Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Абрамова проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>), Голова,

Егідіюс Куріс (<…>),

Юлія Антоанелла Моток (<…>), судді,

та Андреа Там’єтті (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 27 листопада 2018 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 41988/08), яку 24 липня 2008 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Марія Леонтіївна Абрамова (далі - заявниця).

2. Заявницю представляла пані О.П. Абрамова - юрист, яка практикує у м. Полтаві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останній етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції України.

3. Заявниця головним чином скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення свого права на доступ до суду.

4. 19 травня 2017 року про скаргу щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилась у 1970 році та проживає у м. Полтаві.

6. 18 квітня 2003 року до роботодавця заявниці, Гребінківської районної державної адміністрації (далі - адміністрація), надійшло подання прокуратури Гребінківського району від 17 квітня 2003 року (далі - подання прокурора). У документі було проаналізовано обсяг профілактичних робіт з неповнолітніми, проведених заявницею у 2002 році, та зроблено висновок, що заявниця, як начальник служби у справах неповнолітніх адміністрації, не знала положень відповідного законодавства та продемонструвала безвідповідальне ставлення до своїх службових обов’язків. У документі вимагалося притягнути заявницю до дисциплінарної відповідальності.

7. 21 квітня 2003 року адміністрація розглянула подання прокурора та вирішила попередити заявницю про недопущення надмірного формалізму в її роботі. 14 травня 2003 року адміністрація поінформувала прокуратуру про заходи, вжиті за результатами розгляду подання прокурора.

8. 10 квітня 2004 року заявниця подала цивільний позов про захист честі, гідності та ділової репутації до прокуратури Гребінківського району, прокурора пана Б., прокуратури Полтавської області та Державного казначейства України, стверджуючи, що подання прокурора містило недостовірну інформацію про здійснення нею службових обов’язків, а ця негативна оцінка її ставлення до роботи принижувала її честь, гідність та ділову репутацію. Вона просила суд зобов’язати прокуратуру Гребінківського району відкликати подання прокурора та стягнути на її користь відшкодування моральної шкоди.

9. 08 грудня 2005 року Пирятинський районний суд Полтавської області застосував положення законодавства про захист честі, гідності та ділової репутації Цивільного кодексу України 2003 року, Закону України "Про прокуратуру" та Закону Україні "Про інформацію". Він розглянув справу по суті та частково задовольнив позов заявниці.

10. 17 липня 2006 року Апеляційний суд Полтавської області не спростував підхід суду першої інстанції, який розглянув справу відповідно до норм цивільного законодавства про захист честі, гідності та ділової репутації. Проте він не погодився із застосуванням Цивільного кодексу України 2003 року та застосував старий Цивільний кодекс 1963 року. Суд задовольнив позов частково та збільшив розмір присудженої заявниці суми відшкодування моральної шкоди.

11. 20 вересня 2006 року Державне казначейство України оскаржило рішення до Верховного Суду України.

12. 06 лютого 2008 року Верховний Суд України скасував зазначене рішення від 17 липня 2006 року та закрив провадження, встановивши, що справа не підлягала розгляду у порядку цивільного судочинства. Суд зазначив, що подання прокурора могло бути оскаржене або до вищестоящого прокурора (відповідно до статті 22 Закону України "Про прокуратуру" ) або до "суду". Верховний Суд України також ухвалив, що відповідно до пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 року № 7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" (далі - постанова) неможливо було висувати цивільний позов про захист честі, гідності та ділової репутації щодо відомостей, які містилися у рішеннях судів чи постановах різних слідчих органів.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Конституція України від 28 червня 1996 року

13. Відповідне положення Конституції України передбачає:

Стаття 55

"...Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб...".

B. Цивільний кодекс України (у редакції, застосовній на час обставин справи)

Стаття 7

"Громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності...".

C. Закон України "Про прокуратуру" (у редакції, застосовній на час обставин справи)

14. Відповідні положення Закону України "Про прокуратуру" передбачають:

Стаття 22

"Письмовий припис про усунення порушень закону вноситься прокурором, його заступником органу чи посадовій особі, які допустили порушення … у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення. Письмовий припис вноситься у випадках, коли порушення закону має очевидний характер і може завдати істотної шкоди інтересам держави, підприємства, установи, організації, а також громадянам, якщо не буде негайно усунуто. … Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищестоящому прокурору, який зобов’язаний розглянути скаргу протягом десяти днів, або до суду.".

Стаття 23

"Подання з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, вноситься прокурором, його заступником у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженням усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду.".

15. У Законі України "Про прокуратуру" немає положень щодо оскарження подань прокурорів.

D. Постанова

16. У постанові Пленуму Верховного Суду України зазначено:

"4. У порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

17. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що національні суди не розглянули її цивільний позов по суті, та, відповідно, позбавили її права на доступ до суду. Це положення у відповідній частині передбачає:

"Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …".

A. Прийнятність

1. Застосовність пункту 1 статті 6 Конвенції

18. Уряд стверджував, що подання прокурора не мало жодних юридичних наслідків для заявниці. Згідно з його твердженнями саме місцева адміністрація мала розглянути подання прокурора та вжити необхідні заходи, а заявниця зрештою лише отримала попередження щодо її безвідповідального ставлення; жодних дисциплінарних стягнень на неї накладено не було. На думку Уряду, жодного спору щодо прав та обов’язків цивільного характеру заявниці не було, а тому стаття 6 Конвенції не була застосовною до цієї справи. Він дійшов висновку, що заява була неприйнятною у зв’язку з несумісністю з положеннями Конвенції.

19. Заявниця не погодилася. Вона стверджувала, що право подати позов про захист честі, гідності та ділової репутації на національному рівні було гарантовано національним законодавством. На думку заявниці, спір чітко стосувався її прав цивільного характеру.

20. Суд повторює, щоб "цивільний" аспект пункту 1 статті 6 Конвенції був застосовним, має існувати спір ("contestation" у французькому тексті) щодо "права цивільного характеру", яке принаймні небезпідставно можна назвати таким, що визнане національним законодавством, незалежно від того, чи захищене воно також Конвенцією. Спір має бути реальним та серйозним; він може стосуватися не лише фактичного існування права, але і його обсягу та способу здійснення; і, насамкінець, результат провадження повинен мати безпосереднє вирішальне значення для відповідного права, при цьому самих лише опосередкованих зв’язків або непрямих наслідків для застосування пункту 1 статті 6 Конвенції недостатньо (див., серед нещодавніх джерел, рішення у справі "Регнер проти Чеської Республіки" [ВП] (Regner v. the Czech Republic) [GC], заява № 35289/11, пункт 99, від 19 вересня 2017 року).

21. У цій справі Суд, перш за все, зазначає, що заявниця мала на меті захист своєї честі, гідності та ділової репутації у національних судах та щоб право на таку повагу було визнане відповідно до статті 7 Цивільного кодексу України.

22. Далі Суд зауважує, що "цивільний" характер права на добру репутацію випливає з усталеної практики Суду (див. рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), від 21 лютого 1975 року, пункт 27, Серія А № 18).

23. Суд також вважає, що зміст подання прокурора міг вплинути на репутацію заявниці, незалежно від стягнень, які могли бути застосовані за результатами розгляду цього подання. Саме по собі незастосування подальших стягнень не означало автоматично, що її права цивільного характеру не були достатньою мірою порушені, зокрема, з огляду на те, що заявницю публічно попередили щодо її стверджуваного безвідповідального ставлення. Крім того, Суд вважає, що результат цивільного провадження, яке заявниця мала намір ініціювати, був би безпосередньо вирішальним щодо її права цивільного характеру на захист ділової репутації.

24. Суд також бере до уваги намір заявниці стягнути відшкодування моральної шкоди, що, на його думку, посилило цивільний характер позову, який вона мала намір подати.

25. Беручи до уваги наведене та зазначаючи, що спір був реальним та серйозним, Суд вважає, що йшлося про вирішення спору про права цивільного характеру заявниці у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. З цього випливає, що пункт 1 статті 6 Конвенції є застосовним до цієї справи.

26. Отже, зауваження Уряду має бути відхилене.

2. Чи зазнала заявниця суттєвої шкоди

27. Уряд вважав, що заява мала бути оголошена неприйнятною, відповідно до підпункту "b" пункту 3 статті 35 Конвенції. У зв’язку з цим він зазначив, що заявниця не зазнала суттєвої шкоди, оскільки подання прокурора не мало жодних юридичних наслідків для неї. Уряд повторив, що у справі заявниці на неї не було накладено жодних дисциплінарних стягнень (та що заявниця була тільки попереджена щодо її безвідповідального ставлення), а тому їй не було завдано суттєвої шкоди.

28. Заявниця стверджувала, що вона була потерпілою від порушення її права на доступ до суду.

29.Підпункт "b" пункту 3 статті 35 Конвенції не дозволяє відхиляти заяву за цією вимогою щодо прийнятності, якщо справа не була належним чином розглянута національним судом. Мета цього правила, визначеного укладачами як "друге захисне положення" (див. Пояснювальну доповідь до Протоколу № 14 до Конвенції, пункт 82), полягає у забезпеченні вирішення справи судом або на національному чи європейському рівні з метою уникнення відмови у правосудді (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Корольов проти Росії" (Korolev v. Russia), заява № 25551/05, ЄСПЛ 2010).