Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Скороход проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марк Вілллігер (<…>), Голова,

Карел Юнгвірт (<…>),

Ізабель Берро-Лефевр (<…>), судді,

та Стівен Філліпс (<…>), заступник Секретаря

секції, після обговорення за зачиненими дверима 6 вересня

2011 року

виносить таке рішення, яке було ухвалено у той же день:

1. Справу було розпочато за заявою № 47305/06, яку 14 листопада 2006 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Наталія Іванівна Скороход (далі - заявниця).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляла його Уповноважений - пані Валерія Лутковська з Міністерства юстиції.

3. 23 червня 2010 року Голова п’ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Відповідно до Протоколу № 14 заяву було передано на розгляд до комітету у складі трьох суддів.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилася у 1970 році та проживає у місті Алушті.

5. 19 липня 1999 року вона подала до Алуштинського міського суду позов до свого колишнього роботодавця, вимагаючи відшкодування різних виплат, пов’язаних з трудовими відносинами, відшкодування моральної шкоди та ухвалення судом рішення про зобов’язання її колишнього роботодавця внести зміни до записів у її трудовій книжці.

6. 16 травня 2003 року, після того як справа тричі поверталася на новий розгляд, вищезгаданий суд частково задовольнив позов заявниці.

7. 22 грудня 2003 року та 20 квітня 2006 року апеляційний суд АР Крим та Верховний Суд відповідно залишили вищезазначене рішення без змін. Остаточне рішення було видане заявниці 15 травня 2006 року.

8. Як стверджує Уряд, у ході провадження заявниця дванадцять разів уточнювала свої позовні вимоги. Одне судове зсідання було відкладено за клопотанням заявниці. Шістнадцять наступних засідань були відкладені за клопотанням іншої сторони, через неявку її представника, відсутність судді або з невизначених причин. Судом було призначено одну судово-бухгалтерську експертизу (яка проводилась між 19 квітня 2001 року та 26 квітня 2002 року).

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

9. Заявниця скаржилася на те, що тривалість провадження не відповідала вимозі "розумного строку", закріпленій пунктом 1 статті 6 Конвенції, що зазначає таке:

"Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...".

10. Уряд заперечив цей аргумент, стверджуючи, що розгляд справи був ускладнений численними уточненнями заявницею її позовних вимог.

11. Період, який має бути взято до уваги, почався 19 липня 1999 року і закінчився 15 травня 2006 року, коли остаточне рішення було видано заявниці (див. рішення у справі "Гіцкайло проти України" (Gitskaylo v. Ukraine), заява № 17026/05, п. 34, від 14 лютого 2008 року). Провадження тривало приблизно шість років і десять місяців у трьох судових інстанціях.

A. Прийнятність

12. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав, тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Суть

13. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див., наприклад, рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France) [ВП], заява № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII). Суд також повторює, що трудові спори потребують особливої ретельності (див. рішення у справі "Руотоло проти Італії" (Ruotolo v. Italy), від 27 лютого 1992 року, Series А № 230-D, С. 39, п. 17).

14. Звертаючись до фактів цієї справи, Суд вважає, що її складність та поведінка заявниці, яка певною мірою сприяла збільшенню тривалості провадження (див. пункт 8 вище), не можуть пояснити її загальної тривалості. З іншого боку, Суд вважає, що збільшення тривалості провадження було здебільшого спричинено трьома поверненнями справи на новий розгляд (див. пункт 6 вище), а також неодноразовими відкладеннями судових засідань (див. пункт 8 вище). Тому Суд доходить висновку, що основна відповідальність за надмірну тривалість провадження покладається на державу.