Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Віктор Назаренко проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Вінсент А. Де Гаетано (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>),

Фаріс Вегабовіч (<…>),

Карло Ранцоні (<…>),

Жорж Раварані (<…>),

Петер Пацолай (<…>), судді,

та Андреа Тем’єтті (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 12 вересня 2017 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою, яку подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Віктор Петрович Назаренко, який народився у 1939 році та проживає у м. Кривий Ріг.

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляли п. М. Тарахкало та пані О. Проценко - адвокати, які практикують у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. І. Ліщина.

3. 21 квітня 2016 року Уряд було повідомлено про заяву в частині щодо дотримання принципу процесуальної рівності сторін під час апеляційного провадження у справі заявника, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. 18 лютого 2011 року Довгинцівський районний суд м. Кривого Рогу ухвалив рішення на користь заявника у справі за його позовом до районного управління Пенсійного фонду України, зобов’язавши його збільшити розмір пенсії заявника у зв’язку з підвищенням в країні показника середньої заробітної плати з моменту його виходу на пенсію. Суд розглянув справу в порядку письмового провадження.

5. 03 листопада 2011 року суд першої інстанції за заявою заявника вніс зміни у постанову, зазначивши, що вона мала бути виконана негайно. При цьому суд посилався на положення Кодексу адміністративного судочинства, яким регулюється скорочене провадження (див. пункт 11).

6. Відповідач, управління Пенсійного фонду, подав апеляційну скаргу до Дніпропетровського адміністративного апеляційного суду (далі - апеляційний суд).

7. 23 листопада 2011 року суд першої інстанції повідомив заявника, що у його справі було подано апеляційну скаргу. 29 лютого 2012 року заявник звернувся до апеляційного суду з проханням повідомити про дату судового засідання у його справі. Згідно з його твердженнями він не отримав жодної відповіді та додаткової інформації щодо провадження до 22 лютого 2013 року, коли отримав остаточну постанову апеляційного суду від 26 червня 2012 року, якою було скасовано постанову суду першої інстанції.

8. З наявних в Суду матеріалів вбачається, що в матеріалах справи, що розглядалась національними судами, містяться копії ухвали апеляційного суду (дата нерозбірлива) про відкриття апеляційного провадження у його справі та повістки-повідомлення від лютого 2012 року, відправленої секретарем суду, якою його було повідомлено про призначене на 26 червня 2012 року засідання у його справі в порядку письмового провадження, та в якій зазначалось, що ухвала судді та копія апеляційної скарги були додані до повістки. Уряд стверджував, що зазначені документи були надіслані заявнику, у той час, як заявник стверджував, що цього зроблено не було. Матеріали справи не містять ні поштових документів, ні реєстрів вихідної кореспонденції, з яких би вбачалось, що зазначені документи були надіслані або вручені заявнику.

9. 26 червня 2012 року апеляційний суд остаточною постановою, яка не підлягала оскарженню, скасував постанову суду першої інстанції, відмовивши у задоволенні позовних вимог заявника щодо збільшення розміру пенсії та встановивши, що національне законодавство не передбачає підвищення пенсійних виплат у зв’язку зі збільшенням у країні показника середньої заробітної плати після виходу на пенсію. Суд розглянув справу в порядку письмового провадження.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Кодекс адміністративного судочинства від 06 липня 2005 року

10. Стаття 33 Кодексу адміністративного судочинства розрізняє повістки про виклик та повістки-повідомлення: перші надсилають сторонам з метою їх виклику до суду, а останні є звичайними повідомленнями про процесуальні дії, участь у яких не є обов’язковою. Як повістки про виклик, так і повістки-повідомлення мають бути відправлені рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою), кур’єром із зворотною розпискою, або факсом, телефаксом, електронним листом, телефоном чи публікацією у засобах масової інформації.

Згідно зі статтею 35 повістки про виклик та повістки-повідомлення мають вручатись під розписку. Особа, яка вручає повістку, зобов’язана повернути до суду розписку адресата про одержання повістки, яка приєднується до справи. У разі відсутності адресата особа, яка повинна вручити повістку, робить відповідну відмітку у повістці. Розписка про одержання повістки або повістка, у разі неможливості вручити її адресату чи відмови адресата її одержати, належить негайному поверненню до суду.

11. Стаття 183-2 передбачає, inter alia, що справи щодо соціальних чи пенсійних виплат можуть розглядатись в порядку скороченого провадження без виклику сторін. Постанова суду першої інстанції підлягає негайному виконанню, однак вона може бути оскаржена до апеляційного суду, рішення якого є остаточним.

12. Стаття 197 передбачає, що апеляційний суд може розглянути апеляційну скаргу в порядку письмового провадження на основі наявних матеріалів справи, зокрема, якщо (і) сторони не заявили клопотання про розгляд апеляційної скарги за їх участі або (іі) якщо справа стосується соціальних пільг або пенсійних виплат та була розглянута судом першої інстанції в порядку скороченого провадження.

13. На момент подій статті 189 та 190 передбачали, що, коли до апеляційного суду надходить нова справа, вона передається судді-доповідачу. Як тільки суддя постановив ухвалу про відкриття апеляційного провадження, він або вона має протягом десяти днів надіслати сторонам копію ухвали про відкриття провадження разом з копією апеляційної скарги, та визначити строк, протягом якого потрібно подати відзив на апеляційну скаргу.

B. Зберігання судових справ та офіційних документів

14. Наказом № 578/5 від 12 квітня 2012 року Міністерством юстиції було затверджено Перелік типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та інших організацій. Стаття 128 Переліку передбачає, що реєстри на відправлену кореспонденцію мають зберігатися протягом принаймні одного року та можуть бути знищені, з урахуванням ряду умов, після закінчення цього періоду.

Наказом № 22 від 11 лютого 2010 року Державна судова адміністрація України затвердила Перелік судових справ і документів, що утворюються в діяльності суду, із зазначенням строків зберігання. Стаття 15 Переліку передбачає, що документи, які стосуються апеляційного провадження, мають зберігатися протягом принаймні п’яти років і можуть бути знищені, з урахуванням ряду умов, після закінчення цього періоду.

C. Інструкція з діловодства в місцевих та апеляційних адміністративних судах

15. Наказом № 155 від 05 грудня 2006 року Державна судова адміністрація України затвердила Інструкцію з діловодства в місцевих та апеляційних адміністративних судах. Вони були скасовані 17 грудня 2013 року.

Пункт 2.4 передбачав, серед іншого, що розписки про одержання повісток або повістки, повернуті за неврученням адресату, і повістки-повідомлення передаються для долучення до матеріалів відповідної справи. У пункті 7.1.1 містився перелік документів, які мають бути долучені до матеріалів справи, зокрема, розписки про одержання сторонами провадження повісток або повісток­повідомлень. Відповідно до пункту 7.1.5 вимагалось, щоб на копіях надісланих сторонам документів зазначалася дата надіслання з проставлянням підпису особи, яка їх надіслала.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

16. Заявник скаржився на порушення статті 6 під час провадження в апеляційному суді. Пункт 1 статті 6 Конвенції передбачає:

"Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру…".

A. Доводи сторін

1. Первинні доводи заявника

17. У своєму першому листі до Суду від 04 березня 2013 року заявник скаржився на те, що апеляційним судом його справу було розглянуто за його відсутності, та, що його не було повідомлено про дату судового засідання. Відповідно він не міг надати заперечення на апеляційну скаргу, подану органом державної влади. Постанову суду не було проголошено публічно, він не міг оскаржити її в апеляційному порядку, оскільки його справу було розглянуто в рамках скороченого провадження.

18. 15 березня 2013 року Секретаріат надіслав заявнику бланк заяви, поінформувавши його, що він має надіслати назад заповнений бланк заяви та всі відповідні документи не пізніше 10 травня 2013 року та що недотримання цього строку означатиме, що цей день вважатиметься датою подання його повного бланку заяви, замість того, щоб вважати датою подання заяви дату першого листа заявника.

19. 09 липня 2013 року заявник надіслав до Суду інший лист з аналогічними скаргами, що й у своєму першому листі від 04 березня 2013 року. 02 серпня 2013 року Секретаріат відповів, повторно надіславши заявнику лист від 15 березня 2013 року та пакет документів для подання заяви, зазначивши, що, вочевидь, заявник не отримав першого листа.

20. 10 вересня 2013 року заявник подав заповнений бланк заяви, повторивши по суті ті самі скарги. Він підкреслив, що проведення судового засідання та ухвалення постанови без повідомлення його про ці дії порушило принципи гласності та відкритості судового розгляду.

21. У згаданих листах заявника та у бланку його заяви не зазначалось, що йому було відомо щось про те, що у його справі тривало апеляційне провадження. Інформацію про апеляційне провадження у справі заявника (див. пункт 7) було вперше надано Суду Урядом, після повідомлення про заяву.

2. Доводи після повідомлення про заяву

22. Уряд зауважив, що не повідомивши Суд, що насправді йому було відомо про апеляційне провадження,та сформулювавши свої доводи таким чином, що могло скластись враження, ніби він не отримував жодного повідомлення про це провадження, заявник ввів Суд в оману. Уряд стверджував, що це становило зловживання його правом на індивідуальну заяву.

23. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду, поданих 14 листопада 2016 року, заявник відповів, по суті, що ніколи прямо не заявляв, що йому нічого не було відомо про апеляційне провадження і, відповідно, він не вводив Суд в оману. Він уточнив та переформулював свої скарги таким чином: апеляційний суд порушив його право на змагальний процес (а) не повідомивши його про дату "судового засідання" у його справі та (b) явно не запросивши його взяти участь у ньому шляхом подання письмових заперечень. Хоча йому було відомо про подання апеляційної скарги, йому не було надіслано її копію і він обґрунтовано очікував, коли його буде повідомлено про "судове засідання" та буде надано можливість подати свої заперечення. Він один раз звернувся до апеляційного суду, намагаючись отримати інформацію щодо дати "судового засідання" у своїй справі (див. пункт 7) та, таким чином, зробив все, що можна було обґрунтовано очікувати від нього, щоб дізнатись про хід провадження.

24. Крім того, Уряд стверджував, що скарги заявника були подані з порушенням строку, оскільки остаточну постанову апеляційного суду у своїй справі він отримав 22 лютого 2013 року, але не подав свою заяву до 10 вересня 2013 року (див. пункти 7 та 20). Заявник відповів, що датою подання його заяви слід вважати 04 березня 2013 року, коли ним було надіслано до Суду перший лист.

25. Уряд також зазначив, що заява була явно необґрунтованою або, при іншому підході, що вона не свідчила про порушення статті 6, стверджуючи, що суд першої інстанції повідомив заявника про подання апеляційної скарги (див. пункт 7). Крім того, копії ухвали судді про відкриття апеляційного провадження та повістки-повідомлення, які містились у матеріалах справи заявника, яка розглядалась національними судами (див. пункт 8), були доказом того, що заявника було належним чином повідомлено про апеляційне провадження. Згідно з твердженнями Уряду, фактично ці документи були направлені заявнику звичайною поштою. Проте єдині документи про відправку такої пошти та реєстри вихідної кореспонденції були знищені, оскільки за затвердженим Переліком типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та інших організацій (див. пункт 14), такі реєстри не мають зберігатися більше одного року.

26. Заявник не погодився. Він стверджував, що діловодство у судах здійснюється відповідно до Інструкції з діловодства в адміністративних су дах (див. пункт 15), а не переліку типових документів, на який посилався Уряд. Заявник посилався на Кодекс адміністративного судочинства та інструкції, відповідно до яких судові документи мають надсилатись рекомендованою кореспонденцією, а не звичайними невідслідкованими поштовими відправленнями, а розписки про одержання мають зберігатись у матеріалах справ (див. пункти 10 та 15). Отже, його заява була прийнятною та свідчила про порушення статті 6 Конвенції.

B. Оцінка суду

1. Прийнятність

(a) Заперечення Уряду щодо стверджуваного зловживання правом на індивідуальну заяву

27. Суд нагадує, що надання неповної, а отже завідомо неправдивої інформації може становити зловживання правом на індивідуальну заяву, особливо якщо інформація стосується самої суті справи, і належного пояснення щодо причин неповідомлення цієї інформації не надано. Проте намір заявника ввести Суд в оману завжди повинен бути встановлений з достатньою достовірністю (див. рішення у справі "Гросс проти Швейцарії" [ВП] (Gross v. Switzerland [GC]), заява № 67810/10, пункт 28, ЄСПЛ 2014, з подальшими посиланнями).

28. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що первинні доводи заявника дійсно були неточними та не містили важливої фактичної інформації, яка б могла привести Суд до неправильного розуміння характеру його тверджень та скарг, тобто змусила б Суд вважати, що заявник скаржився на те, що його жодним чином не було повідомлено про апеляційне провадження. Проте Суд не може встановити з необхідною достовірністю, що, наводячи такі доводи, заявник мав намір ввести Суд в оману. Отже, він не може дійти висновку, що заявник зловживав своїм правом на індивідуальну заяву.