Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Кривіцька та Кривіцький проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція) (далі - Суд), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva),

Ганна Юдківська (GannaYudkivska), судді,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 9 листопада 2010 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено в той самий день:

1. Справу порушено за заявою (№ 30856/03), поданою проти України до Суду 3 серпня 2003 року громадянами України пані Ганною Семенівною Кривіцькою (далі - заявниця) та паном Яном Федоровичем Кривіцьким (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Ю. Зайцев.

3. Заявники стверджували, зокрема, що їхнє "право на житло" було порушено у зв'язку із визнанням недійсною їхньої прописки та подальшим виселенням, а також що, розглядаючи справу, національні суди належним чином не проаналізували їхні основні доводи.

4. 31 березня 2009 року Голова п'ятої секції вирішив направити цю заяву Уряду.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявники, мати і син, народились у 1945 та 1975 роках відповідно та проживають у м. Києві.

6. 16 липня 1992 року Є.Б., 1908 року народження, прописала заявницю до своєї квартири як постійну мешканку, в березні 1993 року склала заповіт та заповіла квартиру заявниці. Натомість заявниця мала піклуватися про Є.Б. 5 січня 1993 року заявника, тоді неповнолітнього, як члена сім'ї своєї матері також було прописано до квартири Є.Б. як постійного мешканця. Заявники переїхали до квартири, дбали про її утримання, робили певні ремонтні роботи.

7. 23 серпня 1994 року Київською міською державною адміністрацією було обіцяно забезпечити заявників новою квартирою в зв'язку з рішенням про знесення будинку, співвласницею якого була Є.Б. Однак це рішення виконано не було.

8. У 1995 та 1996 роках дружину заявника та двох її дітей від попередніх зв'язків, 1988 та 1989 років народження, також було прописано як постійних мешканців у цій же квартирі. Пізніше заявник усиновив цих дітей (у 1996 р.) та розлучився з їх матір'ю (у 1998 p.).

9. 18 грудня 1998 року Є.Б. померла.

10. Після її смерті заявниця дізналась, що у 1996 та 1998 роках Є.Б. склала ще два заповіти та заповіла ту саму квартиру іншим особам. 12 березня 1999 року заявниця звернулась до суду з позовом про визнання цих двох заповітів недійсними. Заявниця стверджувала, що з 1995 року Є.Б. перебувала у важкому стресовому стані внаслідок її участі у судовому розгляді спору із співвласницею будинку Г.Д., що призвело до погіршення її психічного здоров'я та здатності приймати рішення.

11. 26 лютого 2001 року комісія експертів здійснила оцінку психічного здоров'я Є.Б. та встановила, що в березні 1993 року, грудні 1995 року та жовтні 1998 року Є.Б. страждала на органічні психічні розлади з помірно вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням та параноїдним синдромом. У результаті, в ці періоди вона була неспроможна "розуміти значення своїх дій і керувати ними".

12. На підставі цих висновків 3 квітня 2001 року прокурор Ленінградського району м. Києва, діючи в інтересах держави, приєднався до провадження у справі заявниці з вимогою визнання недійсними всіх заповітів Є.Б., включаючи заповіт, складений у 1993 році на користь заявниці.

13. 8 червня 2001 року Ленінградський районний суд м. Києва задовольнив вимогу прокурора. Апеляційні скарги сторін на це рішення були повернуті як такі, що не відповідали процесуальним вимогам, і рішення набрало законної сили.

14. 29 квітня 2002 року Державна податкова інспекція Святошинського району м. Києва зареєструвала право держави на квартиру Є.Б. як на майно померлої особи, у якої немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом.

15. 28 травня 2002 року Державна податкова інспекція звернулась до суду із позовом до заявників про визнання їхньої прописки недійсною, оскільки вона не мала законної підстави з огляду на психічний розлад у колишньої власниці квартири в той час, коли вона надавала дозвіл на прописку. В подальшому Державна податкова інспекція вимагала виселення заявників, заявляючи, що їхнє проживання у квартирі перешкоджає органам державної влади продати квартиру за найвищою можливою ціною.

16. Заявник подав зустрічний позов про визнання його законним наймачем квартири. Він, зокрема, стверджував, що він і його матір займали цю квартиру значний проміжок часу добросовісно та на законних підставах, несли витрати з утримання та ремонту. Крім того, родина не мала іншого житла, а їхнє виселення загрожує інтересам виховання двох неповнолітніх дітей, які залишились на утриманні заявника після того, як їхня матір залишила сім'ю.

17. Згодом Служба у справах неповнолітніх Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації була залучена до справи та просила суд врахувати інтереси двох неповнолітніх дітей у збереженні права наймати це помешкання.

18. Під час судового засідання 15 липня 2002 року Святошинський районний суд м. Києва доручив Ц., одному з експертів, який в лютому 2001 року проводив посмертну експертизу психічного здоров'я Є.Б., дослідити, чи могла остання 16 липня 1992 року, коли надавала дозвіл на проживання заявниці в квартирі, розуміти значення своїх дій або керувати ними. Цього ж дня Ц. дійшов висновку, що з огляду на результати посмертної судово-психіатричної експертизи стану здоров'я Є.Б. в 1993 році дійсним є те, що в день, про який йшлося, вона не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними.

19. Того ж дня суд ухвалив рішення, яким було задоволено вимоги Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва. Відповідна частина цього рішення містить таке:

"Суд, вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, вважає за необхідне задовольнити частково початково заявлені вимоги ... і відмовити у зустрічному позові, керуючись наступним:

16 липня 1992 року та 5 січня 1993 року відповідно Є.Б., яка не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними, дала дозвіл на прописку Кривіцької Ганни Семенівни та Кривіцького Яна Федоровича в належній їй частині домоволодіння ..., уклавши тим самим договір найму.

16 грудня 1998 року вона померла і належні їй 2/400 частини домоволодіння ... перейшли у власність держави в особі Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва, яка 28 травня 2002 року звернулась за захистом прав власника, що не можуть порушуватись Кривіцьким Я.Ф. та Кривіцькою Г.С., які займали домоволодіння, в силу викладеного, самовільно і підлягають виселенню без надання їм іншого житла.

В силу викладеного, не можуть бути задоволені вимоги Кривіцького Я.Ф. про визнання права користування домоволодінням. <...>

Враховуючи наведене та керуючись статтями 55 та 555 Цивільного кодексу України, статтями 4 та 48 Закону України "Про власність", статтями 116 та 191 Житлового кодексу України, статтями 15, 30, 62, 75 та 203 Цивільного процесуального кодексу України, суд

Початково заявлені вимоги задовольнити. <...>"

20. Заявники оскаржили це рішення. Вони стверджували, зокрема, що оцінка психічного здоров'я Є.Б. була неналежною та поверховою, що в момент укладення їхнього договору найму вони діяли добросовісно та у відповідності до закону і що за обставин їхньої справи вони не могли передбачити, що до них буде застосовано ретроспективно законодавчі положення щодо самоправного зайняття приміщення. Вони також стверджували, що їхнє виселення зробить їх безпритульними та порушить їхнє конституційне право на повагу до житла. Крім того, виселення заявника поставить під загрозу права двох неповнолітніх дітей, які залишились виключно на його утриманні.

21. 13 серпня 2002 року Служба у справах неповнолітніх повідомила апеляційний суд м. Києва, що діти фактично проживають у квартирі та знаходяться на утриманні заявника з тих пір, як їхня матір поїхала працювати до Росії.

22. 16 жовтня 2002 року апеляційний суд м. Києва відмовив у задоволенні апеляційної скарги заявників, підтвердивши обґрунтування суду першої інстанції. Апеляційний суд м. Києва також зазначив, що згідно з довідкою адресного бюро діти та їхня матір не були зареєстровані в квартирі як мешканці. Рішення суду набрало законної сили.

23. Заявники подали касаційну скаргу, стверджуючи, в доповнення до їхніх попередніх доводів, що суди необґрунтовано відмовили у врахуванні їхніх доказів про проживання у квартирі дітей. 8 травня 2003 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявників, встановивши, що суди нижчих інстанцій дали належну оцінку доказам і правильно застосували законодавство.

24. 12 листопада 2002 року Ж., державний виконавець, який здійснював виконання рішення, подав заяву до Святошинського районного суду м. Києва про роз'яснення рішення від 15 липня 2002 року в зв'язку із встановленням факту проживання дітей в квартирі.

25. 14 листопада 2002 року голова Святошинського районного суду м. Києва направив лист начальникам Київського міського управління юстиції та Святошинського районного управління юстиції м. Києва, стверджуючи, що направленням заяви про надання роз'яснення і без того чіткого рішення суду Ж. умисно затягував його виконання, тим самим грубо порушуючи інтереси держави. Він також просив адресатів запобігти поданню подібних заяв у майбутньому.

26. У невстановлену дату заявники звернулися з вимогою замінити їхнє виселення грошовою компенсацією.

27. 28 грудня 2002 року суд першої інстанції відхилив заяву державного виконавця та вимогу заявників.

28. Тим часом, 5 грудня 2002 року заявників було виселено. Заявники стверджували, що вони були змушені просити різних родичів і друзів про надання їм притулку та що вони не мали постійного місця проживання після їхнього виселення. У 2006 році заявник купив будинок.

29. Заявники неодноразово звертались до Державної податкової інспекції з проханням проінформувати їх, коли квартира буде виставлятись на продаж, оскільки вони мали бажання спробувати її придбати, та отримували відповіді, що вони матимуть таку можливість лише, якщо всі співвласники будинку відмовляться від їхнього права привілейованої купівлі. Згодом заявників було повідомлено, що в квітні 2003 року квартиру було продано співвласниці будинку Г.Д.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Цивільний кодекс України 1963 року (втратив чинність з січня 2004 року)

30. У відповідних положеннях Цивільного кодексу зазначено:

Стаття 55. Недійсність угоди, укладеної громадянином, нездатним розуміти значення своїх дій

"Угода, укладена громадянином, який хоч і є дієздатним, в момент укладення не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною. <...>"

Стаття 555. Перехід спадщини до держави

"Спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави:

2) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом; <...>".

В. Житловий кодекс України

31. У відповідних положеннях Житлового кодексу зазначено:

Стаття 116. Виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення

"<...> Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення".

Стаття 191. Порядок вирішення житлових спорів (до внесення змін 15 травня 2003 року)

"Житлові спори вирішуються відповідно до закону ..., судом, арбітражем, третейським і товариським судами, а також іншими уповноваженими на те органами".

C. Закон України від 1 лютого 1991 року № 697-ХІІ "Про власність" (втратив чинність 27 квітня 2007 року)

32. У відповідних положеннях Закону "Про власність" зазначено:

Стаття 4. Здійснення права власності

"1. Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.

2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. <...>"

Стаття 48. Загальні положення [щодо захисту права власності]

"1. Україна законодавчо забезпечує громадянам, організаціям та іншим власникам рівні умови захисту права власності.

2. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків. <...>"

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

33. Заявники скаржились на порушення їхнього "права на житло" у зв'язку з визнанням недійсною їхньої прописки та виселенням. Вони посилались на статтю 8 Конвенції, яка передбачає таке:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших".

A. Прийнятність

34. Уряд не надав зауважень щодо прийнятності цієї скарги.

35. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необгрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Відповідно скарга має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

36. Заявники зазначили, що квартира Є.Б. була їхнім єдиним житлом і до виселення вони законно займали її близько десяти років. Ретроспективне визнання недійсною їхньої прописки, а також їхнє виселення становили серйозне, незаконне та неспіврозмірне втручання у їхні права, гарантовані статтею 8 Конвенції. Зокрема, укладаючи договір найму та реєструючи його в компетентних органах державної влади, вони не могли передбачити, що через десять років їх буде визнано "особами, що самоправно зайняли жиле приміщення". На їхню думку, при наданні дозволу на наймання житла власниця квартири не мала психічних розладів і компетентні державні органи в той час належним чином зареєстрували найм, не ставлячи під сумнів цей факт. Крім того, в 1995-1996 роках, коли власниця діяла у власних інтересах під час розгляду спору в суді та була присутня в судових засіданнях, суди ніколи не піддавали сумніву її дієздатність.

37. Заявники також зазначали, що при розгляді їх справи про виселення суди не дотримали балансу між їх інтересами у збереженні квартири та інтересами держави у звільненні приміщення. Суди відмовились врахувати їхні доводи про те, що вони протягом тривалого часу були добросовісними наймачами, несли витрати на ремонт і утримання квартири та здійснювали інші обов'язкові платежі, що другий заявник мав двох неповнолітніх дітей, які перебували на його утриманні, а у випадку їхнього виселення вся родина фактично стала б безпритульною. Вони зазначили, що в 2006 році другий заявник зрештою купив інший будинок у м. Києві. Однак, на думку заявників, це не змінило того факту, що їх виселення у 2002 році з їхнього єдиного житла було незаконним і неспіврозмірним.