Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Федорова проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Ангеліка Нуссбергер (<…>), судді,

та Стівен Філліпс (<…>), заступник Секретаря

секції,

після обговорення за зачиненими дверима 12 квітня

2011 року

постановляє таке рішення, що було ухвалене у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 1853/08), яку 22 грудня 2007 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Світлана Михайлівна Федорова (далі - заявниця).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Юрій Зайцев.

3. 5 січня 2009 року Суд вирішив повідомити про заяву Уряд. Відповідно до Протоколу № 14 заяву було передано на розгляд комітету у складі трьох суддів.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилася у 1945 році та проживає у м. Севастополі.

5. У лютому 1996 року заявниця, до якої пізніше приєднався дехто В., подала до Гагарінського районного суду м. Севастополя (далі - районний суд) позов до шести осіб, вимагаючи визнання недійсними договору купівлі-продажу та акту дарування квартири.

6. 21 жовтня 1999 року районний суд залишив без розгляду позовні вимоги заявниці через її неодноразову неявку у засідання. 12 січня 2001 року апеляційний суд м. Севастополя (далі - апеляційний суд), розглянувши протест прокурора м. Севастополя, внесений у грудні 2000 року, скасував це рішення та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, який 26 січня 2004 року відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці як необґрунтованих. У своєму рішенні суд перерахував основні аргументи сторін провадження, проаналізував отримані докази, зробив посилання на матеріальне та процесуальне право та навів причини свого рішення.

7. 25 серпня 2004 року апеляційний суд залишив рішення без змін, зокрема, проаналізувавши докази, отримані судом першої інстанції, та відхиливши два доводи заявниці.

8. 21 вересня 2004 року заявниця подала касаційну скаргу. У подальшому суд двічі вказував заявниці на необхідність виправлення недоліків її касаційної скарг з метою дотримання процесуальних вимог. 30 грудня 2004 року районний суд задовольнив її клопотання про відновлення строку подачі касаційної скарги. 3 серпня 2007 року апеляційний суд Автономної Республіки Крим, діючи як суд касаційної інстанції, погодившись з висновками судів нижчих інстанцій, відхилив касаційну скаргу заявниці як необґрунтовану.

9. Як стверджує Уряд, з 11 вересня 1997 року по 3 серпня 2007 року були при значені дві судові експертизи і заявниця подала п'ять процесуальних клопотань Вона також подала три апеляційні скарги, що не відповідали процесуальним вимогам. Із сорока шести судових засідань, запланованих на цей же період, десяті були відкладені за клопотанням заявниці, дев'ять - через відсутність головуючого судді, шість - через неявку одного або кількох відповідачів чи свідків, два - через неявку обох сторін провадження, а одне - за клопотанням одного або кількох відповідачів. Загалом у зв'язку з клопотаннями заявниці або через її неявку тривалість провадження збільшилася приблизно на один рік і дев'ять місяців, без врахування періоду часу з 21 жовтня 1999 року по 12 січня 2001 року.

I. ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

10. Заявниця скаржилася на те, що провадження не відповідало вимозі "розумного строку", визначеній у пункті 1 статті 6 Конвенції , у відповідній частині якого зазначається таке:

"Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...".

11. Уряд оскаржив цей аргумент.

12. Період, що має братися до уваги, розпочався лише 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набрала чинності для України. Проте, визначаючи розумність тривалості часу, що сплив після цієї дати, слід брати до уваги стан провадження на той момент. Період, про який йдеться, закінчився 3 серпня 2007 року. Таким чином, він тривав понад дев'ять років та десять місяців у судах трьох інстанцій.

А. Прийнятність

13. Суд зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

В. Суть

14. Уряд стверджував, що провадження було складним у зв'язку з кількістю судових розглядів та потребувало призначення двох експертиз. На його думку, сторони несуть відповідальність за кілька затримок, зокрема, заявниця - через подання процесуальних клопотань та апеляційних скарг. Не було значних періодів бездіяльності, відповідальність за які несуть національні суди.

15. Заявниця не погодилася.

16. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див., наприклад, рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France) [ВП], заява № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).

17. Щодо предмета судового провадження Суд вважає, що його не можна вважати особливо складним.

18. Щодо поведінки заявниці Суд погоджується, що були деякі затримки, спричинені нею (див. пункти 8 та 9 вище). Проте він не враховуватиме висновок районного суду від 21 жовтня 1999 року та подальший період, оскільки це рішення скасував апеляційний суд (див. пункт 6 вище). Також щодо її процесуальних клопотань та апеляційних скарг Суд зазначає, що вона лише користувалася своїми процесуальним правами і не може звинувачуватися у використанні засобів, доступних для неї за національним законодавством, з метою захисту своїх інтересів (див. рішення від 13 липня 2006 року у справі "Сілін проти України" (Silin v. Ukraine), № 23926/02, п. 29). Отже, без урахування затримок, відповідальність за які несе заявниця, тривалість провадження становить вісім років та один місяць.