Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Садов'як проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (<…>), Голова,

Мартіньш Мітс (<…>),

Ладо Чантурія (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 17 квітня 2018 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 17365/14), яку 27 березня 2014 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція) четверо громадян України: пані Ольга Михайлівна Садов'як (далі - перша заявниця), п. Володимир Валерійович Садов'як (далі - другий заявник), п. Микола Володимирович Садов'як (далі - третій заявник) та пані Анастасія Володимирівна Садов'як (далі - четверта заявниця) (далі разом - заявники).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені, на останніх етапах провадження - п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. 10 лютого 2015 року про заяву було повідомлено Уряд. Також було вирішено надати справі статус пріоритетної відповідно до правила 41 Регламенту Суду.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявники народились у 1966, 1971, 1993 та 1996 роках відповідно. Другий заявник є колишнім чоловіком першої заявниці, а третій і четверта заявники їхніми дітьми. Перша, третій і четверта заявники проживають у м. Львові. Другий заявник на момент подання заяви був зареєстрований у м. Львові; його теперішнє місцеперебування невідоме.

5. У серпні 2001 року другому заявнику, який на той момент був військовослужбовцем, у гуртожитку, що належав Львівській академії сухопутних військ, було надано двокімнатне житлове приміщення для нього та його сім'ї. Згодом усі четверо заявників зареєструвались в органі місцевого самоврядування як орендарі цього житлового приміщення. З 2001 року (та на момент обміну зауваженнями між сторонами) сім'я сплачувала відповідні витрати на обслуговування та інші платежі, пов'язані з орендою, які розраховувалися з урахуванням того, що житлове приміщення займали чотири особи.

6. 28 листопада 2003 року другого заявника було звільнено з військової служби у зв'язку зі скороченням штату. Наказ про звільнення передбачав, що він мав право на позачергове одержання соціального житла відповідно до обліку, який вівся Міністерством оборони України.

7. У 2005 році перша та другий заявники розірвали шлюб, і першу заявницю та її дітей було зараховано на облік для одержання соціального житла, який вівся органом місцевого самоврядування.

8. У серпні 2011 року військовий прокурор Львівського гарнізону ініціював проти заявників провадження про виселення. По суті він посилався на те, що гуртожиток належав Академії сухопутних військ та був призначений для тимчасового проживання військовослужбовців. При цьому жоден із заявників не мав стосунку до військової служби або Академії сухопутних військ, якій належала будівля.

9. 15 листопада 2012 року Франківський районний суд м. Львова відмовив у задоволенні позову прокурора. Суд встановив, що заявники законно отримали право бути орендарями у зв'язку з попередньою військовою службою другого заявника. З огляду на чинні положення законодавства щодо соціального захисту колишніх військовослужбовців та членів їхніх сімей, їх не можна було виселити з гуртожитку без попереднього надання іншого житла. Крім цього, на той момент четверта заявниця все ще була неповнолітньою, і інше положення законодавства, застосовне до захисту неповнолітніх, гарантувало захист її житлових прав.

10. 17 вересня 2013 року за апеляційною скаргою прокурора Апеляційний суд Львівської області скасував це рішення та ухвалив рішення про виселення заявників. Суд встановив, що вони вселилися до спірного житлового приміщення без прийняття власником будівлі офіційного рішення про надання їм дозволу на проживання та без видачі їм ордера. Відповідно вселення заявників було незаконним ab initio. Цей факт унеможливив застосування положень законодавства щодо соціального захисту звільнених військовослужбовців, їх сімей та неповнолітніх дітей.

11. Заявники подали касаційну скаргу на це рішення. Вони зазначили, зокрема, що спірне житлове приміщення було їхнім єдиним житлом протягом більше десяти років та що їхнє виселення зробить їх бездомними. Вони також стверджували, що їх рівень доходів був недостатнім для того, щоб вони могли придбати житло за власний рахунок і що вони не мали родичів у м. Львові, які могли б надати їм притулок. Їхнє місце проживання було належним чином зареєстровано, та вони добросовісно сплачували всі відповідні платежі, пов'язані з орендою житлового приміщення. Вони не були винні в тому, що власник будівлі не дотримався певних формальних вимог, пов'язаних з регулюванням їхнього вселення. Крім того, строк позовної давності щодо їхнього виселення на цій підставі мав закінчитися у 2004 році (через три роки після їхнього вселення у житлове приміщення). Зрештою, заявники посилалися на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) (заява № 30856/03, рішення від 02 грудня 2010 року) та стверджували, що їхнє виселення суперечитиме принципам, встановленим у цьому рішенні, згідно з якими суди мали встановити, чи було виселення необхідним у демократичному суспільстві.

12. 20 листопада 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу заявників.

13. Після цього було відкрито виконавче провадження щодо виселення заявників. Сторони не повідомили Суд, чи було рішення про виселення виконано.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Житловий кодекс України 1983 року (у редакції на час подій)

14.Стаття 129 Житлового кодексу передбачала:

"На підставі рішення про надання жилої площі в [його] гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. …".

I. ЗАСТОСУВАННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 37 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ДРУГОГО ЗАЯВНИКА

15. Відповідно до підпункту "a" пункту 1 статті 37 Конвенції Суд може прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини дають підстави дійти висновку, що заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву.

16. Суд зазначає, що після повідомлення Уряду держави-відповідача про цю заяву сторони повідомили його, що другий заявник виїхав зі спірного житлового приміщення. Перша заявниця повідомила Суд, що вона та діти втратили контакт з ним і що його місцезнаходження їм невідоме. Сам другий заявник не надав Суду будь-яку актуальну інформацію щодо свого місцезнаходження.

17. За цих обставин Суд вважає, що другого заявника можна вважати таким, що не має наміру далі підтримувати свою заяву у розумінні підпункту "a" пункту 1 статті 37 Конвенції (див., для порівняння, рішення у справі "Й. та інші проти Австрії" (J. and Others v. Austria), заява № 58216/12, пункти 71-74, ЄСПЛ 2017 (витяги)). Крім того, відповідно до пункту 1 статті 37 in fine Суд не вбачає жодних особливих обставин, пов'язаних з повагою до прав людини, як це визначено Конвенцією та протоколами до неї, які вимагають подальшого розгляду справи щодо нього.

18. Відповідно Суд вирішує вилучити заяву зі свого реєстру справ у частині скарг, поданих другим заявником. У подальших пунктах цього рішення слово "заявники" слід розуміти як таке, що стосується лише першої, третього та четвертої заявників.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

19. Заявники скаржилися на те, що рішення про їхнє виселення було ухвалено незаконно та без урахування їхньої особистої ситуації. Вони посилались на статтю 8 Конвенції , яка передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".

A. Прийнятність

20. Уряд зазначив, що перша та другий заявники розірвали шлюб у 2005 році. Далі Уряд також стверджував, що у 2005 році другий заявник виїхав зі спірного житлового приміщення. Беручи до уваги те, що заявники не повідомили Суд про ці фактори (суттєві для розгляду справи), подання їхньої скарги становило зловживання правом на подання індивідуальної заяви.

21. Перша заявниця заперечила проти цього аргументу. Вона зазначила, що всі національні органи влади були належним чином повідомлені про розірвання її шлюбу. Вона також стверджувала, що другий заявник продовжував проживати у житловому приміщенні протягом кількох років після розірвання шлюбу. Незважаючи на те, що він зрештою став проводити багато часу в інших місцях, на момент подання цієї заяви він підтримував достатній зв'язок з житловим приміщенням. Зокрема, він продовжував бути зареєстрованим у органі місцевого самоврядування як один з орендарів, а всі платежі, пов'язані з орендою, розраховувалися виходячи з того, що житлове приміщення займали четверо осіб. Зрештою, на її думку, місце перебування її колишнього чоловіка не стосувалось встановлення прав решти заявників щодо спірного житлового приміщення. Третій і четверта заявники не надали жодних зауважень щодо цього питання, лише зазначивши, що вони підтримують свою первинну заяву.

22. Суд зауважує, що висновку про зловживання правом на подання індивідуальної заяви можна дійти за надзвичайних обставин, зокрема, якщо заява чітко не підтверджена доказами або навмисно ґрунтується на недостовірних чи оманливих доводах, або містить виклад фактів, в якому не зазначено про події, що мають ключове значення (див., зокрема, рішення у справах "Хайло проти України" (Khaylo v. Ukraine), заява № 39964/02, пункт 73, від 13 листопада 2008 року, та "Віннійчук проти України" (Vinniychuk v. Ukraine), заява № 34000/07, пункт 42, від 20 жовтня 2016 року, з подальшими посиланнями). Слід зазначити, що у цій справі питання про те, чи виїхав другий заявник з житлового приміщення, не розглядалося національними судами в рамках відповідного провадження щодо виселення, та навіть не порушувалось прокурором у його позовній заяві. Підстави для ухвалення рішення про виселення заявників, а саме незаконність їхнього первинного заселення (див. пункт 10), не стосувалися обставин, зазначених Урядом. Отже, у контексті розгляду скарг, поданих першою, третім і четвертою заявниками щодо стверджуваної незаконності та несправедливості згаданого рішення про виселення, Суд не вважає, що розірвання шлюбу першої заявниці або місцезнаходження другого заявника мають якесь значення. Відповідно Суд відхиляє заперечення Уряду.