Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Джулай проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (<…>), Голова,

Ангеліка Нуссбергер (<…>),

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Енн Пауер-Форд (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Хелена Єдерблом (<…>),

Алеш Пейхал (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 4 березня 2014 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою № 24439/06, яку 5 червня 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Євген Валентинович Джулай (далі - заявник).

2. Заявника представляла його мати - пані А. Джулай. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження це був п. Н. Кульчицький з Міністерства юстиції України.

3. Заявник стверджував, зокрема, що у порушення статті 3 Конвенції він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції і розслідування його скарг було неефективним. Заявник також скаржився на те, що всупереч вимогам підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції його захисник був відсутній під час проведення пред’явлення для впізнання в межах досудового слідства у кримінальній справі щодо заявника.

4. 6 жовтня 2010 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1979 році та проживає у м. Києві.

А. Кримінальне провадження щодо заявника

6. О 4 год. ранку 3 березня 2003 року на будинок пана М. у м. Пирятині (Полтавська область) групою із кількох осіб було вчинено розбійний напад. На той час у будинку перебували: М., його мати (М.С.), дружина (М.Л.) та М.Г. (племінниця М.Л.).

М. та М.С. було завдано тілесних ушкоджень. Були викрадені різні речі, в тому числі ювелірні вироби. Того ж дня міліцією було порушено кримінальну справу.

7. 24 квітня 2003 року в Києві було затримано заявника. Згідно з твердженнями заявника його було затримано у себе вдома. Згідно з процесуальними документами заявника було затримано о 18 год. 20 хв. за лайку в публічному місці та за зухвалу поведінку.

8. 25 квітня 2003 року Голосіївський районний суд м. Києва за дрібне хуліганство призначив заявникові покарання у вигляді п’ятнадцяти діб адміністративного арешту.

9. 7 травня 2003 року заявника було етаповано з Києва до Пирятина (близько 150 кілометрів). 8 травня 2003 року він зізнався у вчиненні вищезазначеного розбійного нападу.

10. 9 травня 2003 року заявника було офіційно затримано за підозрою у вчиненні злочину.

11. 11 травня 2003 року адвокат, пан Ма., ймовірно найнятий сім’єю заявника, подав слідчому клопотання про допуск його до кримінальної справи в якості захисника заявника. Адвокат також зазначив, що, оскільки заплановані на той день слідчі дії не було проведено, він повернувся до Києва. Того ж дня пана Ма. було допущено до справи в якості захисника заявника.

12. 12 травня 2003 року в присутності двох понятих було проведено пред’явлення заявника до впізнання. Потерпілі, М., М.Л. та М.П, ідентифікували заявника як особу, яка була в їхньому будинку вночі 3 березня 2003 року. У пред’явленні для впізнання брали участь ще двоє осіб. Їхній опис, згідно з процесуальними документами, був таким: особа № 1, зростом 1,81 м, з темним волоссям, карими очима, одягнутий в темно-сині джинси, сіру футболку та кросівки; особа № 2, зростом 1,76 м, з русим волоссям, зеленими очима, одягнутий у сірі брюки, сіру футболку та кросівки; особа № 3 (заявник), зростом 1,89 м, з русим волоссям, сірими очима, одягнутий у темно-сині спортивні брюки, футболку та кросівки.

13. М.Г. зазначила, що впізнала заявника по голосу, зросту та статурі. М. засвідчив, що впізнав заявника по голосу, а М.Л. - що впізнала заявника по голосу і статурі.

14. Пред’явлення для впізнання проводилося за відсутності захисника заявника. Працівник міліції, який проводив пред’явлення для впізнання, повідомив свого начальника, що захисник заявника не міг з’явитися, оскільки був зайнятий іншою кримінальною справою. Заявникові було запропоновано іншого адвоката, але він відмовився. Протокол пред’явлення для впізнання було підписано усіма присутніми і на ньому було помічено, що особи, пред’явлені для впізнання, не мали "жодних скарг".

15. 14 травня 2003 року адвокат С. була допущена до справи в якості захисника заявника. Вона представляла його інтереси принаймні до 18 серпня 2005 року.

16. 9 листопада 2004 року Пирятинським районним судом було призначено заявникові покарання у вигляді дев’яти років позбавлення волі з конфіскацією майна, а двом його співучасникам (Д. та Ж.) - різні строки позбавлення волі з конфіскацією майна за вчинення розбійного нападу на будинок М. і завдання легких тілесних ушкоджень М. та М.С. Двох інших осіб, причетних до вчинення злочину (П. і Л.), знайдено не було. Судом також було задоволено цивільні позови потерпілих.

17. Під час судового провадження заявник заявляв про свою невинуватість. Його свідчення у суді можуть бути стисло викладені таким чином. У березні 2003 року його за плату попросили підвезти на автомобілі Д. З ними також були Ж. та Ми. Вони зупинились біля будинку. Усі, окрім заявника, вийшли з автомобіля. Заявник стверджував, що проспав в автомобілі ніч та день. Потім Д., Ж. та дві незнайомі особи поїхали до «гаражів». Усі вийшли, а він залишився в автомобілі. Заявник не знав, куди вони пішли, іншими словами - він не знав про розбійний напад. Заявник також заявив, що він зізнався у вчиненні злочину, тому що його було побито працівниками міліції.

18. У судовому засіданні Ж. частково визнав свою вину та засвідчив, що заявник залишався в автомобілі, поки відбувався розбійний напад на будинок М.

Д. частково визнав свою вину, але нічого не сказав про причетність заявника до злочину.

19. М. та М.Л. засвідчили, що вони бачили чотирьох або п’ятьох осіб, які тієї ночі проникли до будинку. Вони зв’язали М.Л. та забрали гроші. Д. жорстоко побив М. Останній впізнав заявника, оскільки той був дуже наляканий, і запам’ятав його очі. У протоколі судового засідання було зазначено, що М. сказав: «Я бачив [заявника], він увесь тремтів, він був дуже знервованим, я бачив його очі. Я не можу помилятися». На нападниках були маски, але згодом вони зняли їх. Усі були зростом нижче за Д. та заявника, які були найвищими. М.Л. засвідчила, що бачила чотирьох осіб та що М.С. бачила п’ятого у коридорі.

20. М.Г. засвідчила, що заявник був дуже наляканий та увесь тремтів. Він також був дуже наляканий під час пред’явлення його для впізнання. Вона також впізнала його по зросту та голосу. Вона пам’ятає, що він запитав про її вік та чи була вона заміжня. Під час пред’явлення для впізнання усі три особи промовили одне і те саме речення, і вона впізнала заявника.

21. Суд встановив, що 3 березня 2003 року заявник, Д., Ж., П. та Л. за попередньою змовою проникли до будинку М., завдали тілесних ушкоджень М. та М.С. та пограбували членів сім’ї М. Свій висновок суд обґрунтовував різними доказами, зокрема протоколом відтворення обстановки і обставин події, в якому закріплено пояснення Ж. щодо того, як він, Д., П., Л. та заявник вчиняли розбійний напад; протоколом пред’явлення для впізнання, в якому було зафіксовано впізнання заявника з боку М., М.Г. та М.Л.;а також висновком судової експертизи відбитків шин, виявлених біля будинку М., які відповідали автомобілю заявника.

22. Що стосувалося покарання заявника, суд зазначив, що заявник був молодим, характеризувався з позитивної сторони, злочин вчинив вперше, проте його вина обтяжувалась тим фактом, що він перевозив злочинців на місце злочину та з нього.

23. Захисник заявника оскаржила вирок. У апеляції вона зазначила, що заявник зазнав жорстокого поводження та визнав свою вину під фізичним тиском. Д. заплатив заявнику, щоб той підвіз його та інших осіб. Оскільки заявник знаходився у стані алкогольного сп’яніння, Д. сам керував автомобілем. Заявник знаходився увесь час в автомобілі. Собака заявника також знаходилась в автомобілі, оскільки заявник з самого початку віз його на парування. Вже там його попросили підвезти Д. Захисник заявника також зазначила, що під час розслідування потерпілі давали суперечливі покази щодо того, чи бачили вони нападників. Крім того, пред’явлення для впізнання проводилось за відсутності захисника.

24. 18 серпня 2005 року Апеляційним судом Полтавської області апеляційну скаргу було залишено без задоволення. Суд постановив, що вина заявника підтверджувалась показами Д. та Ж., наданими під час досудового слідства у присутності їхніх захисників. Суд також зазначив, що скарги заявника щодо жорстокого поводження були необґрунтованими, а окрему ухвалу, постановлену 9 листопада 2004 року (див. пункт 36), було скасовано.

25. 23 лютого 2006 року Верховним Судом України було відмовлено у задоволенні касаційної скарги заявника. Суд зазначив, що скарги заявника щодо жорстокого поводження було належним чином перевірено та відхилено як необґрунтовані.

В. Жорстоке поводження та подальше розслідування

26. Заявник заявляв, що працівниками міліції його було побито у Києві, а 7 травня 2003 року - у Пирятині. Вони били його книжкою по голові, кулаками, погрожували йому вбивством та зґвалтуванням, а також надягали йому на обличчя протигаз та задували всередину цигарковий дим. Після жорстокого побиття його примусили надати визнавальні покази.

27. У невстановлену дату заявник подав скаргу щодо жорстокого поводження.

28. У матеріалах справи містяться посилання на висновок судово-медичної експертизи, проведеної 12 вересня 2003 року (заявник стверджував, що ті було проведено 12 травня 2003 року після його скарги, поданої 9 травня 2003 року). Відповідно до цих посилань експерт дійшов висновку, що заявник мав легкі тілесні ушкодження, які могли бути спричинені "предметами оточуючої обстановки". Проте заявник стверджував, що експерт дійшов висновку, що тілесні ушкодження не могли бути спричинені "предметами оточуючої обстановки". Жодна зі сторін не надала копії зазначеного акта.

29. 29 жовтня 2003 року слідчий прокуратури Пирятинського району виніс постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргою заявника щодо жорстокого поводження, Було допитано кількох працівників міліції, які засвідчили, що заявник визнав свою вину та що його не було піддано жорстокому поводженню. Слідчий прокуратури також послався на акт судово-медичної експертизи від 12 вересня 2003 року.

30. 2 квітня 2004 року вищезазначену постанову було скасовано іншим прокурором цієї ж прокуратури. Прокурором було зазначено, що не було перевірено всі обставини, зазначені у скарзі заявника. Зокрема, не було встановлено, чому заявника затримано в Києві та за яких обставин він зазнав тілесних ушкоджень; потрібно було вивчити медичну картку заявника, а його скарги - уважно розглянути.

31. 29 квітня 2004 року прокуратурою Пирятинського району було винесено постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Постанова була подібною до постанови від 29 жовтня 2003 року.

32. 10 червня 2004 року Пирятинський районний суд скасував вищезазначену постанову та повернув справу на додаткове розслідування. Суд зазначив, що перевіркою має бути встановлено причину тілесних ушкоджень заявника, чи мав він ці ушкодження при прибутті до Пирятинського райвідділу міліції, та які працівники міліції з ним контактували.

33. 16 липня 2004 року прокуратурою Пирятинського району знову було відмовлено в порушенні кримінальної справи за скаргами заявника. У постанові прокуратури зазначалося, що заявника було затримано в Києві 9 травня 2003 року. Після його затримання та перевезення до ITT Пирятинського РВ УМВС України в Полтавській області заявник не скаржився на жорстоке поводження. Решта тексту постанови була подібною до тексту постанови від 29 жовтня 2003 року.

34. 10 вересня 2004 року суд скасував цю постанову та повернув справу на додаткову перевірку. Судом було порушено ті ж питання, що й у постанові від 10 червня 2004 року.

35. 9 листопада 2004 року прокуратурою Пирятинського району було винесено ще одну постанову про відмову у порушенні кримінальної справи, яка була ідентичною з попередніми постановами. Зокрема, в ній зазначалося, що заявника було затримано у Києві 9 травня 2003 року.

36. Того ж дня Пирятинський районний суд постановив окрему ухвалу, якою вимагав у прокуратури Полтавської області розглянути скарги заявника щодо жорстокого поводження. Суд зазначав, що заявника було незаконно перевезено з Києва до Пирятина та що згідно з актом судово-медичної експертизи він мав на грудях три синці від ударів кулаком.

37. 20 травня 2005 року Апеляційний суд Полтавської області постановив ще одну окрему ухвалу, якою вимагав у прокуратури Полтавської області розглянути скарги заявника щодо жорстокого поводження. Судом було зазначено, що відповідно до висновків судово-медичних експертиз засуджених осіб вони мали тілесні ушкодження, яких могли зазнати в день та за обставин, описаних ними. Проте суд не вказав, чи входив заявник в число зазначених осіб. Суд також зазначив, що заявник зробив на постанові про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту від 9 травня 2003 року примітку про те, що 7 травня 2003 року він зазнав жорстокого поводження. Суд також зазначив, що 11 червня 2003 року заявник подав скаргу щодо жорстокого поводження, але в матеріалах справи не містилося жодної відповіді на цю скаргу.

38. 31 травня 2005 року прокуратура Полтавської області скасувала постанову від 9 листопада 2004 року про відмову у порушенні кримінальної справи та повернула матеріали справи на додаткову перевірку. Того ж дня прокуратурою було надіслано запит до прокуратури м. Києва з проханням дати відповіді на такі питання:

- хто з працівників міліції здійснював затримання засуджених осіб та на яких підставах;

- хто проводив "дослідчі дії" стосовно заявника та готував відповідні процесуальні документи;

- хто забирав та конвоював засуджених осіб з Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві до Пирятинського РВ УМВС України в Полтавській області;

- чи мали засуджені особи при прибутті до Пирятинського РВ УМВС України в Полтавській області тілесні ушкодження.

Прокуратура також клопотала про проведення працівниками прокуратури м. Києва допиту працівників Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві.

39. 15 червня 2005 року було винесено постанову про відмову у порушенні кримінальної справи. Текст її був подібним до тексту постанови від 29 жовтня 2003 року. В ній зазначалося, що заявника було затримано у Києві 9 травня 2003 року. Працівники Пирятинського райвідділу міліції засвідчили, що заявника не було піддано жорстокому поводженню і він добровільно надав визнавальні покази. Відповідно до висновку судово-медичної експертизи від 12 вересня 2003 року у заявника було виявлено легкі тілесні ушкодження, які могли бути спричинені "предметами оточуючої обстановки". Подряпини на його зап’ястках були наслідком застосування наручників.

40. 18 серпня 2005 року Апеляційний суд Полтавської області скасував окрему ухвалу від 9 листопада 2004 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року

41. Згідно зі статтею 174 Кримінально-процесуального кодексу України в редакції на час подій особа, що підлягає впізнанню, пред’являється впізнаючому разом з іншими особами тієї ж статі у кількості не менше трьох, які не мають різких відмін у зовнішності та одягу. Перед тим як пред’явити особу для впізнання, їй пропонується зайняти будь-яке місце серед інших осіб, що пред’являються. Впізнаючому пропонується вказати особу, яку він має впізнати, і пояснити, за якими ознаками він її впізнав. Пред’явлення особи для впізнання проводиться в присутності не менше двох понятих.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

42. Заявник скаржився на жорстоке поводження з боку працівників міліції та на те, що розслідування його скарг було неефективним. Він посилався на статті 3 та 13 Конвенції.

43. Суд, якому належить провідна роль у здійсненні юридичної кваліфікації фактів справи, доходить висновку, що ці скарги мають бути розглянуті тільки за статтею 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення від 26 червня 2007 року у справі "Тімур проти Туреччини"(Timur v. Turkey), заява № 29100/03, пп. 35-40).

44.Статтею 3 Конвенції передбачено таке:

Стаття 3

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

А. Прийнятність

45. Уряд стверджував, що заява є частково неприйнятною, оскільки заявник не вичерпав ефективні національні засоби юридичного захисту, оскільки він не оскаржив постанову від 15 червня 2005 року про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Навіть якщо припустити, що це була остаточна постанова у справі заявника, то заявник пропустив шестимісячний строк подання заяви, оскільки він подав її тільки 5 червня 2006 року.

46. Зауваження, надані заявником у відповідь, нечітко окреслювали його позицію щодо прийнятності цих скарг.

47. Суд зазначає, що заперечення Уряду тісно пов’язані зі скаргою заявника за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції. За цих обставин він приєднує заперечення щодо прийнятності до суті цієї скарги (див. рішення від 8 квітня 2010 року у справі "Лотарєв проти України" (Lotarev v. Ukraine), заява № 29447/04, п. 74).

48. Суд зазначає, що скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

В. Суть

1. Належність розслідування

49. Заявник повторно скаржився, що розслідування його скарг щодо жорстокого поводження було неефективним.

50. Уряд посилався на постанови про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника та доводив, що твердження заявника були належним чином перевірені відповідно до вимог процесуального аспекту статті 3 Конвенції. Той факт, що твердження заявника не знайшли свого підтвердження, не означав неефективності розслідування.

51. Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею в порушення статті 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Таке розслідування має бути спроможним забезпечити встановлення та покарання винних осіб. В іншому випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження та покарання, незважаючи на її основоположну важливість, була б неефективною на практиці, а в деяких випадках представники держави мали б змогу безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. рішення у справах "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, п. 102, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, та "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy [ВП]), заява № 26772/95, п, 131, ЄСПЛ 2000-IV).

52. Розслідування небезпідставних скарг на жорстоке поводження має також бути ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, та не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень (див. вищезгадане рішення у справі "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others, пп. 103 тощо). Вони повинні вживати всіх необхідних заходів для отримання доказів щодо події, зокрема показів очевидців та експертних висновків (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Танрікулу проти Туреччини" (Tannkulu v. Turkey) [ВП], заява № 23763/94, пп. 104 тощо, ЄСПЛ 1999-IV, і "Ґюль проти Туреччини" (Gul v. Turkey), заява № 22676/93, п. 89, від 14 грудня 2000 року).

53. У цій справі заявник скаржився на те, що зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції (див. пункт 26), які, як стверджувалося, примусили його зізнатися у вчиненні розбійного нападу. Згідно з матеріалами справи у заявника виявлено кілька синців, які було оцінено як легкі тілесні ушкодження. Суд вважає, що за таких обставин розслідування скарг заявника було необхідним.

54. Суд зазначає, що відповідне розслідування тривало два роки. Упродовж цього періоду клопотання заявника про порушення кримінальної справи відносно працівників міліції були відхилені п’ять разів. Чотири з п’яти постанов про відмову у порушенні кримінальної справи згодом скасовувалися судом або вищестоящим прокурором у зв’язку з різними недоліками, а справа поверталася на додаткову перевірку. Крім того, під час розгляду кримінальної справи щодо заявника по суті національні суди також доручали прокуратурі провести розслідування скарг заявника про жорстоке поводження.

55. Проте Суд зауважує, що хоча кілька разів суд або вищестоящий орган прокуратури повертали справу на додаткову перевірку, більшість постанов, винесених протягом дворічного періоду розслідування справи, були ідентичними. Зокрема в останній постанові від 15 червня 2005 року прокуратура відхилила клопотання заявника про порушення кримінальної справи, посилаючись на свідчення працівників міліції та висновок судово-медичної експертизи, подібно до постанови від 29 жовтня 2003 року. Таким чином, з постанов про відмову у порушенні кримінальної справи не вбачається, що попередньо вказані органами прокуратури та судами недоліки було насправді виправлено або що обставини затримання та взяття під варту заявника, що мали ключове значення для розгляду його скарги про жорстоке поводження, були достатньою мірою з’ясовані.

56. Суд також зазначає, що постанови про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника ґрунтувались, зокрема, на висновку експерта про те, що синці заявника були спричинені ударами об предмети оточуючої обстановки. Проте заявник оскаржив цей висновок, а районний суд в одному зі своїх рішень зазначив, що на грудях заявника були три синці від ударів (див. пункт 36).

57. Суд зазначає, що сторони без вагомих на те причин не надали копії висновку судово-медичної експертизи. Крім того, невизначеною залишається дата складення висновку судово-медичної експертизи (див. пункт 28). І хоча цілком зрозуміло, що заявник міг мати труднощі з доступом до матеріалів справи, ненадання Урядом доказів на підтримку твердження, яке оспорюється іншою стороною, серйозно підриває довіру до зазначеного твердження (див., mutatis mutandis, рішення від 6 квітня 2004 року у справі "Ахмет Озкан та інші проти Туреччини" (Ahmet Ozkan and Others v. Turkey), заява № 21689/93, п. 426).

58. Насамкінець Суд зауважує, що факти, на які посилалась прокуратура у постанові від 15 червня 2005 року, не підтверджуються наявними матеріалами справи. Наприклад, зазначалося, що заявника було затримано 9 травня 2003 року у Києві. Працівники Пирятинського райвідділу міліції засвідчили, що він зізнався у вчиненні злочину добровільно. Визнавальні покази заявника датовано 8 травня 2003 року. Отже, залишається незрозумілим, як міг заявник бути затриманим у Києві, якщо напередодні він зізнався у вчиненні злочину у Пирятині. Навіть якщо припустити, що це була просто друкарська помилка, подібні висновки також з’являються в деяких інших постановах про відмову у порушенні кримінальної справи. Така повторювана недбалість неминуче призводить до виникнення сумнівів щодо ретельності розслідування.

59. Таким чином, Суд вважає, що за відсутності чіткої картини подій, підтвердженої доказами, здатної підтвердити або спростувати твердження заявника, постанова від 15 червня 2005 року не була належною відповіддю на скарги заявника.

60. 3 огляду на те, що розслідування тривало два роки, відзначалося численними недоліками, визнаними національними органами влади, та не призвело до правдоподібного пояснення обставин затримання заявника та його початкового тримання під вартою, що мало ключове значення у зв’язку з його скаргами на жорстоке поводження; а також, що воно не призвело до переконливого пояснення завдання заявникові тілесних ушкоджень, Суд вважає, що розслідування скарг заявника було неефективним.

61. Тепер Суд розгляне заперечення Уряду, попередньо приєднане до суті скарг заявника (див. пункт 45). Стосовно заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту Суд нагадує, що після двох років розслідувань, які зрештою виявилися неефективними, постанова від 15 червня 2005 року була практично ідентичною постанові від 29 жовтня 2003 року. За таких обставин Суд вважає, що заявнику не можна дорікати за те, що він знову не домагався повторної перевірки, яка виявилася неефективною (див. вищезазначене рішення у справі "Лотарєв проти України" (Lotarev v. Ukraine), п. 93).

62. Щодо аргументу Уряду про те, що скарга заявника була подана з пропущенням шестимісячного строку, Суд зазначає, що факт відмови прокуратури у порушенні кримінальної справи 15 червня 2005 року не завадив національним судам розглянути скарги заявника по суті під час судового розгляду справи заявника (див. пункт 25 ). За цих обставин для заявника було доцільно очікувати завершення судового розгляду перед тим, як звернутися зі своїми скаргами до Суду, а отже він дотримався шестимісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 35 Конвенції (див. рішення від 15 травня 2012 року у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, п. 99). Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.

63. Насамкінець Суд констатує, що у цій справі було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

2. Стверджуване жорстоке поводження з боку працівників міліції

64. Заявник повторив свою скаргу на те, що він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції.

65. Уряд зазначив, що згідно з практикою Суду скарга на жорстоке поводження має підтверджуватися відповідними доказами. Уряд зазначив, що Суд при оцінці таких доказів керується критерієм доведеності "поза розумним сумнівом" та що така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. рішення від 29 квітня 2003 року у справі "Алієв проти України" (Aliev v. Ukraine), заява № 41220/98, п. 154).

66. Уряд стверджував, що заявник не зазнавав жорстокого поводження. Прокуратура розглянула скаргу заявника та у своїй постанові від 15 червня 2005 року дійшла висновку, що до нього не було застосовано силу. Зокрема працівників міліції, вказаних заявником, було допитано і вони заперечили застосування до заявника будь-якої сили. Заявник не заявляв жодних скарг на жорстоке поводження під час судових засідань національного суду 12 та 19 травня 2003 року щодо попереднього ув’язнення заявника. Він також не висував жодних скарг при прибутті до Полтавського СІЗО 28 жовтня 2003 року. Крім того, постанова прокуратури від 15 червня 2005 року ґрунтувалася на висновку судово-медичної експертизи від 12 вересня 2003 року, згідно з яким заявник мав легкі тілесні ушкодження, яких міг зазнати від предметів оточуючої обстановки.

67. З огляду на вищенаведене Уряд вважав, що у справі заявника не було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.

68. Як Суд неодноразово зазначав, стаття 3 Конвенції втілює одну з основних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на обставини поведінки потерпілого (див., серед інших джерел, вищезазначене рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [ВП], п. 119).

69. Суд чітко усвідомлює субсидіарний характер своєї ролі та визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції щодо вирішення питань факту, коли це не вимагається неминуче з огляду на обставини конкретної справи (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності від 4 квітня 2000 року у справі "МакКер проти Сполученого Королівства" (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95). Тим не менш, у разі подання скарг за статтею 3 Конвенції Суд повинен з особливою ретельністю вивчити факти, навіть якщо на національному рівні мали місце відповідні провадження та розслідування (див., mutatis mutandis, рішення від 4 грудня 1995 року у справах "Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), п. 32, Series А № 336, та "Авшар проти Туреччини" (Avsar v. Turkey), заява № 25657/94, п. 283, ECHR 2001-VII (витяги).

70. Суд також нагадує, що при оцінці доказів керується критерієм доведеності "поза розумним сумнівом" (див. рішення у справі "Ідалов проти Росії" (Idalov v. Russia) [ВП], заява № 5826/03, п. 95, від 22 травня 2012 року). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

71. Звертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що згідно із твердженнями заявника його було побито працівниками міліції в Києві, а також після його перевезення - в Пирятині. Хоча заявник не надав медичних доказів на підтримку своїх тверджень, сторони погоджуються, і це підтверджується наявними доказами (див. пункти 28 і 36), що в певний проміжок часу заявникові було завдано тілесних ушкоджень (синців). Припускаючи, що ці тілесні ушкодження були достатньо серйозними для того, щоб становити жорстоке поводження у значенні статті 3 Конвенції, Судові належить встановити, чи мають органи влади нести відповідальність за їхнє завдання відповідно до статті 3 Конвенції.