Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Соболев проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Ангеліка Нуссбергер (<…>), судді,

та Стівен Філліпс (<…>), заступник Секретаря

секції, після обговорення за зачиненими дверима 30 серпня

2011 року

виносить таке рішення, яке було ухвалено у той же день:

1. Справу було розпочато за заявою № 55326/07, яку 19 листопада 2007 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Дмитро Віталійович Соболев (далі - заявник).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляла його Уповноважений - пані Валерія Лутковська з Міністерства юстиції.

3. 2 вересня 2010 року Голова п’ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Відповідно до Протоколу № 14 заяву було передано на розгляд до комітету із трьох суддів.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1975 році та проживає у місті Чернігові.

5. 29 травня 1998 року він подав до Деснянського районного суду міста Чернігова (далі - районний суд) позов до Міністерства внутрішніх справ, вимагаючи відшкодування шкоди у зв’язку з травмами, нанесеними йому працівником міністерства паном О.

6. З 18 грудня 1998 року по 22 липня 1999 року та з 23 вересня 1999 року по 1 листопада 1999 року провадження було зупинене в очікуванні на результат кримінального провадження щодо пана О.

7. Після двох направлень справи на новий розгляд 19 травня 2004 року районний суд частково задовольнив позовні вимоги заявника та присудив йому певні суми відшкодування.

8. 16 вересня 2004 року та 30 квітня 2007 року відповідно апеляційний суд Чернігівської області та апеляційний суд Полтавської області (останній діяв як суд касаційної інстанції) залишили вищезазначене рішення без змін. Рішення від 30 квітня 2007 року було видано заявникові 14 серпня 2007 року.

9. Як стверджує Уряд, у ході провадження заявник тричі змінював свої позовні вимоги. Суди відклали п’ятнадцять засідань на клопотання заявника або через його неявку, або неявку іншої сторони. Заявник не погодився, заявляючи, що йому не повідомляли про судові засідання, в які він не з’явився. Близько двадцяти двох судових засідань були також відкладені за клопотаннями інших учасників через їхню неявку або з невизначених причин.

І. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

10. Заявник скаржився на те, що тривалість провадження не відповідала вимозі "розумного строку", передбаченій пунктом 1 статті 6 Конвенції, в якому зазначається таке:

"Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру…".

11. Уряд заперечив цей аргумент, стверджуючи, що справа була складною і що заявник сприяв збільшенню тривалості провадження.

12. Період, що має братися до уваги, почався 29 травня 1998 року та закінчився 14 серпня 2007 року, коли заявникові було видано копію остаточного рішення (див. рішення у справі "Гіцкайло проти України" (Gitskaylo v. Ukraine), заява № 17026/05, п. 34, від 14 лютого 2008 року). З 18 грудня 1998 року по 22 липня 1999 року та з 23 вересня 1999 року по 1 листопада 1999 року провадження було зупинено (див. пункт 6 вище). Таким чином, провадження тривало приблизно вісім з половиною років в судах трьох інстанцій.

A. Прийнятність

13. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав, тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Суть

14. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France) [ВП], заява № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).

15. Суд вважає, що складність справи та поведінка заявника, який певною мірою сприяв збільшенню тривалості провадження (див. пункт 9 вище), не можуть пояснити його загальну тривалість. З іншого боку, Суд вважає, що затримка провадження була здебільшого спричинена двома направленнями справи на новий розгляд (див. пункт 7 вище), неодноразовими відкладеннями судових засідань (див. пункт 9 вище) та надмірною тривалістю розгляду справи у касаційному суді (див. пункт 8 вище). Тому Суд доходить висновку, що основна відповідальність за надмірну тривалість провадження покладається на державу.