Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Саранчов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер <…>, Голова,

Ганна Юдківська <…>,

Ханлар Гаджієв <…>,

Андре Потоцький <…>,

Фаріс Вегабовіч <…>,

Йонко Грозєв <…>,

Карло Ранцоні, <…> судді,

та Клаудія Вестердік <…>, Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 3 травня 2016 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 2308/06), яку 12 грудня 2005 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Сергій Іванович Саранчов (далі - заявник).

2. Інтереси заявника представляв п. Т. Калмиков - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) на останніх етапах провадження представляла виконувач обов’язків Урядового уповноваженого пані О. Давидчук з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, зокрема, що його право на справедливий судовий розгляд було порушено, оскільки на жодному з етапів кримінального провадження йому не надавалась безоплатна допомога захисника та що суд першої інстанції, який постановив обвинувальний вирок щодо нього, не був безстороннім, тому що значну частину судового розгляду було проведено за відсутності прокурора.

4. 22 червня 2012 року про зазначені вище скарги було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1968 році та проживає у с Комсомольське Харківської області.

6. У травні 1999 року Павлоградським РВ УМВС України в Дніпропетровській області заявника було оголошено у розшук у зв’язку з кримінальною справою за фактом розбійного нападу, поєднаного зі спричиненням тяжких тілесних ушкоджень неповнолітній П., доньці Б.

7. 28 січня 2000 року заявника було затримано у Росії за підозрою у вчиненні у цій країні іншого злочину, за який йому згодом російським судом було призначено покарання у вигляді позбавлення волі, строк якого мав закінчитися 27 липня 2004 року.

8. 1 червня 2004 року російський суд постановив про подальше тримання заявника під вартою в очікуванні екстрадиції до України.

9. 1 грудня 2004 року заявника було видано Україні та поміщено до слідчого ізолятора.

10. О 17 год. 20 хв. 16 січня 2005 року заявникові було пред’явлено протокол затримання, в якому зазначалося, що його затримано за підозрою у вчиненні розбійного нападу за обтяжуючих обставин. З першого допиту йому було повідомлено про його право мати захисника. Заявник підписав цей протокол, зазначивши, що він повністю не погоджується з його змістом та бажає мати захисника з першого допиту.

11. У той же час того ж дня заявник також підписав протокол ознайомлення його як підозрюваного з його процесуальними правами, зокрема, з правом не свідчити проти себе та правом на отримання правової допомоги захисника. Заявник підписав протокол та у відповідній графі бланку протоколу від руки написав: "свої права захищатиму самостійно, не з матеріальних причин". Заявник стверджував, що його змусили підписати цю та наступні відмови, оскільки працівники міліції сказали йому, що захисника, про надання якого він клопотав з самого початку, йому не нададуть.

12. 17 січня 2005 року заявник підписав інший протокол про ознайомлення його як підозрюваного з його процесуальними правами і зазначив, використовуючи такі ж формулювання, що він захищатиме себе самостійно.

13. Того ж дня його двічі допитали. Він заперечив будь-яку причетність до злочину.

14. 25 січня 2005 року заявнику було офіційно пред’явлено обвинувачення у вчиненні пограбування за обтяжуючих обставин. Того ж дня він підписав протокол ознайомлення його як обвинуваченого із своїми процесуальними правами та зазначив, використовуючи такі самі формулювання, що захищатиме себе самостійно.

15. 27 січня 2005 року він підписав ще один такий протокол, використовуючи такі ж формулювання. Того ж дня слідчий повідомив заявника про закінчення досудового слідства та надав йому для ознайомлення матеріали кримінальної справи.

16. 29 січня 2005 року прокурор Павлоградської місцевої прокуратури підписав остаточний обвинувальний висновок, яким заявника було обвинувачено у розбійному нападі за обтяжуючих обставин. В обвинувальному висновку містилося клопотання про виклик до суду потерпілих Б. і П. та двох інших свідків.

17. 1 березня 2005 року заявник постав перед Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області, який засідав у складі одного судді та секретаря. Згідно з протоколом судового засідання розгляд справи відбувався таким чином:

(a) На відкритті судового засідання були присутні лише заявник та Б., а прокурор, П. та свідки були відсутні. Суддя запитав заявника та Б., чи заперечують вони проти початку засідання за відсутності інших. Ніхто не заперечив, суддя розпочав судове засідання.

(b) Суддя ознайомив заявника з його процесуальними правами підсудного, включаючи право мати захисника або взяти захист своїх інтересів на себе, а також право давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання.

(c) Відповівши, що він зрозумів свої права, заявник заявив клопотання про надання йому дозволу захищати себе самостійно. Суддя задовольнив це клопотання.

(d) Суддя зачитав обвинувальний висновок та запитав заявника, чи зрозумів він обвинувачення та чи бажає давати показання.

(e) Заявник відповів, що він зрозумів обвинувачення, визнав свою вину та відмовився давати показання.

(f) Б. подала клопотання з проханням, щоб суд допитав її першою, а потім дозволив їй залишити судове засідання та продовжив розгляд справи за її відсутності. Заявник не заперечував і суд задовольнив клопотання потерпілої.

(g) Б. була допитана та залишила залу судового засідання.

(h) З’явився прокурор.

(i) Суддя пояснив заявникові, що він має право заявити відвід прокурору. Заявник відповів, що він не бажає заявляти відвід прокурору. Він знову визнав свою вину та заявив, що не бажає давати показання. Він зазначив, що докази його вини були "допустимі і достатні", клопотав не викликати відсутніх свідків, оскільки йому було соромно за свої дії; також він заявив клопотання про визнання недоцільним дослідження доказів відповідно до статті 299 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункт 30).

(j) Суд ухвалив визнати недоцільним дослідження доказів та продовжив зачитувати деякі письмові показання, що містилися у матеріалах справи.

(k) Прокурор просив суд призначити заявникові покарання у вигляді позбавлення волі на строк шість з половиною років.

18. Згідно з твердженнями заявника цей протокол судового засідання був неточним. Зокрема, заявник спочатку не визнавав себе винним. Лише після того, як Б. залишила залу судових засідань, суддя переконав його визнати себе винним та надати згоду на проведення скороченого судового провадження в обмін на пом’якшення вироку.

19. Того ж дня після закінчення судового розгляду справи суд постановив свій вирок. Суд визнав заявника винним за усіма пунктами обвинувачення та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі на строк шість з половиною років, який повинен був обчислюватися з 28 січня 2000 року, дати його затримання у Росії, і таким чином решта строку, який мав відбути заявник, становила один рік та приблизно п’ять місяців. Свій вирок суд ґрунтував на визнанні заявником своєї вини під час судового розгляду справи та на його згоді з визнанням судом недоцільним досліджувати докази. У вироку також було зазначено, що вину заявника доведено низкою документів, що містились у матеріалах справи. Зокрема, у вироку було посилання на протоколи пред’явлення особи для впізнання, згідно з якими П. та інші свідки впізнали у заявнику особу, яка напала на П.

20. 4 березня 2005 року Б. оскаржила вирок, зазначаючи, що він був надто м’яким. Вона доводила, що строк позбавлення волі повинен обчислюватися від дати затримання заявника в Україні, а не від дати його затримання у Росії у зв’язку з іншим злочином. Вона також стверджувала, що під час судового розгляду справи прокурор був відсутній, що заявник не визнавав своєї вини і не висловлював каяття, та що під час судового засідання він поводився зухвало.

21. У запереченнях на апеляційну скаргу заявник зазначив, що визнання ним вини та каяття були щирими та що призначене судом покарання було правильним і виправданим.

22. 20 травня 2005 року апеляційний суд Дніпропетровської області (далі - апеляційний суд) провів судове засідання у присутності прокурора, Б. та заявника. У судовому засіданні заявник підтвердив свої попередні покази, сказав, що він висловив жаль з приводу вчиненого злочину та клопотав про залишення в силі вироку суду першої інстанції. Згідно з твердженнями заявника він клопотав про допуск на це засідання адвоката, але у задоволенні його клопотання було відмовлено.

23. Того ж дня апеляційний суд, взявши до уваги тяжкість злочину та особу заявника, скасував вирок Павлоградського міськрайонного суду як надто м’який. Суд також дійшов висновку, що суд першої інстанції неправильно розтлумачив закон, яким врегульовано порядок обчислення строку покарання, з урахуванням строку, відбутого у російській виправній установі. Зокрема, суд не врахував той факт, що Україна зробила застереження до Протоколу до Мінської Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах стосовно чинності вироків, винесених у державах, які підписали цей Протокол. Відповідно, апеляційний суд призначив заявникові покарання у вигляді позбавлення волі на строк дванадцять років, який мав обчислюватися з 16 січня 2005 року, дати його затримання в Україні.

24. Заявник оскаржив це рішення у касаційному порядку, доводячи, що насправді він був невинуватий. Він стверджував, що під час судового розгляду справи він спочатку заперечив свою вину та вказав на прогалини і невідповідності, які, на його думку, містилися в матеріалах обвинувачення. Проте згодом він визнав себе винним внаслідок тиску з боку судді та тому, що він бажав якомога швидшого звільнення, а коштів на адвоката у нього не було. Під час судового розгляду його справи прокурор був відсутній та за цих обставин заявник не був переконаний у безсторонності судді або у тому, що докази досліджувалися об’єктивно. Коли суддя переконав його у тому, що якщо він визнає себе винним, то отримає м’яке покарання, він виконав вказівки судді. Заявник також стверджував, що апеляційний суд припустився помилки, коли не врахував строк, який він відбув у російській установі виконання покарань.

25. 30 серпня 2005 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника та, належним чином врахувавши належність зібраних обвинуваченням письмових показів, дійшов висновку, що визнання заявника винним мало під собою достатнє фактичне та доказове підґрунтя. Верховний Суд України також дійшов висновку, що апеляційний суд правильно обчислив початок строку відбування заявником покарання з 16 січня 2005 року, але зменшив строк покарання до дев’яти років.

26. 10 березня 2009 року на запит прокуратури апеляційний суд ухвалив обчислювати строк покарання заявника з 1 червня 2004 року (дати постанови про взяття його під варту до ухвалення рішення щодо вимоги про видачу).

27. 30 вересня 2011 року заявника було звільнено з установи виконання покарань.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України (1996 року)

28. Відповідні положення статей 59 та 63 Конституції України щодо права на правову допомогу та права не свідчити проти себе наведені у рішенні від 19 лютого 2009 року у справі "Шабельник проти України" (Shabelnik v. Ukraine) (заява № 16404/03, п. 25, від 19 лютого 2009 року).

B. Кримінальний кодекс України (1960 року)

29. Частиною 3 статті 142 Кодексу, яка була чинною на час вчинення злочину, було передбачено, що розбій, поєднаний зі спричиненням тяжких тілесних ушкоджень, карається позбавленням волі на строк від шести до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна.

C. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року

30. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу у редакції, чинній на час подій, передбачали:

Стаття 46. Відмова від захисника

"Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право в будь-який момент провадження у справі відмовитися від захисника. Відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного і не позбавляє його права запросити того ж чи іншого захисника в подальших стадіях процесу.

...".

Стаття 47. Порядок запрошення і призначення захисника

"Захисник запрошується підозрюваним, обвинуваченим, підсудним чи засудженим, їх законними представниками, а також іншими особами за проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого. Особа, що провадить дізнання, слідчий, суд зобов’язані надати затриманій особі чи особі, яка утримується під вартою, допомогу у встановленні зв’язку з захисником або з особами, які можуть запросити захисника.

...

Захисник призначається [особою, яка провадить дізнання, слідчим чи судом] у випадках:

...

(2) коли... підсудний бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних причин не може цього зробити.

...".

Стаття 299. Визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню, та порядку їх дослідження

"...

Суд вправі, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи... При цьому суд з’ясовує, чи правильно розуміють підсудний та інші учасники судового розгляду зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, а також роз’яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову у апеляційному порядку.

Допит підсудного, якщо тільки він не відмовляється віддачі показань, провадиться обов’язково.".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

31. Заявник скаржився, зокрема, що його право на справедливий судовий розгляд було порушено, оскільки на жодному з етапів кримінального провадження йому не було надавалась безоплатна допомога захисника та що суд першої інстанції, який постановив обвинувальний вирок щодо нього, не був безстороннім, тому що значну частину судового розгляду було проведено за відсутності прокурора. Він посилався на статтю 6 Конвенції , відповідні частини якої передбачають таке:

"1. "Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

...".

A. Доводи сторін

1. Щодо стверджуваної відсутності правової допомоги

32. Заявник вказував на невідповідність між протоколом про затримання, в якому заявник клопотав призначити йому захисника, та підписаною у той же час відмовою від цього права. З його точки зору ця суперечність відображає той факт, що він спочатку клопотав про призначення захисника, але згодом працівники міліції повідомили його, що не задовольнять його клопотання, та погрожували йому розправою, якщо він буде на ньому наполягати. Не бачачи жодних перспектив успіху та побоюючись жорстокого поводження, заявник був змушений підписувати всі подальші відмови від захисника, які йому надавались. Кожного разу, коли він подавав нові клопотання про призначення йому захисника, йому погрожували та чинили на нього тиск для того, щоб він підписав нову відмову. Національні суди не пересвідчилися у недвозначності відмов заявника від захисника, зокрема, з огляду на його уразливість та тяжкість покарання, яке йому загрожувало.

33. Незважаючи на те, що під час досудового слідства він не надав жодних визнавальних показів, його було позбавлено можливості обговорити стратегію свого захисту та, зокрема, наслідки зміни своєї позиції під час судового розгляду справи з повного заперечення своєї вини на визнання себе винним. Те, що він не поскаржився на це у своїй апеляційній скарзі, можна пояснити його бажанням зберегти призначене йому м’яке покарання. Більше того, коли він клопотав про призначення йому захисника на засіданні апеляційного суду, у задоволенні його клопотання було відмовлено. Так само і Верховний Суд України не відреагував на його скаргу про неможливість отримати правову допомогу захисника.

34. У світлі зазначених аргументів заявник стверджував, що у його справі було порушення пункту 1 і підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції .

35. Уряд доводив, що національне законодавство чітко передбачало право на безоплатну правову допомогу у разі, якщо заявнику не вистачає коштів, щоб найняти адвоката. Це право неодноразово йому роз’яснювалося. Навіть якби у протоколі затримання від 16 січня 2005 року заявник насправді клопотав про призначення захисника, він у недвозначний спосіб відмовився від цього права наступного ж дня, 17 січня 2005 року, перед своїм першим допитом. Після цього він неодноразово та послідовно впродовж усього провадження підтверджував свою відмову від захисника та не піддавав її сумніву у своїх клопотаннях до апеляційного суду, у яких він також підтверджував, що судовий розгляд його справи був справедливим, та повторно визнавав свою вину. Інтереси правосуддя не вимагали присутності захисника заявника на засіданні апеляційного суду, оскільки цей суд лише виправляв помилки суду першої інстанції при постановленні вироку.

36. У контексті цих доводів Уряд наполягав на тому, що порушення підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо стверджуваного ненадання заявникові безоплатної допомоги захисника не було.

2. Щодо стверджуваної відсутності прокурора упродовж частини судового розгляду справи

37. Уряд доводив, що прокурор був відсутнім лише на початку судового засідання, і за його відсутності було заслухано лише одного свідка, а саме Б., на підставі клопотання, яке міститься в обвинувальному висновку. Як протокол судового засідання, так і заперечення заявника на апеляційну скаргу Б. свідчили про те, що він визнав себе винним у присутності прокурора та вважав вирок суду першої інстанції справедливим.

38. Заявник наполягав на тому, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю прокурора впродовж більшої частини судового розгляду справи заявника.

B. Оцінка Суду

1. Прийнятність

39. Суд вважає, що ці скарги порушують питання факту та права, що вимагає розгляду справи по суті. Отже, жодна з цих скарг не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

2. Суть

(a) Загальні принципи

40. Суд нагадує, що право обвинуваченого на ефективну участь у розгляді судом кримінальної справи включає у себе не лише право на присутність у ході такого розгляду, але, за необхідності, також і право на правову допомогу (див. рішення у справі "Лагерблум проти Швеції" (Lagerblom v. Sweden), заява № 26891/95, п. 49, від 14 січня 2003 року).

41. Крім того, навіть якщо першочерговою метою статті 6 Конвенції у тому, що стосується кримінального провадження, є забезпечення справедливого розгляду "судом", уповноваженим встановлювати обґрунтованість "будь-якого висунутого ... кримінального обвинувачення", це не означає, що стаття не застосовується до досудового провадження. Таким чином, стаття 6 Конвенції, особливо її пункт 3, може бути застосовним ще до того, як справу буде передано до суду, та тією мірою, якою справедливості судового розгляду може бути нанесена серйозна шкода первинним недотриманням її положень (див. рішення у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 50, ECHR 2008).

42. Суд також встановив, що для того, щоб скористатись своїм правом на захист, обвинуваченому зазвичай дозволяється повною мірою користуватися допомогою захисника з початкових стадій провадження, оскільки національне законодавство може передбачати наслідки поведінки обвинуваченого на початкових стадіях допитів у поліції, які відіграватимуть вирішальну роль для перспектив захисту на будь-яких пізніших стадіях кримінального провадження (див. згадане рішення у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey), п. 52). Суд визнає, що на цьому етапі провадження обвинувачений часто опиняється в особливо вразливому становищі та у більшості випадків це може бути належним чином компенсовано лише допомогою захисника, завдання якого, серед іншого, полягає у допомозі забезпеченню дотримання права обвинуваченого не свідчити проти себе. Суд наголошує на тому, що справедливість провадження насправді вимагає надання обвинуваченому можливості отримати весь інструментарій послуг, безпосередньо пов’язаних з правовою допомогою (див. рішення у справі "Дворський проти Хорватії" (Dvorski v. Croatia) [ВП], заява № 25703/11, пп. 77 та 78, ECHR 2015, з подальшими посиланнями).

43. Більше того, обмеження доступу затриманого підозрюваного до захисника може порушити права захисту, навіть якщо в результаті цього визнавальних показань отримано не було (див. рішення у справах "Даянан проти Туреччини" (Dayanan v. Turkey), заява № 7377/03, пп. 32 та 33, від 13 жовтня 2009 року, та "Вєренцов проти України" ( Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, п. 78, від 11 квітня 2013 року). Зокрема, систематичне обмеження права на доступ затриманого підозрюваного до правової допомоги на підставі положень національного законодавства само по собі є достатнім для встановлення порушення статті 6 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Даянан проти Туреччини" (Dayanan v. Turkey), п. 33, та рішення у справі "А. Т. проти Люксембурга" (A. T. v. Luxemboorg), заява № 30460/13, п. 65, від 9 квітня 2015 року).

44. Ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися, вголос або за мовчазною згодою, від права на гарантії справедливого судового розгляду. Проте для того, щоб відмова від цього права була визнана дійсною для цілей Конвенції, вона має надаватися у недвозначний спосіб та супроводжуватися хоча б мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю. Крім того, вона не повинна суперечити будь-якому важливому громадському інтересу (див. рішення у справі "Сейдович проти Італії" (Sejdovic v. Italy) [ВП], заява № 56581/00, п. 86, ECHR 2006-II). Зокрема, для того, щоб зазначена відмова була дієвою, має бути доведено, що заявник міг у розумних межах передбачити наслідки своєї поведінки (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Ідалов проти Росії" (Idalov v. Russia) [ВП], заява № 5826/03, п. 173, від 22 травня 2012 року). Право мати захисника є основоположним правом серед тих, що становлять поняття справедливого суду та забезпечення ефективності решти гарантій, викладених у статті 6 Конвенції, що є яскравим прикладом прав, які вимагають особливого захисту норми "свідомої та розумної відмови", встановленої практикою Суду (див. згадане рішення у справі "Дворський проти Хорватії" (Dvorski v. Croatia), п. 101).