Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Дрогобецька проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Голова,

Енн Пауер-Форд (<…>),

Хелена Єдерблом (<…>), судді,

а також Стівен Філліпс (<…>), заступник Секретаря

секції, після обговорення за зачиненими дверима 4 грудня

2012 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено в той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 41662/05), яку 28 лютого 2003 року подала до Суду проти України відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Наталія Едуардівна Дрогобецька (далі - заявниця).

2. Заявницю представляв пан В.А. Дрогобецький, юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені - пан Ю. Зайцев та пані В. Лутковська з Міністерства юстиції.

3. 27 вересня 2010 року заяву було комуніковано Уряду.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилася в 1961 році та проживає у місті Харкові.

5. 11 квітня 2000 року прокуратурою Київського району м. Харкова було порушено кримінальну справу щодо заявниці та двох інших осіб за підозрою в ухиленні від сплати податків та у посадовому підлозі, вчиненому ними як посадовими особами приватного підприємства.

6. 24 квітня 2000 року заявниці було пред'явлено обвинувачення.

7. У період з 30 травня 2000 року до 30 червня 2004 року Київський районний суд м. Харкова (далі - районний суд) розглядав справу.

8. Відповідно до наданої Урядом інформації в ході провадження судові засідання дванадцять разів відкладались з огляду на те, що головуючий суддя розглядав іншу справу, та сім разів - на прохання захисників інших співобвинувачених. Крім того, п'ять разів судові засідання було відкладено у зв'язку з неявкою заявниці або її захисника. Насамкінець, чотири рази засідання не відбулися через неявку прокурора та три рази - свідків. Проте, відповідно до тверджень заявниці, суддею неодноразово з різних причин не було належним чином повідомлено сторонам про заплановані судові засідання. Деякі з відкладень, як вона стверджувала, були спричинені неспроможністю судді забезпечити аудіофіксацію засідань, чого вимагала заявниця.

9. Тим часом заявниця подавала до вищих судів численні скарги на тривалість провадження. Як було зазначено у відповіді апеляційного суду Харківської області на одну з її скарг, аудіозаписуюче обладнання було доступне тільки в апеляційному суді, та внаслідок цього суд першої інстанції мав відповідним чином узгоджувати графік засідань.

10. 30 червня 2004 року за клопотанням прокуратури та в присутності захисника заявниці районний суд закрив кримінальну справу щодо заявниці у зв'язку із закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності.

11. 8 липня 2004 року ця постанова набрала законної сили.

І. СКАРГИ ЩОДО ТРИВАЛОСТІ ПРОВАДЖЕННЯ ТА ВІДСУТНОСТІ НАЦІОНАЛЬНИХ ЗАСОБІВ ЮРИДИЧНОГО ЗАХИСТУ ЩОДО ЦЬОГО

12. Заявниця скаржилася, що тривалість кримінального провадження була нерозумною та що не було ефективного засобу юридичного захисту у цьому зв'язку. Вона посилалася на пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, які у відповідних частинах передбачають таке:

"Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи упродовж розумного строку... [судом], ..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

A. Прийнятність

13. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Крім того, Суд зазначає, що вони не є неприйнятними за будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Пункт 1 статті 6 Конвенції

14. Заявниця скаржилася, що кримінальне провадження щодо неї тривало необґрунтовано довго, та що судді, які розглядали її справу, були пасивними, необґрунтовано відкладаючи засідання у той час, як вона сама або її захисник були присутні на всіх засіданнях, про які вони були належним чином повідомлені.

15. Уряд заперечив проти цього аргументу. Він стверджував, що справа була складною, враховуючи, зокрема, її економічний характер та залучення двох інших обвинувачених, а також численних свідків. Також відповідальність за деякі із затримок Урядом було покладено на заявницю.

16. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися в світлі обставин справи та з урахуванням наступних критеріїв: складність справи, поведінки заявника та відповідних державних органів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Пелісьє та Сассі проти Франції" (Pelissier and Sassi v. France) [ВП], заява № 25444/94, п. 67, ECHR 1999-II).

17. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що період, який має братися до уваги, розпочався 11 квітня 2000 року та закінчився 8 липня 2004 року, коли постанова суду про закриття кримінальної справи щодо заявниці набрала законної сили (див. вище пункт 11). Воно тривало на одному рівні юрисдикції протягом чотирьох років та трьох місяців.

18. Суд вважає, що провадження було важливим для заявниці. Хоча справа стосувалася двох пунктів обвинувачення та трьох співобвинувачених, вона видається не дуже складною.

19. Щодо поведінки заявниці та державних органів Суд зазначає, що, навіть якщо були затримки з вини заявниці, вони не можуть вважатися такими, що значним чином сприяли збільшенню загальної тривалості провадження. Таким чином, Суд вважає, що поведінка заявниці сама по собі не може слугувати виправданням загальної тривалості провадження. Суд зазначає, зокрема, що в той час, як досудове слідство було завершено протягом двох тижнів, національний суд розглядав справу більше чотирьох років та двох місяців, і в кінцевому результаті закрив її у зв'язку із закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності (див. пункти 5-7 вище). Щодо інших затримок Суд зазначає, що саме до компетенції національних судів належить організація судового розгляду таким чином, щоб він був швидким та ефективним (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії" (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], заява № 36813/97, п. 183, ECHR 2006-V, та рішення від 18 червня 2009 року у справі "Пилипей проти України" (Pilipey v. Ukraine), заява № 9025/03, п. 31).