Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Калюжна проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Боштьян М. Зупанчіч (<...>),

Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Ангеліка Нуссбергер (<...>), судді,

та Стівен Філліпс (<...>), заступник Секретаря

секції,

після обговорення за зачиненими дверима 15 березня

2011 року

постановляє таке рішення, що було ухвалене у той день:

1. Цю справу було розпочато за заявою (№ 16443/07), яку 3 квітня 2007 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Лариса Михайлівна Калюжна (далі - заявниця).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Юрій Зайцев.

3. 5 травня 2009 року Суд вирішив повідомити про заяву Уряд. Відповідно до протоколу № 14 заяву було передано на розгляд комітету у складі трьох суддів.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилася у 1949 році та проживає у м. Запоріжжі.

А. Провадження до 1990 року

5. У невизначену дату Заводський районний суд м. Запоріжжя (далі - районний суд) постановив певне рішення за позовом колишнього чоловіка заявниці, пана З., поданим до заявниці щодо розподілу їхнього майна. Остаточним рішенням від 5 лютого 1985 року Запорізький обласний суд (далі - обласний суд, з червня 2001 року - апеляційний суд Запорізької області), зобов'язав пана З. сплатити заявниці відшкодування її частки в їхньому майні.

6. У 1985 році прокуратура м. Запоріжжя та Заводський районний відділ внутрішніх справ м. Запоріжжя запросили заявницю для обговорення місця прописки її доньки, пані О.

7. У 1988-1989 pp. заявниця подала до Будьонівського районного суду м. Донецька та Донецького обласного суду позови, вимагаючи поділу спільного з паном З. майна. Інформація щодо того, чи задовольнили суди ці позови, і якщо так, то яким чином, - відсутня.

B. Провадження щодо панів К. Ві. та К. Во.

8. У 1991-2005 pp. заявниця безуспішно намагалася домогтися порушення кримінальної справи щодо своїх братів, панів К. Ві. та К. Во., за хуліганство та крадіжку. її не було визнано цивільним позивачем у цьому провадженні.

С. Цивільне провадження

9. 9 листопада 1992 року пани К. Ві. та К. Во. подали до заявниці позов про визнання недійсним заповіту їхньої матері на будинок та майно.

10. 25 вересня 1998 року районний суд частково задовольнив цей позов.

11. Після внесення прокурором Запорізької області протесту від 25 вересня 1998 року обласний суд скасував це рішення 25 грудня 1998 року та направив справу на новий розгляд до районного суду, який 19 лютого 2004 року частково задовольнив позовні вимоги заявниці.

12. 26 травня 2004 року обласний суд залишив це рішення без змін. 22 червня заявниця подала касаційну скаргу. 12 липня 2006 року вона звернулася до Верховного Суду України з проханням прискорити розгляд її справи. Остаточною ухвалою від 4 жовтня 2006 року, про яку було повідомлено заявниці 19 жовтня, Верховний Суд України залишив рішення судів нижчих інстанцій без змін.

13. Як стверджує Уряд, з 11 вересня 1997 року до 4 жовтня 2006 року заявниця подала три процесуальні клопотання та дві апеляційні скарги, які усі відповідали процесуальним вимогам. Крім того, із двадцяти дев'яти запланованих судових засідань одинадцять були відкладені за клопотанням відповідачів, п'ять - за клопотанням заявниці, чотири - через неявку відповідачів або свідків, одне - через неявку заявниці, одне - за клопотанням сторін провадження, а три - з незалежних від сторін провадження причин. Загалом, через клопотання заявниці або через її неявку у засідання провадження збільшилося більш як на одинадцять місяців.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

14. Заявниця скаржилася на те, що тривалість провадження не відповідала вимозі "розумного строку", визначеній у пункті 1 статті 6 Конвенції , у відповідній частині якого зазначається таке:

"Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...".

15. Уряд не заперечив проти цього твердження.

A. Прийнятність

16. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Суть

17. Період, що має братися до уваги, розпочався 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набрала чинності для України. Проте при визначенні розумності часу, що сплив після цієї дати, слід враховувати стан провадження на той момент. Період, про який йдеться, закінчився 19 жовтня 2006 року. Таким чином, він тривав понад дев'ять років та один місяць у судах трьох інстанцій.

18. Уряд стверджував, що сторони провадження несуть відповідальність за кілька затримок, зокрема, заявниця подавала процесуальні клопотання та апеляційні скарги. Тим не менш, провадження, як стверджував Уряд, було здійснено протягом розумного строку.

19. Заявниця не погодилася з цим.

20. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див., наприклад., рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France) [ВП], заява № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).

21. У цій справі Суд зазначає, що предметом спору були майнові права заявниці, а отже, питання було важливим для неї. Він також вважає, що предмет судового розгляду не був складним.

22. Щодо поведінки заявниці Суд погоджується із аргументом Уряду про те, що були певні затримки, відповідальність за які несе заявниця (див. пункт 13 вище). Проте щодо її процесуальних клопотань та апеляційних скарг Суд зазначає, що вона лише користувалася своїми процесуальними правами і її не можна звинувачувати за використання засобів, доступних для неї згідно з національним законодавством для захисту своїх інтересів (див. рішення від 13 липня 2006 року у справі "Сілін проти України" (Silin v. Ukraine), заява № 23926/02, п. 29).

23. Суд зазначає, що поведінка сторін провадження у національних судах не може пояснити загальну тривалість провадження, про яке йдеться у цій справі. Він вважає, що основна затримка у провадженні мала місце під час розгляду справи судом першої інстанції, що тривав, з урахуванням компетенції Суду ratione temporis, понад шість років та п'ять місяців. Інша істотна затримка була спричинена Верховним Судом України, який переглядав справу понад два роки та три місяці.