Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Хомулло проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (<…>), Голова,

Ангеліка Нуссбергер (<…>),

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Вінсент А. Де Гаетано (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Алеш Пейхал (<…>), судді,

та Стівен Філліпс (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 4 листопада 2014 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 47593/10), яку 17 липня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Російської Федерації п. Андрій Олександрович Хомулло (далі - заявник).

2. Інтереси заявника представляли п. А. Панфілов і п. С. Аліфанов - юристи, які практикують у м. Мурманську. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - на той час п. Назар Кульчицький.

3. Заявник зокрема скаржився за пунктами 1 і 4 статті 5 Конвенції, що його тримання під вартою в Україні до вирішення питання щодо його екстрадиції до Російської Федерації було незаконним і належним чином у судовому порядку не переглядалось.

4. 12 грудня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

5. Уряд Російської Федерації після того, як його було повідомлено про його право взяти участь у провадженні (пункт 1 статті 36 Конвенції та правило 44 Регламенту Суду), зазначив, що не має бажання скористатися цим правом.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1976 році та проживає у м. Мурманську, Російська Федерація.

7. У листопаді 2008 року Слідчим комітетом при прокуратурі Російської Федерації по Мурманській області щодо заявника було порушено кримінальну справу за підозрою у вчиненні ним шахрайства. Заявник був працівником міліції і підозрювався в отриманні шляхом шахрайства кількох лікарняних листів, якими виправдовувалась його відсутність на роботі.

8. 24 листопада 2008 року заявник прибув до України.

9. 1 грудня 2008 року Слідчим комітетом при прокуратурі Російської Федерації по Мурманській області його було оголошено у розшук.

10. 3 грудня 2008 року Октябрський районний суд м. Мурманська обрав заявникові запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Того ж дня заявника було оголошено у міжнародний розшук.

11. 19 квітня 2010 року працівники української міліції затримали заявника з метою його екстрадиції.

12. 22 квітня 2010 року Приморський районний суд м. Одеси (далі - Приморський суд) за поданням органів прокуратури обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на сорок днів до вирішення питання щодо його екстрадиції.

13. 29 або 30 квітня 2010 року (обидві дати фігурують у різних документах матеріалів справи) Генеральна прокуратура України (далі - ГПУ) отримала від ГП РФ запит щодо екстрадиції заявника до Російської Федерації та продовження строку тримання його під вартою до вирішення питання щодо екстрадиції. Як зазначалося у цьому запиті, у Росії щодо заявника порушено кримінальну справу за підозрою у вчиненні ним шахрайства. Клопотання про екстрадицію не містило жодних деталей з цього приводу, але у ньому зазначалося, що "детальний опис діяння, що інкримінується Хомулло А.О., викладено у документах, що додаються". Невідомо, які саме документи додавались до відповідного запиту.

14. З постанови суду від 30 липня 2010 року (див. пункт 25) випливає, що 11 травня 2010 року ГПУ отримала від органів прокуратури Російської Федерації ще один запит щодо тримання заявника під вартою та його екстрадиції. У жодних інших документах у справі немає посилань на цей запит.

15. 19 травня 2010 року прокуратура Приморського району м. Одеси звернулась до Приморського суду з поданням про продовження строку тримання заявника під вартою "до вирішення питання щодо його екстрадиції".

16. Постановою від 21 травня 2010 року Приморський суд задовольнив це подання.

17. 26 травня 2010 року заявник оскаржив цю постанову. Він скаржився на те, що його не було ознайомлено з пред'явленими йому обвинуваченнями, і не було визначено строк тримання його під вартою, та що Приморський суд оголосив оскаржуване рішення після судового засідання, на якому він не був присутнім.

18. 3 червня 2010 року апеляційний суд Одеської області (далі - апеляційний суд) під час судового засідання, на якому були присутні двоє представників прокуратури, розглянув апеляційну скаргу заявника за його відсутності. Представники прокуратури стверджували, що питання екстрадиції заявника до Російської Федерації практично вирішено і вона відбудеться невдовзі після розгляду апеляції. Зважаючи на ці аргументи, а також на те, що заявника було оголошено у міжнародний розшук, апеляційний суд залишив постанову суду першої інстанції про продовження строку тримання заявника під вартою до вирішення питання щодо його екстрадиції без змін.

19. 21 червня 2010 року прокуратура Малиновського району м. Одеси (далі - прокуратура Малиновського району) звернулась до Малиновського районного суду м. Одеси (далі - Малиновський суд) з поданням щодо продовження екстрадиційного арешту заявника на підставі змін до Кримінально-процесуального кодексу України, які набрали чинності з 17 червня 2010 року (див. пункт 37).

20. 23 червня 2010 року Малиновський суд задовольнив вищезгадане подання та продовжив екстрадиційний арешт заявника "до вирішення питання щодо його видачі та фактичної передачі".

21. 25 червня 2010 року заявник оскаржив цю постанову. Він стверджував, що строки тримання його під вартою так і не було встановлено, його все ще не було ознайомлено з пред'явленими йому обвинуваченнями, та що тримання його під вартою було невиправдано тривалим і суд не врахував, що у нього дві малолітні дитини.

22. 8 липня 2010 року апеляційний суд Одеської області частково задовольнив його апеляційну скаргу. Він скасував вищезазначену постанову на тій підставі, що відповідним положенням Кримінально-процесуального кодексу України не передбачалося продовження екстрадиційного арешту. Справу було направлено до суду першої інстанції на новий розгляд.

23. 21 липня 2010 року Малиновський суд задовольнив клопотання заявника про призначення йому захисника. У результаті судове засідання було перенесено на 30 липня 2010 року.

24. 27 липня 2010 року прокуратура Малиновського району звернулася до суду з новим поданням щодо застосування до заявника екстрадиційного арешту відповідно до змін до Кримінально-процесуального кодексу України. Цього разу подання стосувалося поміщення під арешт, а не продовження строку тримання під вартою.

25. 30 липня 2010 року Малиновський суд за результатами судового засідання за участі призначеного заявнику захисника задовольнив подання прокуратури. У постанові зазначалось, що прокуратура Російської Федерації звернулась із запитом про екстрадицію заявника 11 травня 2010 року, при цьому аналогічний запит від 30 квітня 2010 року (див. пункти 13 та 14) взагалі не згадувався. Суд посилався на вищезгадані зміни до Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК), які набрали чинності 17 червня 2010 року, та зазначив, що матеріали екстрадиційної перевірки відповідали застосованому законодавству. Насамкінець суд зазначив, що жодних перешкод для екстрадиції заявника до Російської Федерації встановлено не було.

26. 21 серпня 2010 року заявник звернувся до Малиновського суду зі скаргою на те, що тримання його під вартою є незаконним, та заявив клопотання про звільнення. У матеріалах справи відсутня копія цієї скарги.

27. 30 серпня 2010 року Генеральна прокуратура Російської Федерації надіслала уточнений запит щодо екстрадиції заявника, копія якого відсутня у матеріалах справи. З нього випливає, що, окрім початкового обвинувачення у вчиненні шахрайства, заявнику пред'явили обвинувачення ще за шістьма епізодами шахрайства (див. пункт 28).

28. 1 вересня 2010 року ГПУ вирішила видати заявника Російській Федерації у зв'язку з шістьма епізодами вчинення ним шахрайства, але відхилила екстрадиційний запит за одним з таких епізодів. Це рішення пояснювалось тим, що кримінальне законодавство України не передбачає покарання у вигляді позбавлення волі за вчинення шахрайства. Проте якщо шахрайство вчинено повторно, за нього може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі. У справі заявника було шість епізодів "повторно вчиненого шахрайства". У своїй постанові ГПУ посилалась на два запити про екстрадицію заявника - один від 30 квітня 2010 року щодо одного епізоду вчинення шахрайства, та ще один від 30 серпня 2010 року щодо шести інших епізодів (див. пункти 13 та 27).

29. 10 вересня 2010 року заявник звернувся до Малиновського суду зі скаргою на те, що тримання його під вартою є незаконним та невиправдано тривалим. Він стверджував, що органи влади України не проявили ретельності щодо розгляду запитів про його екстрадицію, всупереч підпункту "f" пункту 1 статті 5 Конвенції. Заявник також посилався на пункт 4 статті 5 Конвенції та стверджував, що його попередню скаргу від 21 серпня 2010 року так і не було розглянуто.

30. 17 вересня 2010 року заявник звернувся до Малиновського суду ще з однією скаргою на стверджувану незаконність тримання його під вартою та вимагав свого звільнення.

31. 22 вересня 2010 року прокуратура Малиновського району звернулася до Малиновського суду з поданням щодо продовження екстрадиційного арешту заявника. Прокуратура посилалась на вищезазначену постанову від 1 вересня 2010 року та зазначала, що питання фактичної передачі заявника Російській Федерації знаходилось на стадії вирішення.

32. 28 вересня 2010 року суд у засіданні, на якому був присутній заявник, задовольнив це подання. Суд зазначив, що постанову ГПУ від 1 вересня 2010 року не було оскаржено і вона набрала законної сили. Більше того, згідно з відповідними вказівками прокуратури заявника мали передати Російській Федерації до 29 жовтня 2010 року. Як зазначалося у протоколі судового засідання, суддя зачитав скарги заявника від 21 серпня, а також від 10 і 27 вересня 2010 року, а заявник підтвердив їх. Проте у постанові суду ці скарги не згадувалися.

33. 30 вересня 2010 року заявник оскаржив вищезазначену постанову. Він зазначав, що хоча Кримінально-процесуальний кодекс України передбачав екстрадиційний арешт строком до вісімнадцяти місяців, він не встановлював жодних строків для подання та розгляду запитів, пов'язаних з екстрадицією. Відповідно заявник стверджував, що органи влади України мають дотримуватися Мінської конвенції 1993 року, якою передбачено місячний строк для розгляду запитів про екстрадицію, та максимальне продовження цього строку на два місяці з метою уточнення, у разі потреби, запиту про екстрадицію (див. пункт 38). Заявник наголошував, що у його випадку до 30 серпня 2010 року не було надано належним чином оформленого запиту щодо екстрадиції, тоді як він перебував під вартою з 19 квітня 2010 року. Тому заявник стверджував, що його слід негайно звільнити. Насамкінець він стверджував, що пред'явлені йому обвинувачення були абсурдними і у його власних інтересах було потрапити до Росії з метою невідкладного закінчення судового розгляду його справи.

34. 8 жовтня 2010 року апеляційний суд, частково задовольнивши касаційну скаргу заявника, змінив постанову суду першої інстанції таким чином: замість продовження строку тримання заявника під вартою, оскільки це не було передбачено законодавством, його продовжуване тримання під вартою було визнано обґрунтованим, оскільки не було перевищено максимальний вісімнадцятимісячний строк тримання заявника під вартою і не було підстав для його звільнення.

35. 12 жовтня 2010 року заявника було видано Російській Федерації.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ТА МІЖНАРОДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (чинний до 20 листопада 2012 року)

36. Відповідні положення Кодексу у редакції до 17 червня 2010 року стисло викладено в рішенні від 23 жовтня 2008 року у справі "Солдатенко проти України" (Soldatenko v. Ukraine) (заява № 2440/07, пп. 26-29).

37. Застосовні положення після внесення до них змін від 21 травня 2010 року, які набрали чинності 17 червня 2010 року (без жодних перехідних положень), наведено у рішенні від 26 квітня 2012 року у справі "Молочко проти України" (Molotchko v. Ukraine) (заява № 12275/10, пп. 90-91).

B. Мінська Конвенція 1993 року

38. Відповідні положення Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року (далі - Мінська Конвенція) також наведено в рішенні у вищезазначеній справі "Молочко проти України" (Molotchko v. Ukraine), п. 89.

I. ОБСЯГ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

39. Суд зазначає, що у своїй відповіді (від 31 травня 2013 року) на зауваження Уряду щодо прийнятності та суті цієї справи заявник заявив низку нових скарг. Зокрема він скаржився на умови тримання під вартою в Україні та несправедливість його засудження після екстрадиції до Російської Федерації.

40. На думку Суду, нові скарги заявника не є уточненням його початкових скарг до Суду, які сторони прокоментували. Тому Суд вважає, що ці питання недоречно розглядати в межах цієї справи (див. рішення від 19 квітня 2005 року у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, п. 20).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

41. Заявник скаржився, що тримання під вартою в Україні до його екстрадиції до Російської Федерації відбувалось всупереч підпункту "f" пункту 1 статті 5 Конвенції, у відповідній частині якої зазначено таке:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

…

(f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.".

A. Прийнятність

42. Беручи до уваги зауваження Уряду щодо прийнятності цієї заяви (див. нижче), слід зазначити, що заяву було комуніковано Уряду разом із запитанням про законність тримання заявника під вартою як до 17 червня 2010 року (дати, коли відповідні зміни до законодавства набрали чинності, - див. пункт 37), так і після цієї дати.

43. Уряд стверджував, що цю скаргу слід відхилити як таку, що не відповідає ratione personae Конвенції, оскільки у своїх доводах заявник не посилався на вищезазначені зміни. Уряд також зауважив, що заявник скаржився на стверджувану незаконність усього періоду тримання його під вартою до вирішення питання щодо його екстрадиції, з 19 квітня до 12 жовтня 2010 року, не розділяючи цей строк на періоди до та після 17 червня 2010 року.

44. У своїй відповіді на зауваження Уряду заявник не надав коментарів щодо цього питання.

45. Суд зазначає, що відповідність індивідуальної заяви критерію ratione personae включає в себе два елементи: відповідальність держави та статус заявника як потерпілого. Заперечення Уряду стосуються лише другого елементу. У зв'язку з цим Суд повторює, що для того, щоб мати можливість подати заяву відповідно до статті 34 Конвенції, особа повинна вважати себе "потерпілою від […] порушення прав, викладених у Конвенції". Для того, щоб вважати себе потерпілою від порушення, особа має зазнавати безпосереднього впливу оспорюваної дії або бездіяльності (див., серед іншого, рішення у справі "Берден проти Сполученого Королівства" (Burden v. the United Kingdom) [ВП], заява № 13378/05, п. 33, ECHR 2008).

46. Суд зауважує (і Уряд не заперечує проти цього), що заявник скаржився на незаконність усього періоду тримання його під вартою в Україні. Також не оскаржується і те, що зазначене тримання під вартою, на яке скаржиться заявник, мало на нього безпосередній вплив. Фактично, зауваження Уряду у цій справі не стосувались права заявника подати заяву, а радше зазначали, що він не навів конкретних аргументів на її підтвердження. Проте Суд вважає, що розгляд відповідного питання не має суттєвого значення для його компетенції ratione personae. Тому він відхиляє це заперечення Уряду.

47. Суд також зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

48. Заявник наполягав на тому, що його незаконно тримали під вартою. Він стверджував, що у жодному рішенні з цього питання не було встановлено строки тримання його під вартою, окрім першої постанови від 22 квітня 2010 року (див. пункт 12).

49. Заявник також зазначив, що органи прокуратури Російської Федерації не надсилали належного запиту щодо екстрадиції, в якому б містилась вся необхідна інформація та документи, до 30 серпня 2010 року, тобто протягом майже чотирьох з половиню місяців після його затримання 19 квітня 2010 року. Щодо першого такого запиту від 30 квітня 2010 року, на який посилались національні суди, ухвалюючи рішення на користь продовження тримання заявника під вартою, заявник стверджував, що цей запит був неповним і тому пізніше, 1 вересня 2010 року, його було відхилено (див. пункти 13 та 28). Таким чином заявник стверджував, що тримання його під вартою до вирішення питання про екстрадицію до Російської Федерації було невиправдано тривалим і у нього не було засобів захисту від свавілля органів влади.

50. Зауваження Уряду щодо суті цієї скарги обмежувались періодом тримання заявника під вартою з 30 липня по 12 жовтня 2010 року, яке, як Уряд вважав, мало належні законні підстави. Щодо більш раннього тримання заявника під вартою, Уряд підтримував свої заперечення щодо прийнятності цієї скарги (див. пункт 43) та не надав жодних зауважень щодо її суті.

2. Оцінка Суду

(а) Загальні принципи, встановлені практикою Суду

51. Стаття 5 Конвенції втілює основоположне право людини, а саме захист особи від свавільного втручання держави у її право на свободу. У підпунктах "a"-"f" пункту 1 статті 5 Конвенції міститься вичерпний перелік дозволених підстав, за яких особу може бути позбавлено свободи, і жоден випадок позбавлення свободи не буде законним, якщо не відповідатиме одній з цих підстав (див. рішення у справі "Сааді проти сполученого Королівства" (Saadi v. the United Kingdom) [ВП], заява № 13229/03, п. 43, ECHR 2008).

52. Суд зазначає, що підпункт "f" пункту 1 статті 5 Конвенції не вимагає наявності розумних підстав вважати, що тримання під вартою є необхідним, наприклад, для запобігання вчиненню особою правопорушення чи її втечі. Цим положенням передбачено захист на рівні, відмінному від рівня захисту за підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції: все, що потребується згідно з підпунктом "f", - це застосування "процедури депортації або екстрадиції". Проте будь-яке позбавлення свободи згідно з другою частиною підпункту "f" пункту 1 статті 5 Конвенції буде обґрунтованим лише доти, поки триває процедура депортації або екстрадиції. Якщо така процедура не застосовується з належною ретельністю, тримання під вартою за підпунктом "f" пункту 1 статті 5 Конвенції перестає бути допустимим (див. рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чагал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom), пп. 112-113, Reports of Judgments and Decisions 1996-V). Іншими словами, тривалість тримання під вартою з цією метою не повинна перевищувати обґрунтовано необхідний строк (див. вищенаведене рішення у справі "Сааді проти Сполученого Королівства" (Saadi v. the United Kingdom), п. 72 та п. 74).

53. Суд також повторює, що слово "законний" і словосполучення "відповідно до процедури, встановленої законом" у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю посилаються на національне законодавство та зобов'язують забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм. Проте "законність" тримання під вартою згідно з національним законодавством не завжди є вирішальним чинником. Суд також має переконатись, що тримання під вартою протягом зазначеного періоду відповідало меті пункту 1 статті 5 Конвенції, якою є попередження безпідставного позбавлення свободи. Більше того, Суд має з'ясувати, чи саме національне законодавство, як і загальні принципи, що сформульовані або випливають з нього, відповідає Конвенції. Що стосується цього останнього питання, Суд наголошує, що коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення дотримання загального принципу юридичної визначеності. Отже, надзвичайно важливо, щоб умови, за яких відповідно до національного законодавства здійснюється позбавлення свободи, були чітко сформульовані, та щоб наслідки застосування цього законодавства були передбачуваними тією мірою, якою це необхідно для забезпечення відповідності такого законодавства закріпленому Конвенцією принципу "законності", який вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано достатньо чітко для того, щоб, за потреби, надати особі можливість передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, до яких може призвести її дія (див. рішення у справі "Барановський проти Польщі" (Baranowski v. Poland), заява № 28358/95, пп. 50-52, ECHR 2000-III).

(b) Застосування у цій справі вищезазначених загальних принципів

54. Суд вважає, а сторони погоджуються, що заявника тримали під вартою до вирішення питання щодо його екстрадиції з України до Російської Федерації. Отже, підпункт "f" пункту 1 статті 5 Конвенції є застосовним у цій справі.

55. Суд зауважує, що суттю скарги заявника є тривалість тримання його під вартою, не підкріплена, як стверджувалось, жодними причинами, а також проявлений органами влади брак ретельності. Суд пізніше проаналізує ці аргументи. Проте Суд зазначає, що ніщо не заважає йому з іншої точки зору оцінити дотримання державою гарантій підпункту "f" пункту 1 статті 5 Конвенції та, у разі потреби, встановити порушення цього положення з інших причин (див. рішення від 11 грудня 2008 року у справі "Мумінов проти Росії" (Muminov v. Russia), заява № 42502/06, п. 118).

56. Беручи до уваги правові підстави тримання заявника під вартою, Суд вважає за належне розділити його для аналізу на кілька окремих періодів.

(i) Тримання заявника під вартою з 19 квітня по 17 червня 2010 року

57. Суд вже встановлював, що законодавство України, яке було чинним до 17 червня 2010 року, не можна вважати таким, що забезпечувало адекватні правові підстави тримання під вартою до вирішення питання щодо екстрадиції, як цього вимагає підпункт "f" пункту 1 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах "Солдатенко проти України" (Soldatenko v. Ukraine), заява № 2440/07, пп. 109-114, від 23 жовтня 2008 року, "Світлорусов проти України" (Svetlorusov v. Ukraine), заява № 2929/05, пп. 47-49, від 12 березня 2009 року, та "Камишев проти України" (Kamyshev v. Ukraine), заява № 3990/06, пп. 67-68, від 20 травня 2010 року). Причиною такого висновку було те, що на час подій національне законодавство не передбачало порядку тримання під вартою до вирішення питання щодо екстрадиції та навіть не згадувало про нього.