Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Колесникова проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Боштьян М. Зупанчіч (<...>),

Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Ангеліка Нуссбергер (<...>), судді,

та Стівен Філліпс (<...>), заступник Секретаря

секції, після обговорення за зачиненими дверима 8 лютого

2011 року постановляє таке рішення, яке було ухвалене у той день:

1. Справа була розпочата за заявою (№ 7536/05), яку 12 лютого 2005 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Валентина Єгорівна Колесникова (далі - заявниця).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Юрій Зайцев.

3. 11 січня 2010 року Суд вирішив повідомити про заяву Уряд. Відповідно до Протоколу № 14 заяву було передано на розгляд комітету у складі трьох суддів.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилася у 1958 році та проживає у м. Слов'янську.

5. У грудні 1994 року заявниця, працюючи на державному підприємстві "Слов'янська дистанція цивільних споруд Донецької залізниці" (далі - державне підприємство), зазнала виробничої травми та стала інвалідом III групи. Невдовзі по тому державне підприємство добровільно взяло на себе повну відповідальність за інвалідність заявниці.

A. Провадження, відкрите в 1995 році

6. У грудні 1995 року заявниця подала позов до Ч., головного лікаря лікарні, в якій вона проходила лікування після отримання виробничої травми, вимагаючи відшкодування за стверджуване неналежне лікування. Рішенням від 24 квітня 1996 року Слов'янський міськрайонний суд Донецької області (далі - міськрайонний суд) відмовив у задоволенні позову заявниці. 6 червня 1996 та 28 березня 2003 року Донецький обласний суд (з червня 2001 року - апеляційний суд Донецької області) та Верховний Суд України відповідно залишили це рішення без змін.

B. Провадження, відкрите в 1996 році

7. 6 грудня 1996 року заявниця подала до міськрайонного суду чотири різні позови до державного підприємства, вимагаючи відповідно: виплати заборгованості із заробітної плати, відшкодування витрат на лікування та надання або відшкодування вартості перебування на санаторному лікуванні, відміни накладення дисциплінарного стягнення у вигляді догани; виплати сум за лікарняними листами; визнання переведення на іншу роботу незаконним. 6 грудня 1996 року суд надав заявниці час для виправлення недоліків її четвертого позову. 17 квітня 1997 року заявниця подала п'ятий позов, вимагаючи переведення на певну посаду на державному підприємстві.

8. 5 травня 1997 року заявницю було звільнено через неодноразове невиконання нею своїх посадових обов'язків.

9. 27 травня 1997 року заявниця подала шостий позов про поновлення її на роботі та відшкодування збитків, яких вона зазнала.

10. 3 червня 1997 року міськрайонний суд повернув заявниці четвертий позов. 17 червня 1997 року міськрайонний суд залишив другий позов заявниці без розгляду у зв'язку з повторною неявкою заявниці у судове засідання. У невизначену дату в липні 1997 року міськрайонний суд провів перше судове засідання щодо позовів заявниці. Інформація щодо того, чи були позови об'єднані та коли, відсутня.

11. 15 жовтня 1997 року Донецький обласний суд скасував рішення від 17 червня 1997 року. Рішенням від 11 червня 2003 року міськрайонний суд відмовив у задоволенні позовів заявниці включно із вимогою відшкодування шкоди на загальну суму 183183 грн (29309 євро)-1. 3 лютого та 17 грудня 2004 року апеляційний суд Донецької області (далі - апеляційний суд) та Верховний Суд України відповідно залишили це рішення без змін. 11 січня 2007 року Верховний Суд України відхилив клопотання заявниці щодо перегляду її справи у зв'язку з винятковими обставинами.

__________

-1 1 грн. = 0,16 євро.

12. Відповідно до інформації, наданої Урядом, в період з 11 вересня 1997 року до 17 грудня 2004 року заявниця чотири рази змінювала свої позовні вимоги, подала чотири клопотання та три апеляційні скарги, які завжди відповідали процесуальним вимогам. З сімдесяти трьох судових засідань, призначених у той же період, одинадцять було відкладено через неявку відповідача або свідків, десять було відкладено за клопотанням заявниці, сім було відкладено через неявку заявниці у судове засідання, три - через неявку сторін у судове засідання, три - за клопотанням обох сторін, два - за клопотанням відповідача та чотири - з незалежних від сторін підстав.

С. Провадження, відкрите у 2004 році

13. 16 березня 2004 року заявниця подала до державного підприємства позов, вимагаючи видати їй трудову книжку з виправленими записами, виплатити їй заборгованість із заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду, якої вона зазнала. Рішенням від 26 листопада 2004 року міськрайонний суд відмовив у задоволенні її позову. 28 березня 2005 року апеляційний суд залишив це рішення без змін. 21 травня 2007 року Верховний Суд України відповідно до положень Закону України "Про судоустрій" (зі змінами від 22 лютого 2007 року) передав справу заявниці до апеляційного суду м. Києва, який 20 грудня 2007 року, засідаючи як суд касаційної інстанції, залишив рішення судів нижчих інстанцій без змін. Як стверджувала заявниця, вона дізналася про це рішення 9 лютого 2009 року та знову подала касаційну скаргу. 14 квітня 2009 року Верховний Суд України залишив цю скаргу без розгляду, оскільки справа вже була розглянута.

D. Кримінальне та дисциплінарне провадження

14. У 1995 році заявниця ініціювала кримінальне провадження щодо Г., працівника державного підприємства, який нібито був відповідальний за її травму в 1994 році. У 1998 році Г. був обвинувачений у недбалості через порушення правил техніки безпеки та був звільнений від покарання внаслідок амністії. Заявниця безуспішно намагалася ініціювати інші провадження щодо Г.

15. У серпні-жовтні 1995 року міськрайонний суд розглядав кримінальну справу, ініційовану Ч. щодо заявниці, про вчинення нею наклепу.

16. Як стверджувала заявниця, 13 вересня 1995 року Б., керівник державного підприємства, виштовхнув її зі свого кабінету, чим завдав їй ушкоджень. Вона також стверджувала, що 15 квітня 1997 року слідчий Червоно-Лиманської транспортної прокуратури Донецької області, Р., побив її, коли супроводжував для проведення слідчих дій. Протягом 1995-2003 років заявниця ініціювала кримінальні провадження щодо слідчого та працівника відділу кадрів; провадження було закрито після проведення розслідування.

17. У 1997-2003 роках заявниця безуспішно намагалась ініціювати кримінальне провадження стосовно Ч. щодо стверджуваного порушення ним правил техніки безпеки.

18. У 2000-2008 роках вона безуспішно намагалась ініціювати кримінальні та дисциплінарні провадження щодо певних керівників державного підприємства за стверджуване зловживання ними своїм службовим становищем. Протягом зазначених вище періодів заявниця безуспішно намагалась ініціювати дисциплінарні провадження щодо певних працівників та керівників державного підприємства.

19. Заявниця не брала участі у кримінальних провадженнях в якості цивільного позивача.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

20. Заявниця скаржилася, що тривалість провадження, ініційованого у 1996 році, була несумісною з вимогою "розумного строку", яка закріплена у пункті 1 статті 6 Конвенції:

"Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

21. Уряд заперечив проти цього твердження.

22. Суд вважає, що період, який має братися до уваги, почався 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набула чинності для України. Однак, оцінюючи розумність строку, що минув з цієї дати, слід брати до уваги стан провадження на той час. Період, про який йдеться, закінчився 17 грудня 2004 року. Таким чином, він тривав сім років та три місяці у судах трьох інстанцій.

A. Прийнятність

23. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також вважає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Суть

24. Уряд стверджував, що провадження було складним, оскільки позов заявниці містив багато вимог, одна з яких потребувала складних розрахунків. На думку Уряду сторони провадження несли відповідальність за деякі затримки, так як і сама заявниця, яка подавала низку процесуальних клопотань та апеляційних скарг. Відповідно до тверджень Уряду не було значних періодів бездіяльності, відповідальність за які несуть національні суди.

25. Заявниця не погодилась з цим.