31. Отже, Суд доходить висновку, що скарга заявника за статтею 3 Конвенції на умови тримання його під вартою, подана ним через більше, ніж чотири роки після його звільнення, має бути визнана неприйнятною відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції у зв’язку з порушенням ним правила шестимісячного строку.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

32. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції на незаконність тримання його під вартою. Відповідна частина положення, на яке посилався заявник, передбачає таке:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

... (c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; ..."

33. Уряд стверджував, що заявник більше не міг вважатися потерпілим від стверджуваного порушення, з огляду на визнання національними судами незаконності його дводенного тримання під вартою та отримання ним розумного матеріального відшкодування у зв’язку з цим.

34. Заявник не погодився. Він стверджував, що не отримав відповідного та достатнього відшкодування у зв’язку з порушенням його прав за пунктом 1 статті 5 Конвенції, оскільки органи влади не принесли йому вибачень, відповідні працівники правоохоронних органів не були притягнуті до кримінальної відповідальності, він не отримав відшкодування матеріальної шкоди, а сума відшкодування моральної шкоди була замалою.

35. Суд нагадує, що заявник/заявниця втрачає статус потерпілого, якщо національні органи однозначно або по суті визнають порушення Конвенції та надають йому або їй відповідну та достатню компенсацію за нього (див., наприклад, рішення у справі "Скордіно проти Італії (№ 1)" (Scordino v. Italy) [DG], заява № 36813/97, пп. 178-193, ECHR 2006-V).

36. Суд зазначає, що згідно з законодавством України заявник мав право вимагати відшкодування шкоди у зв’язку з незаконним тримання його під вартою після того, як кримінальне провадження щодо нього було закрите у зв’язку з відсутністю події злочину (див. пп. 10 та 20). Тобто за таких обставин існувала презумпція незаконності тримання його під вартою, і не було потреби у відповідному окремому визнанні її судом. Крім того, апеляційний суд вважав встановленим факт, що заявник зазнав шкоди внаслідок "незаконних дій працівників правоохоронних органів" (див. п. 16). Таким чином, Суд доходить висновку, що у цій справі національними судами по суті було визнано незаконність тримання заявника під вартою.

37. Суд також зауважує, що національними судами заявнику було присуджено відшкодування моральної шкоди. Залишається з’ясувати, чи можна вважати присуджене заявнику відшкодування відповідним та достатнім. Під час здійснення оцінки Суд братиме до уваги всі обставини справи, враховуючи, зокрема, характер порушення Конвенції, яке є предметом спору (див. рішення у справі "Гефген проти Німеччини" (<…>) [ВП], заява № 22978/05, п. 116, ECHR 2010).

38. Суд зауважує, що при розгляді порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, пункти 4 та 5 статті 5 Конвенції становлять спеціальні норми (leges speciales) відносно більш загальних вимог статті 13, при цьому пунктом 4 статті 5 визначений запобіжний засіб, а пунктом 5 статті 5 - засіб отримання відшкодування (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Светослав Дімітров проти Бограрії" (Svetoslav Dimitrov v. Bulgaria), заява № 55861/00, від 09 травня 2006 року, з наступними посиланнями). Отже, якщо особа все ще тримається під вартою, та розглядається питання законності тримання її під вартою, то позов до держави про відшкодування шкоди зазвичай не вважається належним засобом юридичного захисту (див. рішення у справі "Трепашкін проти Росії" (Trepashkin v. Russia), заява № 36898/03, п. 72, від 19 липня 2007 року). За таких обставин особі має бути доступний невідкладний судовий розгляд законності тримання її під вартою, який може призвести, у разі необхідності, до її звільнення (див., в якості прикладу, рішення у справі "Раза проти Болгарії" (Raza v. Bulgaria), заява № 31465/08, п. 76, від 11 лютого 2010 року).