Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у статті 44 параграфа 2 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України"

Європейський суд з прав людини (Друга Секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П. Коста (J.-P.COSTA), Голова,

п. І.Кабрал Баррето (І.CABRAL BARRETO),

п. В.Буткевич (V.BUTKEVYCH),

пані А.Мулароні (A.MULARONI),

пані Е.Фура-Сандстрьом (Е.FURA-SANDSTROM),

пані Д.Йочєнє (D.JOUIENE),

п. Д.Попович (D.POPOVIC), судді,

та пані С.Доллє (S.DOLLE), Секретар Секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 27 вересня 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена проти України за заявою N 70297/01, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі - Конвенція) українською компанією Терем ЛТД, а також двома громадянами України І.Чечеткіним та Є.Оліусом (далі - заявники) 30 травня 2001 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та пані Зоряною Бортновською.

3. 19 листопада 2004 року Суд вирішив комунікувати Уряду скаргу. Відповідно до положень п. З статті 29 Конвенції Суд вирішив розглянути суть скарги одночасно з її прийнятністю.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Перший заявник, Терем ЛТД, українська компанія, зареєстрована у 1998 році. Другий заявник, Ігор Володимирович Чечеткін, громадянин України, який народився у 1967 році та проживає у м. Києві. Третій заявник, Євген Віталійович Юліус, також громадянин України, який народився у 1957 році та проживає у м. Києві. Другий та третій заявники є співвласниками першого заявника.

5. У листопаді 1999 року майно та фінансові документи, які належали першому заявнику, були вилучені податковою міліцією під час перевірки дотримання компанією податкових правил.

6. 10 лютого 2000 року більша частина майна першого заявника була визнана безхазяйним управлінням податкової міліції у м. Києві (далі - податкова міліція). 3 березня 2000 року Жовтнева районна державна адміністрація прийняла рішення продати майно, що у подальшому було зроблено.

7. У травні 2000 року другий та третій заявники подали скаргу до Радянського районного суду м. Києва проти податкової міліції щодо незаконних дій відносно першого заявника.

8. 10 жовтня 2000 року суд задовольнив скаргу заявників.

9. 7 лютого 2001 року Київський міський суд скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у зв'язку з непідсудністю, встановивши, що належним скаржником у справі є перший заявник, а скарга має розглядатися господарськими судами.

10. У березні 2002 року перший заявник, якого представляли інші два заявники, подав скаргу до Київського господарського суду проти податкової міліції та Державного казначейства, вимагаючи компенсації матеріальної та моральної шкоди, завданої діями податкової міліції.

11. 6 червня 2003 року суд задовольнив частково позов першого заявника та присудив стягнути на його користь 5655475,40 грн компенсації матеріальної та моральної шкоди та 4002,60 грн судових витрат(1). У рішенні суд встановив незаконність дій податкової міліції, що в результаті завдало шкоди першому заявнику.

(1) Загальна присуджена сума складає приблизно 926113 ЄВРО.

12. 6 жовтня 2003 року Київський апеляційний господарський суд залишив в силі рішення суду першої інстанції.

13. 22 жовтня 2003 року Київський господарський суд видав два виконавчі листи на суми, присуджені рішенням суду від 6 червня 2003 року.

14.10 грудня 2003 року відділом Державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції відкрито виконавче провадження щодо виконання рішення суду у цій справі.

15. 17 січня 2004 року Державне казначейство повідомило виконавчу службу, що відповідно до положень національного законодавства виконання рішення суду у цій справі покладено на Державне казначейство, а не на виконавчу службу.

16. 23 лютого 2004 року виконавча служба повернула першому заявнику виконавчі листи та запропонувала направити їх до Державного казначейства для виконання.

17. 25 лютого 2004 року перший заявник направив виконавчі листи до Державного казначейства.

18. 5 квітня 2004 року Вищий господарський суд України залишив в силі рішення нижчестоящих судів від 6 червня та 6 жовтня 2003 року.

19. 1 липня 2004 року палата з трьох суддів Верховного Суду України відхилила касаційну скаргу податкової міліції про перегляд рішення від 5 квітня 2004 року в касаційному порядку.

20. Листом від 22 липня 2004 року Київське управління Державного казначейства повідомило заявників, що рішення суду від 6 червня 2003 року не може бути виконане у зв'язку з відсутністю правових підстав. Зокрема, було зазначено, що відшкодування вартості конфіскованого державою майна було обмежено сумою, отриманою від продажу майна, що має бути підтверджене податковими органами.

21. 5 серпня 2004 року Київський господарський суд відхилив клопотання податкової міліції про зупинення виконання рішення суду від 6 червня 2003 року.

22. 9 вересня 2004 року суддя Верховного Суду України відхилив клопотання податкової міліції про перегляд рішення суду від 5 квітня 2004 року на підставі того, що Верховний Суд України відхилив це клопотання в остаточному рішенні від 1 липня 2004 року.

23. 20 вересня 2004 року Державне казначейство перерахувало 356973,55 грн(2) на банківський рахунок першого заявника.

(2) На данний час приблизно 58415 ЄВРО.

24. Листом від 16 лютого 2005 року Київське управління Державного казначейства повідомило першого заявника, що казначейство перерахувало йому кошти, отримані від продажу конфіскованого майна. Проте, подальше виконання не може бути проведено у зв'язку з відсутністю відповідних асигнувань в Державному бюджеті України на 2004 та 2005 роки.

25. Рішення суду, винесене на користь першого заявника, у більшій частині залишається невиконаним.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

26. Відповідне національне законодавство узагальнено викладено у рішенні Войтенко проти України (N 18966/02, пп. 20-25 від 29 червня 2004 року).

27. Заявники спочатку скаржились за ст. 1 Протоколу N 1 до Конвенції стосовно незаконної конфіскації їх майна. Заявники також скаржились, що національні суди відмовили їм у доступі до суду, щоб оскаржити незаконні дії податкової міліції. Вони посилались на статті 6 та 13 Конвенції. Пізніше заявники скаржились на невиконання рішення суду, винесеного на користь першого заявника, та знову посилались на статтю 6 Конвенції та статтю 1 Протоколу N 1 до Конвенції. Ці положення у відповідних частинах проголошують наступне:

Пункт 1 статті 6

"Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків ..., має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом..."

Стаття 13

"Кожен, чиї права і свободи, викладені у Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи".

Стаття 1 Протоколу N 1 до Конвенції

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів".

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ

А. Сумісність ratione personae

28. Суд нагадує, що відповідно до статті 34 Конвенції він може приймати заяви від осіб та інших, "хто вважає себе жертвою порушень однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції та протоколах до неї". Для того, щоб заявити себе жертвою порушення, до особи має бути прямо застосований оспорюваний захід (see, for example, Buckley v. the United Kingdom, judgment of 25 September 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, p. 128, параграфи 56-59). Концепція жертви в статті 34 має бути інтерпретована автономно та незалежно від концепції внутрішнього права, наприклад, спроможність порушувати або приймати участь у судочинстві (Greek Federation of Customs Officers, Gialouris and others v. Greece, no. 24581/94, Commission decision of 6 April 1995, DR 81-B, p. 127). Суд нагадує, що акціонери компанії, включаючи крупних акціонерів, не можуть стверджувати, що вони є жертвами порушення прав компанії за Конвенцією (див. Agrotexim and Others v. Greece, judgment of 24 October 1995, Series A no. 330-A, pp. 22-26, параграфи 59-72).

29. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що другий та третій заявники е двома з трьох співвласників першого заявника та вони скаржаться на порушення їх корпоративних прав в останньому. Суд посилається на свою прецеденту практику, наведену вище, та не знаходить причин для відмови від неї у цій справі.

30. Із цього випливає, що скарги другого та третього заявників є несумісними ratione personae з положеннями Конвенції в розумінні п. З статті 35 Конвенції та мають бути відхилені відповідно до п. 4 статті 35 Конвенції.

В. Первісні скарги першого заявника

1. Стаття 1 Протоколу N 1 до Конвенції.