Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Фельдман та банк "Слов’янський" проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,

Андре Потоцький (<…>),

Фаріс Вегабовіч (<…>),

Йонко Грозєв (<…>),

Карло Ранцоні (<…>),

Лятіф Гусейнов (<…>), судді,

Сергій Гончаренко (<…>), суддя ad hoc,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 28 листопада 2017 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 42758/05), яку 20 жовтня 2005 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Борис Мордухович Фельдман (далі - перший заявник) та комерційний акціонерний банк "Слов’янський" (далі - банк-заявник). Під час провадження у Суді перший заявник діяв у своїх інтересах та в інтересах банку-заявника.

2. Заявників представляв п. В. Агєєв - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. І. Ліщина.

3. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції заявники стверджували, зокрема, що вони не мали доступу до суду для оскарження рішення про ліквідацію банку-заявника, та що цим рішенням було порушено їхні майнові права.

4. 15 листопада 2006 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Перший заявник народився у 1958 році та проживає у м. Дніпрі, Україна. Банк-заявник був комерційним акціонерним банком, розташованим в Україні, з юридичною адресою у м. Запоріжжя. Його банківська ліцензія була відкликана 11 січня 2001 року (див. пункт 12). Згодом банк-заявник було ліквідовано (див. пункт 19).

6. Перший заявник був віце-президентом, засновником і мажоритарним акціонером банку-заявника.

7. У лютому та березні 2000 року національними органами влади було порушено дві кримінальні справи за обвинуваченням керівництва банку-заявника в ухиленні від сплати податків та зловживанні службовим становищем.

8. У березні 2000 року першого заявника було затримано в рамках кримінального провадження (докладніше див. рішення у справі "Фельдман проти України" (Feldman v. Ukraine), заяви № 76556/01 та № 38779/04, від 08 квітня 2010 року). У квітні 2000 року українське інформаційне агентство "УНІАН" поширило інформацію про засідання Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. У відповідному витягу зазначалось:

"Справа честі Генеральної прокуратури та Державної податкової адміністрації довести історію з банком "Слов’янський" до логічного кінця", - сказав Президент України під час виступу на цьому засіданні… З його слів, керівництво "Слов’янського" перетворили банк у джерело неконтрольованих особистих прибутків. "У таких ділків високий покровитель і йде скажений тиск на слідство", - зазначив Президент.".

9. 29 червня 2000 року Національний банк України (далі - НБУ) зупинив дію ліцензії банку-заявника на здійснення окремих операцій у зв’язку зі значним погіршенням фінансового стану банку-заявника та здійсненням ним ризикованих операцій, які загрожували його платоспроможності.

10. У липні 2000 року слідчий податкової міліції Державної податкової адміністрації, діючи в рамках кримінального провадження, виніс постанову про накладення арешту на цінні папери банку-заявника.

11. 18 вересня 2000 року НБУ призначив у банк-заявник тимчасову адміністрацію, що передбачало відсторонення певних керівників банку від виконання їхніх функцій.

12. 11 січня 2001 року НБУ прийняв постанову "Про ліквідацію комерційного акціонерного банку "Слов’янський", якою, серед іншого, було (1) повністю відкликано ліцензію банку-заявника; (2) припинено повноваження правління, ради та загальних зборів акціонерів; та (3) прийнято рішення ліквідувати банк-заявник. Цією ж постановою НБУ затвердив склад ліквідаційної комісії банку, яка складалася з одинадцяти посадових осіб територіальних управлінь НБУ та двох посадових осіб міської державної податкової інспекції.

13. 05 березня 2001 року перший заявник, який на той час перебував під вартою, оскаржив до Печерського районного суду постанову НБУ в порядку глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України 1963 року. Він стверджував, що оскаржувана постанова була незаконною та що НБУ прийняв рішення про ліквідацію банку-заявника у зв’язку з невиконанням ним своїх фінансових зобов’язань, при цьому причиною такого невиконання зобов’язань були дії самого НБУ та податкових органів. Перший заявник наголошував, що після прийняття постанови банк-заявник не мав змоги самостійно захищати свої права та інтереси. Він додав, що постанова завдала шкоду інтересам акціонерів банку-заявника, у тому числі і йому самому.

14. 26 червня 2001 року суд дійшов висновку, що перший заявник мав право звернутися зі скаргою, проте вона не підлягала задоволенню. Суд встановив, що НБУ був правомочним прийняти оскаржувану постанову, що вжиті заходи були правомірними та обумовлені грубими порушеннями банком-заявником банківського законодавства і його складним фінансовим становищем.

15. Перший заявник оскаржив це рішення.

16. 05 липня 2002 року Апеляційний суд м. Києва частково залишив без змін рішення від 26 червня 2001 року, але змінив його в частині обґрунтування. Він встановив, що постанова НБУ від 11 січня 2001 року не стосувалася першого заявника і що під час розгляду скарги не було виявлено порушення його права та свободи. За цих підстав апеляційний суд відхилив скаргу.

17. Перший заявник подав касаційну скаргу.

18. 21 квітня 2005 року Верховний Суд України скасував рішення від 26 червня 2001 року та ухвалу від 05 липня 2002 року та закрив провадження, вирішивши, що скарга не підлягала розгляду. Він дійшов такого висновку:

"... Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що Фельдман Б.М. звернувся до суду як акціонер банку "Слов’янський", проте вимог про захист своїх прав та свобод не заявляв, а фактично діяв в інтересах комерційного акціонерного банку "Слов’янський", не маючи на це відповідних повноважень [жирний шрифт у тексті оригіналу].

Згідно зі ст.ст. 1, 12 Господарського процесуального кодексу України спори суб’єктів підприємницької діяльності з підприємствами, установами, організаціями про захист порушених прав та свобод, та їх спори про визнання незаконними правових актів підлягають розглядові в господарських судах.

Оскільки сам по собі акціонер не є повноважною особою для звернення до суду за вирішенням такого спору і дана справа не підлягає розглядові в судах у порядку цивільного судочинства, ухвалені у справі рішення слід скасувати, провадження у справі закрити, відповідно до вимог п. 1 ч. 2 ст. 136 ЦПК України та п. 1 ст. 227 ЦПК України…".

19. Процедуру ліквідації банку-заявника було завершено 30 листопада 2012 року. 04 серпня 2014 року банк був виключений із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Національне законодавство щодо доступу до суду

20.Глава 31-А Цивільного процесуального кодексу 1963 року (у редакції чинній на час подій) встановлює порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування або посадової особи та розгляду таких скарг судами у цивільному провадженні.

21.Стаття 1 Господарського процесуального кодексу 1991 року передбачає, inter alia, що юридичні особи та громадяни, які набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарських судів згідно з підвідомчістю за захистом своїх прав та інтересів.

B. Національне законодавство щодо банківського нагляду

22.Стаття 62 Закону України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 року передбачала, серед іншого, що Національний банк мав право відкликати ліцензію на здійснення усіх банківських операцій та прийняти рішення про реорганізацію або ліквідацію банку та призначити ліквідатора. Він міг приймати такі рішення у разі порушення банком законів чи інших нормативних актів, що спричинило значну втрату активів або доходів і настання неплатоспроможності банку, або заподіяло істотну шкоду інтересам його клієнтів, приховування будь-яких рахунків, інших документів чи активів.

23. 17 січня 2001 року набрав чинності новий закон, Закон України "Про банки і банківську діяльність" , на підставі якого втратила чинність стаття 62 Закону України "Про Національний банк України" . Він також запровадив процедуру ліквідації банків у судовому порядку.

24. Заявники скаржилися на неможливість домогтися перегляду постанови НБУ від 11 січня 2001 року судом у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Вони також скаржилися, що постанова НБУ та заходи, вжиті податковим органами щодо активів банку-заявника, суперечили статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Ці положення у відповідній частині передбачають:

Пункт 1 статті 6 Конвенції

"Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …".

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.".

I. ПОПЕРЕДНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПИТАННЯ

25. Перший заявник подав ці скарги у своїх інтересах та в інтересах банку-заявника. Постає питання, чи був перший заявник уповноважений діяти в інтересах банку-заявника під час провадження у Суді.

26. Суд нагадує, що за загальним правилом акціонер компанії не може стверджувати, що він є жертвою стверджуваного порушення прав компанії за Конвенцією (див. рішення у справі "Агротексім та інші проти Греції" (Agrotexim and Others v. Greece), від 24 жовтня 1995 року, пункти 59-72, Серії А № 330-A). Проникнення за "корпоративну завісу" або нехтування правосуб’єктністю компанії може буде виправданим лише за виключних обставин, зокрема, якщо точно встановлено, що компанія не може звернутися до конвенційних установ через органи, утворені згідно з її статутом, або, у випадку ліквідації, через її ліквідаторів (там само, пункт 66).

27. В рішенні у справі "Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки" (Credit and Industrial Bank v. the Czech Republic), заява № 29010/95, ЄСПЛ 2003-XI (витяги), Суд зазначив, що у випадку, коли суть скарги полягала у відмові в ефективному доступі до суду з метою заперечення або оскарження призначення тимчасового розпорядника, визнання того, що виключно цей розпорядник був уповноважений представляти банк при поданні заяви до конвенційних установ, перетворило б право на індивідуальне звернення, надане статтею 34, на теоретичне та ілюзорне (там само, пункт 51).

28. Щодо цієї справи, подаючи скарги в інтересах банку-заявника, перший заявник діяв як мажоритарний акціонер та віце-президент банку. На момент подання заяви акціонери та виконавчі органи банку-заявника були позбавлені своїх повноважень щодо управління діяльністю банку-заявника. Банк перебував під контролем ліквідаційної комісії, що складалася з посадових осіб територіальних управлінь НБУ, які становили більшість, та працівниками місцевої податкової інспекції (див. пункт 12). Таким чином, з огляду на ситуацію банку-заявника та характер цих скарг Суд доходить висновку, що існували виключні обставини, які надали першому заявнику право подати цю заяву в інтересах банку-заявника (див. згадане рішення у справі "Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки" (Credit and Industrial Bank v. the Czech Republic), пункти 46-52, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Капітал банк АД проти Болгарії" (Capital Bank AD v. Bulgaria), заява № 49429/99, від 09 вересня 2004 року).

29. Суд також вважає за належне продовжити розгляд цієї справи, незважаючи на припинення юридичної особи банку-заявника (див. рішення у справах "Капітал Банк АД проти Болгарії" (Capital Bank AD v. Bulgaria), заява № 49429/99, пункти 74-80, ЄСПЛ 2005-XII (витяги), та "Міжнародний банк комерції та розвитку АД та інші проти Болгарії" (International Bank for Commerce and Development AD and Others v. Bulgaria), заява № 7031/05, пункт 88, від 02 червня 2016 року, із подальшими посиланнями).

II. ПРИЙНЯТНІСТЬ СКАРГ ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА

30. Суд вважає, що скарги, подані першим заявником у якості мажоритарного акціонера, є несумісними за критерієм ratione personae із положеннями Конвенції у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції та мають бути відхилені відповідно до пункту 4 статті 35 (див. рішення Комісії у справі "Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки" (Credit and Industrial Bank v. the Czech Republic), заява № 29010/95, від 20 травня 1998 року, та рішення у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" (Case of Terem LTD, Chechetkin and Olius v. Ukraine), заява № 70297/01, пункти 28-30, від 18 жовтня 2005 року).

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

A. Прийнятність

1. Заперечення Уряду

31. Уряд стверджував, що банк-заявник не вичерпав наявні національні засоби юридичного захисту, оскільки він не оскаржив спірну постанову НБУ до господарських судів.

32. Банк-заявник стверджував, що оскаржити заходи, застосовані НБУ, до господарських судів було неможливо, оскільки банк-заявник був під контролем ліквідаційної комісії, яка складалася з посадових осіб управлінь НБУ та податкової інспекції.

33. Суд зазначає, що питання використання засобу юридичного захисту, на який посилається Уряд, тісно пов’язане із суттю скарги банку-заявника. Отже, Суд долучає до суті справи заперечення Уряду.

2. Щодо правила шестимісячного строку

34. Суд нагадує, що, як правило, відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції перебіг шестимісячного строку розпочинається з дня винесення остаточного рішення у процесі вичерпання національних засобів юридичного захисту. Проте, коли із самого початку зрозуміло, що у заявника відсутні будь-які ефективні засоби юридичного захисту, перебіг строку починається з дати здійснення дій чи вжиття заходів, що оскаржуються, або з дати, коли стало відомо про таку дію або її вплив чи шкоду, завдану заявнику. У випадку, коли заявник використовує існуючий засіб юридичного захисту і лише згодом дізнається про обставини, які обумовлюють його неефективність, у цілях пункту 1 статті 35 прийнятним може бути відлік шестимісячного строку з дати, коли заявник вперше дізнався або повинен був дізнатися про такі обставини (див. рішення у справі "Варнава та інші проти Туреччини" [ВП] (Varnava and Others v. Turkey) [GC], заяви № 16064/90, № 16065/90, № 16066/90, № 16068/90, № 16069/90, № 16070/90, № 16071/90, № 16072/90 і № 16073/90, пункт 157, ЄСПЛ 2009, з подальшими посиланнями).

35. Цю заяву було подано до Суду впродовж шести місяців після завершення провадження на національному рівні за скаргою першого заявника на постанову НБУ від 11 січня 2001 року. Питання про те, чи підлягала розгляду скарга першого заявника не було безпосередньо вирішено судами. Зокрема, суд першої інстанції встановив, що незважаючи на те, що оскаржувана постанова стосувалася банку-заявника, перший заявник все одно був вправі порушити це питання у суді в порядку цивільного судочинства. Апеляційний суд не відхилив скаргу заявника у зв’язку з необґрунтованістю, але залишив її без розгляду, встановивши, що відповідне питання не стосувалося прав першого заявника. Насамкінець, Верховний Суд України закрив провадження у справі у зв’язку з тим, що скарга першого заявника не підлягала розгляду. Верховний Суд України дійшов висновку, що акціонери не могли звертатись до судів у власних інтересах з таких питань, і крім того, справа підлягала розгляду в господарських судах.

36. З огляду на неоднакове обґрунтування національних судів, а також конкретну ситуацію заявника не можна стверджувати, що на момент подій протягом періоду, коли тривало провадження, було зрозуміло, що засіб юридичного захисту, яким намагався скористатися перший заявник в інтересах банку-заявника, був неефективним і до нього не слід було вдаватися. Навпаки, Суд вважає, що подання цієї скарги після закінчення провадження на національному рівні було виправданим за цих обставин і спроба першого заявника врегулювати справу банку-заявника на національному рівні не може ставитись йому за провину (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Волошин проти України" (Voloshyn v. Ukraine), заява № 15853/08, пункт 42, від 10 жовтня 2013 року). Отже, цю скаргу не можна відхилити як таку, що була подана з порушенням строку (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 99, від 15 травня 2012 року).

3. Інше щодо прийнятності

37. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.